Бней Барух Академія кабали

Пісня починається словами уславлення, як написано: "Тебе належить славити". А потім починає словами молитви, як написано: "Заснуй дім молитви моєї". А далі - знову словами подяки й уславлення, як написано: "І там принесемо жертву подяки".

Виходить, що є тут три речі на кшталт порядку молитви:

1) три перших благословення молитви "Шмона есре", вони є прославленням і подякою;

2) і три середніх благословення, вони - прохання;

3) а три останніх - вони знову стосуються уславлення й подяки.

Отже, ми починаємо з теперішнього часу, як написано: "Тебе належить славити". Тобто ми дякуємо і славимо Тебе за блага, які одержали від Тебе. І це так, як сказали кабалісти: "Завжди хай людина звеличить Творця, а потім молитиметься" ("Брахот", 32).

А сенс у тому, що в того, хто вірить, що Творець милосердний і доброзичливий, і що є в Нього бажання насолодити творіння, є місце для молитви. Тому повинні, передусім, звеличити Творця. Це означає, що людина сама має впорядкувати величність Творця. І не мається на увазі, щоб Творець побачив, що людина славить його. Бо Творець не має потреби в творіннях. Проте сама людина побачить славу Творця. А потім вона зможе просити Його, щоб і їй допоміг, тому що в Його звичаї - робити добро творінням.

Тому після того, як сказав: "Тебе належить славити", йде молитва, де говорять: "Заснуй дім молитви моєї". А що таке "Дім молитви моєї"? Означає це, як написано: "І приведу їх до гори святості Своєї, і втішатиму їх у Домі молитви Своєї". "Гора святості Моєї" - гора (івр. "гар") від слова "роздуми" (івр. "гіргурім"), тобто, що дасть їм думки святості, щоб усі роздуми їхні були б від святості.

"І втішатиму їх у Домі молитви Своєї" - це серце людини, щоб було там місце, де перебувала б Шхіна. Бо Шхіна називається "молитва". Як відомо, малхут називається "молитвою", як написано: "І Я - молитва".

А після того, як "Заснуй "Дім молитви Своєї", потім - "І там принесемо жертву подяки". Виходить, що спочатку - хвала, потім молитва і потім знову подяка й хвала, на зразок порядку молитви, де наприкінці завершують уславленням і подякою.

Але що може зробити людина, якщо вона бажає почати з уславлень, а серце її замкнене, і відчуває багато недоліків, і не може відкрити уста, аби промовити пісню й хвалу?

Тож порада така: щоб іти вище знання і сказати, що все це є "прихованим світлом хасадім". Тобто хай скаже людина, що все це - "хесед", милосердя, тільки приховане воно від неї з причини, що вона ще не здатна побачити ті добро й насолоду, які Творець приготував для Своїх творінь.

А після того, як упорядкувала людина величність Творця, тобто вірить вона вище знання, що все, що є, - це добро й милосердя, тоді вона має молитися, щоб Творець виправив її серце, аби стало воно "Домом молитви Моєї". Це означає: щоб розкрилося там милосердя Творця, яке називається "відкритим світлом хасадім". І тоді "і там принесемо жертву подяки".

Іншими словами, щоб дала людина подяку за те, що удостоїлась принести в жертву келім отримання. І це зветься: "І там, дякуючи, принесемо жертву", тобто за те, що удостоїлася принести в жертву своє бажання отримувати. А замість нього прийшло бажання віддавати, що й називається "місце Храму".

Але ж головне те, чого людина потребує, поперед усе, щоб було в неї прагнення принести в жертву бажання отримувати. А оскільки бажання отримувати - вся сутність творіння, тому людина любить його, і дуже важко їй зрозуміти, що треба відмінити його, а інакше неможливо заслужити анічого духовного.

І ось в матеріальному ми бачимо, що є в людини бажання й потреба того, що стосується особисто неї, які приходять з боку внутрішньої сутності тіла. І є бажання, яке людина набуває від того, що іззовні її особистості. Іншими словами, якби не було назовні людей, які породили б для неї цей хісарон³, тоді людина ніколи не відчула б, що цього їй бракує. Лише люди зокола породжують у неї цей хісарон.

Наприклад, людина, сама як є, навіть коли немає навколо неї інших людей, є в неї притаманна їй потреба в їжі і в питві, і в сні тощо. Але ж, якщо навколо неї люди, тоді є феномен сорому, до якого інші зобов’язують її. Людина вимушена їсти й пити те, до чого навколишні люди зобов’язують її. Також ця справа помітна переважно в одязі, бо вдома людина ходить одягнена в тому, у чому їй зручно. Проте, коли йде між люди, вона вимушена йти одягненою згідно з розумінням інших. І немає в неї вибору тому, що питання сорому зобов’язує її поводитися згідно з їхніми смаками.

Така ж вона, ця проблема, і в духовному. Є в людини внутрішнє, особисте, бажання до духовного. Це означає, що навіть якщо вона буде сама, і не буде людей навколо, щоб отримала б від них враження, аби набути від них якогось бажання, тільки зі своєї власної сутності вона отримує збудження й прагне бути робітником Творця. Однак бажання, яке є в людини "від самої себе", звісно, що воно не таке вже й велике, щоб не треба було б його збільшувати, і щоб могла людина працювати ним, аби досягти духовної мети. Тому є порада, як і в матеріальному збільшити це бажання за допомоги людей іззовні, бо вони зобов’язують людину поводитися згідно з їхніми смаками й уподобаннями.

А це робиться таким чином, що вона приєднується до людей, в яких, як вона бачить, також є потреба в духовному. І ці люди, які навколо, бажанням, яке є в них, також і в ній породжують бажання, і цим вона отримує велике прагнення до духовного. Тобто, окрім того бажання, яке є в людини з самої її внутрішньої сутності, вона одержує ще й те бажання до духовного, яке вони породжують в ній. І тоді людина досягає великого бажання, щоб змогла дійти до мети.

І це феномен товариської любові, коли кожен зі спільноти, окрім того, що є в нього його власне хотіння, набуває бажання від товаришів. І це - велика цінність, яку неможливо здобути інакше, як тільки за допомоги товариської любові.

Але треба вельми остерігатися, щоб не брати в товариші тих, у кого немає бажання перевіряти себе, засади своєї роботи: чи основа її - віддавати, або ж отримувати. І також дивитися, чи діють вони для того, щоб прийти до шляху істини, який є виключно шляхом віддачі.

Бо лише в такій групі є можливим запровадити в товаришах бажання віддачі, тобто щоб кожен отримав відчуття нестачі від товаришів, а саме те, що бракує йому сили віддачі. І де б він не ходив, він шукає на всі очі: може знайде десь того, хто зможе дати йому силу віддавати. Тому, коли приходить у якусь групу, де всі мають жагу до сили віддачі, тоді всі одержують один від одного цю силу. І це зветься, що отримує силу іззовні, на додаток до своєї малої сили, яка з внутрішньої його сутності.

А супроти цього є сила назовні, від якої заборонено отримувати будь-яку допомогу, незважаючи на те, що сила ця, яку людина може одержати ззовні, дасть їй пального для роботи. І цієї сили треба дуже остерігатися, щоб не отримувати її.

Тож потрібне надмірне бережіння, тому що тіло схиляється саме до отримання сили для роботи від зовнішніх людей. І вона надходить до людини, коли та чує, коли говорять про неї, наприклад, що вона - людина великих чеснот, чи видатна у вченні, чи має велику богобоязливість. Або ж коли говорять про неї, що вона - людина, яка дошукується правди. І в час, коли людина слухає ці слова, тоді те, що вона чує, що поважають її роботу, це надає їй снаги до праці, тому що одержує пошану за свої зусилля.

І тоді людина не потребує ані категорії "віри вище знання", ані сили віддачі, ані щоб Творець допоміг їй, щоб все це було її пальним. А отримує вона паливо від зовнішніх. Тобто зовнішні зобов’язують її займатися Торою й заповідями. І це питання приховування намірів, де одна з причин, щоб не було можливості підгодовування для зовнішніх [для егоїзму]. Тому людина повинна поводитися з приховуванням намірів, як написано: "І приховуй стосунки з Творцем твоїм".

Бо "зовнішні" означає люди, які ззовні людини. Вони підживлюються від її роботи тим, що потім, тобто після того, як вона чує, що поважають її, вже вона вчиться заради зовнішніх, а не для Творця. Бо людина вже не потребує, щоб Творець наблизив її до своєї роботи. Тому що зараз саме вона - хазяїн своєї роботи через те, що люди іззовні дають їй пальне, щоб вчилася й працювала для них, саме тому, що вони зобов’язують її до роботи. І зовсім не Творець зобов’язує людину, щоб працювала для Нього, а інші люди змушують її виконувати роботу заради них, а саме заради того, що вони дадуть їй пошану й таке інше.

І виходить, що це має вигляд, неначе людина працює на "чужого божка". Тобто вони наказують їй працювати за платню пошани й подібного, яку вони даватимуть їй за те, що вона займатиметься Торою й заповідями. Це означає, що у випадку, коли вони не знатимуть про роботу людини, і сама вона, займаючись Торою, не бачить, що є хтось, хто дивиться, тоді немає в неї нікого, хто спонукав би її до роботи. І це зветься "тримання зовнішніми", і через це людина повинна працювати з приховуванням намірів.

Однак того, що вона працює, приховуючи наміри, ще недостатньо. Незважаючи на те, що це правильно, ніби тепер тільки Творець є тим, хто змушує її виконувати роботу святості, але ж повинна бути ще одна річ, а саме: людина має працювати не заради отримання винагороди. І це зовсім інша справа, тому що це всупереч нашій природі, бо людину створено з природою, яка зветься "бажання отримувати", а вона повинна тепер працювати лише в роботі віддачі і не отримувати для себе нічого.

І для цього треба шукати спільноту, де кожен має спільну думку, мовляв, повинні ми працювати, віддаючи. А ця сила - вона дуже мала в людини. Тому вона має шукати людей, які також розшукують такі сили. І тим, що згуртуються разом, кожен з них зможе тоді отримати силу від іншого, бо тільки цього йому й бракує. А Творець пошле допомогу зверху, щоб змогли ми йти шляхом віддачі.