Правда і віра
Стаття 3, 1985
Правда і віра - два протилежні поняття. Ми бачимо, що в нашій молитві, яку постановили члени Великих Зборів, також є дві протилежні речі. З одного боку, порядок молитви побудований так, що її потрібно говорити саме в той час, коли в людині є вада, яку необхідно виправити. Ще мудреці казали, що молитва повинна йти з глибини серця, тобто, щоб вада ця відчувалася всім серцем.
Це означає, що в серці не повинно бути ніякої, навіть, маленької частинки, де була б цілісність, завершеність, навпаки - все серце повинне представляти собою цю ваду. І чим відчуття цієї вади більше, тим краще приймається молитва.
У книзі «Зоар» говориться про три молитви: «Молитва Моше - така молитва, що немає їй подібної в іншій людині; молитва Давида - молитва, якої немає в іншого царя; і є ще молитва бідняка. Яка ж з них найголовніша? Молитва бідняка - ця молитва важливіша, аніж молитви Моше і Давида, і важливіша всіх інших молитв, які тільки існують в світі.
Який же сенс цього? Сказано, що серце бідного розбите. А Творець, як відомо, близький до тих, у кого розбите серце. І бідняк завжди свариться з Ним, а Творець уважно слухає його слова».
Відповідно книзі «Зоар», виходить, що найкраща молитва саме у людини з розбитим серцем, у якої нічого немає для відродження душі, про такий стан і кажуть, що молитва йде з глибини серця. І ця молитва найважливіша з усіх молитв, які тільки існують в світі, тому, що у цієї людини немає нічого такого, аби вона могла сказати - у мене є, а в іншого немає, - і ця людина переповнена вадами. І це час і місце для справжньої молитви, що виривається з глибини серця. Це означає, що чим більше воно переповнене відчуттям вади, тим істотніша молитва.
Окрім молитви, тобто прохання, мудреці постановили ще порядок вшанування й подяки, які знаходяться в протиріччі з проханням. Як прийнято в усьому світі, якщо одна людина робить щось хороше іншій, то інша дякує їй, однак об‘єм подяки завжди визначається кількістю того хорошого, що було зроблено.
Наприклад, якщо один з товаришів допоміг іншому так, що це склало половину прибутку, тобто іншому цього прибутку вистачило лише на половину необхідного для утримання будинку. В даному випадку його подяка ще неповна. Та, якщо один з товаришів не лише повністю задовільнив усі потреби іншого, але й надав ще більше, то, виходить, інший буде дякувати йому всією душею й від щирого серця.
Відповідно до вищесказаного, виходить, що коли людина дякує Творцеві й вшановує Його, і робить це всією душею, то, як наслідок, вона повинна бачити, що Творець задовільняє всі її прохання, в іншому ж випадку її подяка не буде мати цілісність.
Людина повинна намагатися побачити, що всі її вади наповнені Творцем. І тільки тоді людина може щиро подякувати Йому, і саме це являється тим служінням, яке й було постановлене мудрецями в молитвах.
Виходить, що молитва і прохання, з одного боку, та служіння й вшанування, з іншого, знаходяться між собою в протиріччі. Оскільки, власне, молитва і прохання являються цілісними тільки тоді, коли людина буквально переповнена вадами й бажаннями. Усе зовсім інакше, коли мова йде про служіння й вшанування - у цей час в людині повинні бути вгамовані бажання, аби її подяка була щирою.
І потрібно зрозуміти, чому, насправді, мудреці постановили саме такий порядок молитв, що за необхідність прослідковується в цьому і що надає нам цей порядок? І ще: як можна поєднати ці дві протилежності?
Арі сказав: «У череві жінки повинні бути «двері», вони потрібні для того, аби не давати плоду вийти назовні до тих пір, доки він повністю не сформується, а також у неї повинна бути «сила», яка формує цей плід».
І пояснює суть цього: в матеріальному світі, як наслідок будь-якого порушення в системі дітонародження жінки, - у неї стається викидень, тобто плід «виходить» назовні недорозвиненим, такий процес не можна назвати пологами, оскільки плід не являється життєздатним. Тому кажуть, що стався викидень, - це означає, що не народився, а «впав» («був викинутий»).
Так і в духовних світах. В «ібурі» - періоді розвитку духовного плоду - існує два рівня:
а) власне «ібур», мається на увазі, рівень «малого стану», і це його істинна форма.
б) та стан цей вважається недостатнім. А якщо у будь-якому місці в системі святості існує яка-небудь вада, то це являється підставою для темних, егоїстичних сил. І тоді вони можуть привести до «викидня», тобто, до стану «відчаю», падіння. Під «викиднем» в духовних світах мають на увазі духовний об'єкт, падіння якого відбувається перед тим, як закінчується процес його розвитку.
Тому повинна бути духовна сила, яка утримувала би плід, відштовхуючи від нього егоїстичні сили, даючи зародку духовного відчуття довершеності, цілісності, росту.
Та як можна надати ріст плоду в період, коли він ще не може отримати навіть маленький свій стан, адже немає в ньому ще підготовлених бажань («келім»), в які він зможе отримувати, аби віддавати?
Існує пояснення. Мудреці кажуть, що плід в утробі матері їсть те, що й матір його їсть. Як сказано в трактаті «Гітін»: «Плід є стегном матері», тобто, допоки плід знаходиться в материнському череві, він не являється окремою сутністю, а тому все необхідне отримує від матері, тобто, отримує все через материнські келім.
Тому, якщо в плоді ще не зародились бажання, в які можна було б помістити «великий стан», він все ж може отримати їх за допомогою бажань вищого духовного об'єкта, його «матері», оскільки плід зовсім не проявляє власні властивості і поки ще являється лише складовою частинкою вищого духовного об'єкта.
І коли плід росте, він стає цілісним, закінченим. Тепер у темних сил вже немає підстав, тому стан росту називається утримуючою, гальмівною силою. І ця сила не дає духовному плоду «випасти», подібно тому, як в матеріальному світі матір старається зберегти своє дитинча, яке носить під серцем, аби не трапилось з ним нічого.
З вищесказаного випливає, що в духовній роботі людини є два стани. Перший - істинний стан, в якому знаходиться людина, тобто, малий. У цьому стані все, що вона думає і робить, сприймається нею всього-на-всього як стан незначний, маленький. Людина починає відчувати його в той час, коли бажає йти шляхом Істини, мається на увазі, шляхом духовної роботи. Тоді вона починає бачити, наскільки далекою є від поняття бажання віддавати, що не в силах її зробити яку-небудь дію, аби віддати. І називається це рівнем правди, тобто, істинний стан, в якому вона перебуває.
Як вже було сказано, в час малого стану у кліпот є підстава до того, хто знаходиться в цьому стані, і можуть вони викликати «викидень». Виходить, що людина, яка розпочала йти шляхом Істини, знаходиться в стані духовного зародження, й егоїстичні сили, діючі на нього, можуть спровокувати «викидень». Це означає, що людина може впасти з духовної сходинки, на якій перебуває. Якщо це сталося, то людина повинна знову розпочати свою духовну роботу, ніби й не розпочинала вона служити Творцеві.
Тому й існує сила, що захищає духовний «плід» від випадіння назовні. Людина повинна мати відчуття цілісності й довершеності, тобто вона повинна відчувати, що немає в ній ніякого недоліку в духовній роботі, що близька зараз до Творця, що є в ній повне злиття з Ним. І ніхто не може сказати їй, що нема в ній просування в служінні Творцю.
Інакше виходить, що людина дарма старається, що непригодна для служіння Творцю, і тому повинна не висовуватися, а йти, як всі. І навіщо ця людина підіймає метушню тим, що бажає знаходитись на більш високій сходинці, аніж загальна маса? До того ж вона зовсім не отримує насолоди від своєї духовної роботи.
«Це надає тобі сил, аби ти зміг отримати думки й бажання, які повинні вивести тебе зі служіння загальній масі, аби ти йшов далі до Істини, і вірно, що це називається «правда». Тим не менше, ти бачиш, що хоч і бажаєш йти шляхом Істини, ти не готовий до цього чи то в силу нестачі здібностей, чи через недостатню силу подолання своєї натури, основою якої є егоїзм. Тому облиш цю духовну роботу і повернись до стану загальної маси людей, не зазнавайся, а зверни краще з цього шляху».
Й аби людина не потрапила під владу цих міркувань, їй необхідна стримуюча сила, тобто вона повинна вірити вірою вище знань в те, що почала просуватися шляхом Істини, і що це дуже великий і важливий успіх. І немає в ній можливості оцінити важливість того, що почала вона йти цим шляхом. Тому що для цього необхідне виправлене бажання, наповнене світлом Творця.
Та це все відноситься до того періоду, коли мова велася про бажання вищого духовного об'єкту, тобто Творець знає, коли дана людина повинна відчути своє злиття з Ним. У своїх же власних бажаннях людина відчуває себе куди гірше, аніж було раніше, коли вона рухалася звичайним шляхом, подібно іншим, коли вона відчувала кожен день, ніби добавляючи щось в дотриманні Тори й Заповідей. Наразі, коли людина розпочала йти власним шляхом, тобто увесь час зважувати, скільки дій вона може зробити в Ім‘я Творця, наскільки вона може позбутися егоїзму, в цей період все виглядає зовсім інакше.
І тоді вона, в залежності від того, наскільки наблизилась до Істини, починає усвідомлювати правду, а заключається вона в тому, що людина не може вийти з-під влади егоїзму. Тим не менше, використовуючи бажання вищого, тобто вірою вище знань, людина може підійняти себе й сказати: «Мені дуже важливо, що я даю Творцю, і я бажаю, аби Творець наблизив мене до Себе. Я впевнена, що Творець знає, коли настане мій час, аби я відчула, що Він наблизив мене. А наразі я вірю, що Творець знає, що є добре для мене.
Я повинна вірити, що Творець відноситься до мене властивістю «Добра і Творящого добро». І якщо я вірю в це, то Він надасть мені знак, аби я змогла дякувати й підносити Творця».
І зрозуміло, ми повинні розуміти, що це для нашого ж блага, що саме за допомогою віри ми зможемо досягнути цілі - отримувати, аби віддавати. Творець міг би вести нас не за допомогою віри, а за допомогою знань, однак, це не так.
І нині прийшов час зрозуміти відповідь на питання, яке ми задали спочатку. Навіщо потрібні два поняття, що знаходяться в протиріччі? З одного боку, ми повинні йти шляхом правди, тобто усвідомлювати наш нинішній стан, в якому ми відчуваєм, що не віддаляємось від егоїзму і не наближаємось до любові до ближнього.
Ми бачимо, що поки духовність не дуже важлива нам. Ми відчуваємо, що є в нас великий недолік. Ми жалкуємо про це, нам боляче від того, що ми настільки далекі від Творця. І це все називається правдою, це означає, що ми відчуваємо наш стан, відповідно до наших органів сприйняття, наших відчуттів.
Ще нам наданий шлях віри вище знань, тобто не рахуватися з нашими відчуттями й знаннями. Як говориться, «очі їх не бачать, вуха їх не чують», тобто треба вірити, що Творець споглядає за нами, і Він знає, що є добре для нас, а що погано. Тому Творець бажає, аби я відчула свій стан так, як я його відчуваю. І особисто мені не важливо, як я відчуваю себе, тому що я бажаю принести задоволення Творцю.
Тому головне, що я повинна робити - це служити в Ім‘я Творця. І хоча я відчуваю, що немає ніякої довершеності в моїй роботі, тим не менше, в сприйнятті Вищого, тобто зі сторони Вищого, я знаходжусь в стані довершеності. Тому в мене є право служити Царю, нехай навіть на самій маленькій посаді. Я розглядаю це як велику заслугу, що Творець надав мені можливість трішечки наблизитись до Нього.
І так, наразі ми можемо зрозуміти, що є правда і віра. Правда - це коли людина бачить своє наявне положення, і тому є в неї можливість для щирої молитви, тому що тоді є в ній відчуття вади, яку потрібно виправити. Тому людина може молитися Творцю й просити, аби Він виправив її ваду, і тоді вона зможе підійматися сходами Святості. Віра - це рівень цілісності, довершеності, який надає людині можливість щиро дякувати й підіймати Творця, і тоді вона може бути рада.