Бней Барух Академія кабали

Ось здоровий глузд зобов’язує: якщо людина дивиться на свого товариша так, наче він на ступені нижчому від неї, тоді вона хоче навчати його, щоб поводився за властивостями кращими, ніж ті, що є в нього. Виходить, що він не здатний бути її товаришем, а може сприймати його лише як учня, а не як товариша.

А якщо вона бачить свого товариша, який стоїть на рівні вищому за неї, і бачить, що є їй чому навчатися від нього - добрим рисам - якщо так, то він може бути її равом, а не її товаришем.

Виходить, що саме в час, коли вона бачить свого товариша, що той стоїть на одному рівні з нею, тоді вона може сприймати його як товариша і поєднатися з ним. Бо “товариш” означає, що обидва в одному й тому ж стані. Так і здоровий глузд зобов’язує, тобто коли є в обох тотожність поглядів, у такому разі вони вирішують, що поєднаються, і тоді обидва задіють ту мету, яку вони бажають досягти.

Подібно двом товаришам, які мають тотожні погляди, роблять разом якусь справу, і цей бізнес принесе їм прибутки. І стан такий, що обидва відчувають себе, що в обох є рівні сили. Але ж якщо один з них відчуває, що він більш обдарований за іншого, тоді він не бажає сприймати його так, щоб були вони партнерами нарівні, а входять у партнерство у справі за відсотками. Тобто згідно з силами й гідностями, які є в одного стосовно іншого. І тоді бізнес на третину чи на чверть. І тоді не можна сказати, що обидва вони рівні в тій справі.

Але ж у любові між товаришами, коли товариші гуртуються, аби була між ними єдність, саме це означає, що обидва рівні. Це зветься “єдність”

А якщо вони, наприклад, ведуть справу разом і кажуть, що здобутки не ділитимуться порівну, хіба це зветься “єдність”?

Проте певно, що всяка справа, якщо з любові між товаришами, повинна бути, щоб усі здобутки принесли б товариську любов, і повинно бути так, щоб володіли б майном нарівно. І не проводили б таємно, і не приховували б ні один від іншого, ні інший від нього, але ж буде все в любові й приязні, у правді й мирі.

Але ж у книзі “Дарування Тори” (лист 142) пише там - і це його слова: “Дійсно, дві умови діють в осягненні величі:

1. Прислухатися завжди й сприймати цінність оточення в мірі його винятковості.

2. Щоб оточення було велике, як написано “В численності народу величність царя”.

І щоб сприйняти першу умову, зобов’язаний кожен учень відчувати себе, що він найменший між усіма товаришами. І тоді зможе сприйняти цінність величі Творця від усіх. Бо не може великий сприймати від того, хто менший за нього, і тим паче, щоб запалювався б від його слів. І тільки малий переймається від того, що визнає великого.

А щодо другої умови, має кожен учень підносити велич кожного з товаришів так, неначе той був би щонайбільшим у поколінні. І тоді впливатиме на нього оточення так, ніби було б це оточення велике, як має бути. “Бо більша структурність важливіша за більшу кількість”.

І зі сказаного вище випливає, що справа товариської любові, і “кожний хай допоможе ближньому” означає, щоб кожен підтримував свого товариша, мовби він з ним на одному ступені.

Але через те, що кожний повинен вчитися у свого товариша, тож існує тема “рав і учень”. Тому він повинен цінити товариша так, наче той більший від нього.

Але ж як можна оцінювати товариша, що той більший від тебе, тоді, коли людина бачить, що в неї є гідності вищі, ніж у її товариша, тобто що вона талановитіша і є в її природі набагато кращі риси. І це можна зрозуміти двома способами:

1) людина керується вірою вище знання, коли в той час, як вибрала того в товариші, вона вже дивиться на нього вище знання.

2) це більш природно, тобто “в знанні”. Бо якщо людина вирішила сприймати того як товариша, і працює з собою, щоб любити його, то в природі любові воно так, що бачить тільки гарні речі, а погані речі, незважаючи на те, що є вони в її товариша, вона не бачить, як написано: “Усі злочини покриє любов”.

І це ми спостерігаємо, коли людина може бачити вади в дітей сусіда, а у своїх вона не бачить. І коли кажуть щодо її синів про якісь вади, миттю вона напружується проти свого ближнього і починає говорити про чесноти, які є в її синів.

І постає питання: що є правда? Те, що є гідності в її синів, і тому людина сердиться, коли говорять про її синів?

А справа в тому (як я чув від батька, вчителя свого, благословенної пам’яті), що насправді є в кожній людині чесноти й вади. І кожний, тобто й сусід, і батько теж, каже правду. Тільки сусід, який не ставиться до синів іншого таким ставленням, як батько до сина,тобто що немає в нього тієї любові до синів, яка є в батька, тому, коли він дивиться на синів іншого, він бачить тільки вади, які є в цих дітях.

Бо від цього є в нього більше задоволення. Бо він може показати, що він рівнем вище іншого тим, що його діти кращі. Тому й дивиться тільки на вади іншого. І це правда, те, що він бачить. Але що він бачить? Тільки речі, від яких є в нього задоволення.

Але батько також бачить тільки правду, проте він дивиться тільки на те гарне, що є в його синів. Але ж те погане, що є в його синів, цього він не бачить, тому що нема йому від цього насолоди. Тому він говорить правду про те, що він бачить у своїх синів, бо він дивиться тільки на те, від чого можна отримати задоволення. Якщо так, він бачить тільки переваги.

Тому виходить, якщо має людина любов до товаришів, категорію любові, закон такий, що бажають тоді бачити саме гідність свого товариша, а не його вади. Тому виходить, якщо вона бачить якийсь недолік у свого товариша, це знак не того, що недолік у її товариша, але недолік - він у неї. Тобто людина пошкодила товариську любов, тому вона бачить недоліки свого товариша.

Якщо так, людина повинна зараз зрозуміти: не її товариш виправлятиме себе, але вона сама потребує виправлення.

Зі сказаного вище виходить, що не треба людині дивитися, як товариш прийме виправлення тих своїх недоліків, які вона бачить у ньому, але вона сама потребує виправлення в тому, у чому пошкодила товариську любов. І коли виправить себе, тоді бачитиме тільки велич товариша, а не його недоліки.