Сказав рабі Єгуда: “Сказав Рав: “Завжди має людина продати стельові балки дому свого й купити взуття на ноги свої” (трактат “Шабат”, 129).” І треба зрозуміти, що це за уточнення, - “стельові балки дому свого”, - і чим так вже й важливе взуття, настільки, що варто продати стельові балки дому свого для цього, тобто для того, щоб була в нього можливість придбати взуття для ніг своїх.

І треба пояснити це шляхом духовної роботи. Отже, “стельові балки дому” (івр. “корот бейто”) - це від слова “випадок” (івр. “мікре”) тобто все, що відбувалося з людиною в її домі. Тому що “людина” розуміється нами в двох аспектах: знання, себто розум, - і відчуття. Тобто, те, що людина відчуває в серці своєму, чи добре їй, чи, - хай нас омине, - навпаки. І ось, ті випадки, які трапляються з людиною, пробуджують в ній питання в повсякденному житті. І це ведеться між людиною і Творцем, а також між людиною і ближнім її.

Між людиною і Творцем. Це означає, що є в неї претензії до Творця, чому Він не задовольняє їй всі її потреби. Інакше кажучи, усе, щодо чого людина вважає, що бракує їй, Творець повинен забезпечити її цим. З міркувань того правила, що у звичаї Доброго чинити добро. А іноді є в неї нарікання, начебто вона відчуває навпаки, що стан її завжди гірший порівняно з іншими, і вони стоять на рівні значно вищому, ніж той, що в неї.

Виходить, що людина в стані “розвідники”, які говорять про вище управління (зле), тому, що вона не відчуває добра й насолоди в своєму житті, і важко їй сказати: “Тільки добро і милість супроводжують мене всі дні життя мого”. Отже, вона тоді в категорії “розвідники”.

І про це сказали мудреці (трактат “Брахот”, 54): “Повинна людина благословляти зле так само, як благословляє добре”.

Бо основу “релігії віддачі” збудовано на вірі вище знання. Тобто, щоб не спиратися людині на те, що розум примушує її думати і говорити, і діяти, а щоб вірити їй у вищу опіку, яка діє за принципом “добрий і добродійний”. Бо саме тим, що виправдовує вище управління, вона заслуговує потім досягти і відчути добро і насолоду.

І Бааль Сулам розповів притчу про те, що є в людини нарікання і вимоги до Творця, що Він не відповідає їй на її бажання. Що це схоже на чоловіка, який іде з малою дитиною по вулиці, і дитя голосить плачем жахливим. А всі люди, що на вулиці, дивляться на батька: яка ж тільки жорстокість є в цій людині, яка може слухати голос такого плачу і не звертає на все це уваги. У людей на вулиці дитина викликає велику жалість своїми риданнями, а в цієї людини, яка є його батьком, - зовсім ні. І чи ж не існує правило “як тато милосердиться над синами”?..

І ось, на голос ридань дитини, пішли люди до тата її, і спитали: де ж милосердя батьківське? Тоді батько відповів їм: то що ж я можу зробити, якщо син мій, утіха душі моєї, і я ж бережу його як зіницю ока мого, вимагає від мене, щоб я дав йому шпильку проколоти очі собі, через те, що свербить йому в очах. То ж хіба тим, що я не сповнюю його бажання, я називаюся “жорстоким”? Або через милосердя до нього я дам йому, щоб проколов би собі очі і залишився б незрячим і сліпцем навік?

А отже, ми повинні вірити, що все те, що Творець дає нам, це для нашого блага. При тому, що ми маємо молитися про всяке лихо, - хай не буде згадано, - щоб Творець усунув від нас ці нещастя. Але слід нам знати, що молитва окремо, а відповідь на молитву окремо. Це означає, якщо ми зробили те, що покладено на нас зробити, тоді Творець чинить те, що є добре для нас, як притча, наведена вище. І про це сказано: “І Творець зробить те, що є добром в Його очах”.

І також, така сама справа ведеться між людиною і її ближнім. Тобто, як згадано вище, що “має продати людина стельові балки дому свого і придбати взуття на ноги свої”. Інакше кажучи, вона повинна продати “стельові балки”, тобто всі випадки, які відбувалися в її “домі” в плані любові до товаришів. Коли є в неї питання і претензії щодо її товариша, адже людина працює з відданістю заради товариської любові, і не бачить ніякого відгуку з боку товаришів, щоб допомогли їй трохи, і всі поводяться з нею не так, як, за її розумінням, має бути при товариській любові. Тобто, щоб кожний розмовляв би з товаришем найповажнішим чином, як це ведеться між шанованими людьми.

Також і у вчинках, не бачить вона жодної дії з боку товаришів, щоб було їй на що подивитись, що, мовляв, існує тут атмосфера товариської любові. А все йде як зазвичай, неначе між просто людьми, в яких ще не було інтересу зібратися та й вирішити, що треба створити громаду, щоб була в них товариська любов, щоб кожен дбав би про благо ближнього.

Якщо так, то бачить людина тепер, що немає на кого й дивитися, щоб хто-небудь займався б товариською любов’ю. І оскільки відчуває, що вона єдина, хто йде прямим шляхом, а на всіх дивиться поглядом глуму й кепкування, то це зветься “розвідники”, бо шпигує за товаришами, побачити чи поводяться щодо неї чинно, тобто з любов’ю до ближнього. Бо ж вона весь час чує, як товариші проповідують цілий день, що головне це любов до ближнього. І вона хоче насправді бачити, чи внутрішнє відповідає зовнішньому.

І тоді людина бачить, що все це аби сказати й забути. І навіть по словах вона бачить, що немає в них ніякої любові до ближнього, хоч це і найменше, що є в любові до ближнього. Тобто, якщо вона питає в когось будь-що, той відповідає їй недбало, неуважно, не таким чином, як відповідають товаришеві, а все з холодністю, неначе він бажає позбавитися від неї.

І не питайте мене (каже людина), мовляв, якщо я думаю про любов до ближнього, то чому я роблю перевірку, чи любить мій товариш мене, неначе товариська любов ґрунтується на підвалинах любові до себе. І тому ніби я хочу побачити, що здобуло моє самолюбство з усієї цієї справи. Не такі в мене міркування. Бо ж я насправді бажаю любові до ближнього.

І тому була б я зацікавлена у цій групі, яка заснувалась, щоб побачити, що кожний займається любов’ю до ближнього, бо цим моя мала сила, яка є у мене в любові до ближнього, збільшиться і зросте через це. І буде в мене сила працювати в любові до ближнього з енергією набагато більшою, ніж та, що є в мене від власної сили. А зараз я бачу, що не заробила нічого, адже бачу я, що “немає й жодного, хто творив би добро”. Якщо так, краще буде, якщо я не буду з ними, і не навчатимусь від їхніх дій.

І на це з’являється відповідь: якщо є громада, яку засновано на певних людях, і в час, коли збиралися, звісно що був хтось, хто бажав тоді зафундувати саме цю групу, і певна річ, вибирав таких людей, які придатні до цього. Тобто що є в кожного з них іскри любові до ближнього. Проте ця іскра не могла запалити світло любові, щоб світило кожній особі. Тож і умовились тоді, що через їхнє з’єднання разом, з усіх іскор вкупі, зробиться єдине велике полум’я.

Тому також і зараз, коли вона “шпигує” за ними, людина має перебороти це і сказати, що як були тоді, в час, коли заснувалась група, всі однієї думки, що повинні йти шляхом любові до ближнього, так само воно й тепер. І коли всі судитимуть на шальку заслуг кожен свого товариша, знову запалають усі іскри, і знову буде одне велике полум’я.

І це подібно тому, що сказав колись Бааль Сулам, коли запитав, що це за справа укладення союзу між двома товаришами, як ми знаходимо в Торі (глава “Ваєра”): “І взяв Авраам великої й малої рогатої худоби, і дав Авімелехові, й уклали обидва союз”. І запитав: якщо вони обидва люблять один одного, і тоді, певна річ, обидва роблять благо один одному, то зрозуміло само собою, в час, коли любові немає між ними, бо з якоїсь причини любов ослабла, певно що вони не роблять добро один одному. Якщо так, яка користь в укладанні союзу між ними?

А пояснення таке, що союз, який вони укладають, це не натепер, тому що зараз, в час, коли любов відчувається між ними, немає потреби для укладення союзу. А укладення союзу було з попереднім наміром на прийдешнє майбутнє. Тобто як мине час, може статись, що вони не відчуватимуть любові як тепер, тож щоб і тоді здійснювали між собою стосунки, як раніше. І для цього й виникає укладення союзу.

І в нашій справі також, при тому, що зараз не відчувають тієї любові, яка була в час заснування групи, все ж кожний повинен подолати свою думку і йти вище знання. І тоді цим виправиться все. І кожний судитиме товариша свого на шальку заслуг.

І цим зрозуміємо слова мудреців, ті, де вони сказали: “Завжди має людина продати стельові балки дому свого і купити взуття на ноги свої”. “Взуття” (наалаїм) це від виразу “запирання дверей” (неілат делет), смисл якого - “замикання”. Що людина, після того, як шпигувала за товаришем своїм, де “шпигував”, “розвідував” (ріґель) - це від слова “ноги” (раґлаїм), - щоб продала людина “стельові балки дому свого” (корот бейто), тобто всі випадки (мікрім), які відбувалися в її “домі” між людиною і товаришем її. Тобто що є в неї “шпигуни”, які говорять їй злі наклепи про товаришів.

Тож “продасть усе”, що означає, що викине всі випадки, якими її звички (герґелім) наділили її, і придбає замість цього “взуття для ніг”. А саме, що замкне всіх “розвідників”, так, ніби вони вже не існують на землі. І всі питання й вимоги, які є в них, замкне. І тоді все повернеться мирно на свої місця.