191. Час падіння

Почуто чотирнадцятого сівана (13 червня)1938 р.

(переклад з івриту)

Важко уявити собі стан в час духовного падіння, коли пропадає все служіння та зусилля, які вкладалися впродовж усього часу від початку служіння до часу падіння. І подібна людина тому, хто ніколи не відчував смаку духовної роботи, і неначе ця річ його не обходить. Це означає, що таке робиться тим, хто вже перебуває на високих духовних ступенях. Тоді як прості люди не мають ніякого відношення до служіння Творцю, а лише прагнути б їм до матеріального бажання отримувати, що плине течією світу, що омиває весь світ цим бажанням.

Але необхідно усвідомити, - чому прийшли до такого становища? Адже чи згодна людина, чи не згодна, нічого не змінюється в системі світобудови, бо управляється вона властивістю «добрий, який дає добро». Коли так, що вийде з такого стану?

Однак, маємо сказати, що це виникає, аби повідомити велич Творця. Що людині не можна поводитись за властивістю грубого серця. Тобто, людина має поводитись як той, хто відчуває трепіт перед піднесеністю, знаючи, яка міра та яка відстань є між нею і Творцем. Адже з боку зовнішнього розуму важко зрозуміти, чи взагалі може бути можливість зв’язку й з’єднання між Творцем і створінням.

І в час падіння людина відчуває, що немає жодної можливості, щоб був у неї зв’язок і належність до Творця, стан злиття. Бо відчуває служіння як річ незрозумілу всьому світові. І це дійсно так і є. Але «В місці Його величі, там ти знаходиш Його скромність». Тобто, це річ надприродна, те, що Творець дав цей подарунок створінню, - можливість їм бути в єднанні та злитті з Ним.

Тому, коли людина знову дістає зв’язок з Творцем, вона повинна постійно пам’ятати стан свого падіння, аби знати і усвідомлювати, і цінувати, і шанувати стан злиття. Щоби знала, що зараз дали їй порятунок вище правил самої природи.