Бней Барух Академія кабали

Вислів цей потребує пояснення, бо який зв’язок є у отримання Тори зі звільненням людини від смерті? І ще, - після того, як здобули отриманням Тори вічне тіло, над яким смерть не має сили, коли так, - як знову втратили його, чи може вічне перетворитися на таке, що не існує?

Свобода волі

Проте, щоб зрозуміти це високе поняття, «свобода від ангела смерті», маємо спочатку зрозуміти поняття свободи в його звичайному розумінні, як його розуміє людство.

Отже, в загальному розумінні, треба вважати свободу природним законом, що поширюється на все життя, - як ми бачимо, що тварини, що потрапляють під нашу владу, помирають, коли ми відбираємо в них волю. І це є правдивим свідченням того, що вище управління незгодне з поневоленням жодного створіння. І не дарма боролося людство останні сотні років, поки здобуло, певною мірою, свободу особистості.

І все ж це поняття, що виражається словом «свобода», дуже в нас розпливчасте, і якщо заглибимося у внутрішній сенс цього слова, то майже нічого від нього не залишиться. Бо перед тим, як ти вимагаєш свободи для індивіда, то маєш припустити, що кожний індивід, такий, як він є, має в собі таку властивість, що зветься «свобода», тобто, що здатний діяти за своїм власним вільним бажанням.

Насолода та страждання

Однак, якщо вдивимося в дії окремої людини, побачимо, що вони є вимушеними. І примусово виконує вона їх, і не має вона жодної можливості вибору. І подібна вона цим на вариво, поставлене на плиту, і немає в нього ніякого вибору, а вимушено воно варитися. Бо вище управління зв’язало все життя двома путами, котрими є насолода і страждання. І в тварин немає ніякого вільного вибору обрати страждання, або відторгнути насолоду. А перевага людини над твариною така: людина здатна дивитися на далеку ціль, тобто, - згодитися прийняти зараз певну міру страждань, уподобавши насолоду або користь, котрі вона отримає за якийсь час.

Але насправді, немає тут нічого більшого за розрахунок, котрий, на перший погляд, комерційний. Тобто, коли поціновують насолоду або користь, що отримають в майбутньому, - чи є в них перевага і вигідність порівняно з тією гіркотою, коли зазнають страждань, котрі згодились прийняти зараз. І є тут лише розрахунок, коли віднімають гіркоту та страждання від очікуваної насолоди. І залишається певний залишок.

Отже тягнуться, неминуче, лише до насолоди. І так трапляється іноді, що зазнають мук, коли не знаходять в насолоді, що досягли, очікуваної переваги над стражданнями, котрі перетерпіли. І тому залишаються зі збитком, - усе як буває в торговців.

Тож, після всього, немає в цьому різниці між людиною та тваринами, і якщо так, - не існує взагалі вільного свідомого вибору. Лише тільки «сила тяжіння», що вабить до насолоди, котра трапляється людям в будь-якій формі, і відганяє їх від обставин, що завдають болю. І, силою цих двох, вище управління веде їх усюди, куди вона бажає, не питаючи їх абсолютно.

І не лише це, а й визначення характеру насолоди та користі - залежить зовсім не від вільного вибору та бажання індивіда, а від бажань інших, того, чого вони хочуть, а не він. Наприклад, я сиджу, я одягаюсь, я говорю, я їм. Все це – не тому, що я бажаю сидіти так, або я бажаю одягатися так, і говорити так, і їсти так. А через те, що інші бажають, щоб сидів я і одягався б, і говорив би, і їв саме так. Все це відповідає бажанням і смакам суспільства, а не моєму вільному бажанню. Більше того, я роблю все це здебільшого проти свого бажання, бо набагато зручніше мені поводитися просто, без ніяких обтяжень, але я поневолений в усіх своїх рухах, як залізними ланцюгами, смаками і звичаями інших, тобто, суспільством.

Якщо так, то скажіть мені, будь ласка, де моя свобода волі? А з іншого боку, якщо, скажімо, не існує свободи волі, і кожен з нас є нічим іншим як така собі машина, що діє і виготовляє щось, тому, що зовнішні сили примушують її діяти саме так? Тобто, кожна людина є в’язнем у тюрмі вищого управління, котре двома путами, насолодою та стражданням, тягне і підштовхує нас за своїм бажанням туди, куди йому бажано. Так, що в світі взагалі не існує «індивідуальності». Бо немає тут ні вільного, ні самостійного. Я не господар своїх дій, і дію я не тому, що я бажаю цього, а через те, що «діють мною», примушуючи мене і не питаючи моєї думки, і якщо так, виходить, що минають мене і винагорода, і покарання.

Все це дуже дивно, і не тільки для людей релігійних, які вірять в управління Творця, бо вони, так чи інакше, мають вірити і покладатись на Нього, хай благословиться, на те, що є в Нього в усьому цьому добра та бажана мета. А дивна ця річ ще більше для тих, хто вірить у природу, адже, як сказано, кожен пов’язаний путами сліпої природи, котра не має ані знання, ані розрахунку. І ми, найдобірніші з усіх створінь, з ідеями та розумом, зробилися іграшкою в руках сліпої природи, що веде нас обманом, і хто знає - куди?

Закон причинності

Варто нам приділити час тому, щоб зрозуміти цю важливу річ. Тобто, як ми існуємо в світі як особистості, «індивідууми», коли кожен з нас відчуває себе особливим створінням, яке діє свідомо і незалежно від невідомих зовнішніх і чужих сил, і в чому проявляється для нас ця особистість індивідуума?

Отже, дійсно, є загальний зв’язок між усіма частками дійсності, що перед нами, котрий діє і поширюється за законом причинності, причинно-наслідковим способом, уперед, і як і все загалом, так і кожна частка та деталь окремо. Інакше кажучи, щодо кожного з усіх створінь світу, з усіх чотирьох видів: неживого, рослинного, тваринного і людського, діє закон причинності, шляхом «чинник-наслідок». Мало того, адже навіть кожна часткова форма окремішнього існування створіння, котре вона має протягом усіх моментів її існування в світі, - вона також спричиняється чинниками, що передують їй, котрі примусили її набути зміни в своєму існуванні – саме цієї, і ні в якому разі не іншої. І це ясно і відкрито кожному, хто споглядає процеси в природі з точки зору чистої науки, без домішок особистого ставлення. І дійсно, треба нам проаналізувати цю тему, аби здобути можливість придивитися до неї з усіх боків і в усіх аспектах.

Чотири чинники

Знай: щодо кожної форми існування, котру набуває кожне зі створінь світу, треба зрозуміти, що вона не з’являється як «суще з нічого», а як «суще із сущого». Тобто завдяки сутності, що дійсно існує, котра відкинула свою попередню форму, і облачилась у форму, що проявилася зараз.

І згідно з цим ми маємо зрозуміти, що в кожній сутності в світі беруть участь чотири чинники, з котрих, чотирьох разом, з’явилася й постала та форма. І називаються вони: 1) основа, 2) причини та наслідки, що стосуються властивості основи, свої власні, котрі не змінюються, 3) причини та наслідки, її внутрішні, що змінюються через контакт з зовнішніми силами, 4) причини та наслідки чужих для неї речей, котрі діють на неї ззовні. І я поясню їх, одну за одною.

Причина перша: основа, первинний матеріал

1. «Основа», що означає – первинний матеріал, що належить до цієї сутності, бо «немає нічого нового під сонцем»(1). І будь-яка сутність, що постане в нашому світі, вона не буде «суще з нічого», а лише «суще із сущого». Тобто якась сутність скинула з себе одну форму й одягла іншу, відмінну від попередньої. А та сутність, котра зняла з себе попередню форму, вона характеризується іменем «основа», в якій таїться сила, що готова проявитися й усталитися як кінцева форма тієї сутності. А тому, напевно, сила ця вважається головним чинником щодо неї.

Причина друга: власні причина та наслідки

2. Це – порядок причин та наслідків, що належить до власного характеру основи, і порядок цей не змінюється.

Наприклад, пшенична зернина, що посіяна в землю і розклалася в ній. Ось цей, розкладений, стан і зветься «основа». Тобто, треба розуміти це так, що сутність пшениці скинула попередню форму, яку мала, тобто, форму пшениці. І набула нової форми у вигляді пшениці, що розклалася, котра і є посівом, що зветься «основа», позбавлена будь-якої форми. Котра зараз, після того, як розклалася в землі, зробилася гідною облачитися в іншу форму, тобто форму зерен пшениці, здатних зрости і вийти з основи, котрою є те зерно.

І це відомо і явно для всіх, що ця основа не набуде форми ні жита, ні вівса, а тільки форми, подібної до тієї попередньої, що залишила її, тобто зернини пшениці. І незважаючи на те, що вона відмінна певною мірою, як кількістю, так і якістю, бо попередня форма була однією зерниною, а тепер – десять зерен, а також смаком і зовнішнім виглядом. Але те головне в формі, що це є пшениця, не набуває змін.

Отже, існує тут причинно-наслідковий порядок, що стосується власного характеру цієї основи, і він не змінюється ніколи, так, що з пшениці не вийде жито, як пояснено. І це зветься другою причиною.

Причина третя: внутрішні причина та наслідки

3. Це є порядок існування внутрішніх «причин та наслідків» даної основи, котрі змінюються через контакт та спіткання з іншими, навколишніми силами, з якими входить в контакт, та через їхній вплив. Пояснення: адже ми знаходимо, що з одного пшеничного зерна, що розкладається в землі, походять і народжуються багато зерен, і іноді ще більші та кращі ніж було те зернятко перед тим, як було посіяно.

Отже, безперечно, є тут додаток чинників, з боку оточення, що взяли участь у процесі, поєднавшись з прихованою силою «основи», і через це з’явилися й розкрились всі ті доповнення в кількості та якості, котрих зовсім не було в попередній формі зерна. І це – речовини та солі, що в землі, і дощ, і сонце, і всі вони впливали на неї, приділяючи від своїх сил і з’єднуючись з силою, прихованою в самій основі, ланцюжком змін «попереднє-наступне», привели до позитивних змін в кількості та якості в новій формі існування.

І маємо зрозуміти, що коли цей третій чинник з’єднується з внутрішніми силами основи, то оскільки ці сили панують в процесі, зрештою, всі зміни належать до виду пшениці, а не до жодного іншого виду. Тому ми і визначаємо їх як внутрішні причини, котрі, проте, відрізняються від другої причини, що не змінюється ні в чому, в той час як у третьому випадку відбуваються зміни в кількості та якості.

Причина четверта: причина та наслідки від зовнішніх чинників

4. Це є порядок «причина та наслідок», залежний від зовнішніх речей, котрі впливають на нього ззовні. Означає це, що немає в них прямого зв’язку з пшеницею, як у солей і дощу, і сонця. А йдеться про речі, чужі для неї, як те, що існує по сусідству з нею, а також зовнішні речі, такі, як град і вітер і т.ін.

Отже, ти бачиш, що ці чотири види чинників долучаються до пшениці ввесь час її зростання. Так, що кожний окремий стан, котрий пшениця набуває протягом того часу, робиться обумовленим усіма чотирма. І кількість, і якість в кожному стані визначається ними.

І як ми описали це у пшениці, - той же закон діє щодо всіх сутностей у світі. І навіть щодо думок і знань. Наприклад, якщо уявимо певний стан знань у будь-якої людини, стан людини релігійної, або нерелігійної, хай буде ультрарелігійний, чи затятий атеїст, або «середній», - зрозуміємо також, що цей стан з’явився та усталився в людині завдяки зазначеним чотирьом видам чинників.

Спадкові надбання

Чинник першої причини – це основа, котра є первинним матеріалом людини, бо її створено «суще із сущого», тобто, як плід мізків тих, хто породив її. І через це виходить, що певною мірою вона як копія, скопійована з однієї книги в іншу. Тобто, майже все, що було прийнято і осягнуто батьками і батьками батьків, - приходить і копіюється в людині.

Але відмінність в тому, що все це втратило зовнішню форму, подібно до посіяного зерна пшениці, що зветься посівом тільки коли розклалося і «зняло» свою попередню форму, так і крапля сім’я, з якої народжується людина, не має в собі нічого від форми її батьків, лише невидимі сили.

Бо ті поняття, що були у її предків як переконання, набули в ній форму простих схильностей, що звуться «інстинкти», або тип поведінки, без усвідомлення навіть, чому людина діє саме так. І вони дійсно є невидимі сили, котрі успадковано від батьків, так, що не тільки матеріальні надбання дістаються нам у спадок від предків наших, а також і духовні набутки, і всі осягнення, котрими займалися предки, дістаються нам у спадщину, з покоління в покоління.

А від цього проявляються та походять усілякі види різноманітних схильностей, котрі ми бачимо у людей, як-от: схильний до віри або до критики, схильний задовольнятися матеріальним життям, або жадає тільки ідей і гребує життям, в котрому немає прагнень, скупий, поступливий, відважний, сором’язливий.

Бо всі ці образи, що проявляються в людях, не є їхнім власним «майном», а є виключно простою спадщиною, що випала їм на долю від їхніх батьків і предків їхніх батьків. Як відомо, в мозку людини є особливе місце, де перебувають такі види спадщини, і зветься «довгастий мозок», або «сабконшенс» (підсвідомість), де розкриваються всі ці схильності.

Однак, із осягнень батьків наших, із результатів їхнього досвіду, утворилися в нас «просто схильності». Тому, вважаються як та пшениця посіяна, що скинула попередню форму і залишилася нагою, і лише сили приховані в ній, гідні набути нових форм. В нашому випадку, - схильності гідні набути форм переконань. Вважаючись, якщо так, первинним матеріалом, а він є першим і головним чинником, що зветься «основа», в котрому включені всі сили тих специфічних схильностей, що успадкував від тих, хто його породив, і котрі звуться батьківською спадщиною.

І знай, що серед усіх цих схильностей є такі, що проявляються саме в зворотній формі, протилежній тому, якими вони були у батьків. І через це говориться, - все, що було в серці батька тайним, у сина розкривається явно.

А сенс цього такий, що оскільки «основа» діє так, що скидає з себе попередню форму, аби вдягнути нову, тому має тенденцію позбавлятися знань і поглядів батьків. Як пшениця, що розклалася в землі, котра відкидає будь-яку форму, що була у пшениці. Але разом з тим, все залежить також і від трьох інших чинників, як зазначив я вище.

Вплив середовища

Причина друга – це прямий причинно-наслідковий порядок, що належить до тієї власної властивості основи, що не змінюється. Мається на увазі те, що, як пояснено про пшеничне зерно, котре розклалося, покладене в землю, коли середовище, в якому опинилася ця основа, де є і земля, і солі, і дощ, і повітря, і сонце, як пояснювалося вище, впливає на посіяне довгим ланцюжком причин і наслідків, повільним і ступеневим процесом, стан за станом, аж поки те дозріває. І основа знову облачається в свою попередню форму, тобто форму пшениці, однак зі змінами в кількості та якості, де загальний характер ніяк не міняється, бо не виростуть з неї ні жито, ні овес. Але окремі риси змінюються в кількості, тобто з однієї зернини робиться десять або двадцять зерен, а також в якості, коли вони є кращими, або гіршими від попередніх характеристик пшениці.

Тим же чином і тут: людину, як «основу», вміщено в оточення, тобто в суспільство і вона вимушено зазнає його впливу. Як і пшениця від свого оточення, бо основа є лише «вихідна форма», тому через контакт і постійне спілкування людини з оточенням і суспільством, вона приводиться ними в дію через поступовий процес зміни станів причин та наслідків, одного за одним.

І в цей час перетворюються в ній схильності, включені в її основу і набувають форми розумінь. Наприклад, якщо успадкував чоловік від батьків схильність бути скнарою, то, коли виростає, починає утворювати собі переконання та теорії, і всі вони висновують для нього переконливі рішення, що добре людині бути скупою. І ти знаєш уже, що попри те, що батько його був людиною поступливою, він може успадкувати від нього негативну схильність, - бути скнарою, бо протилежність також повністю успадковується, так само як і тотожність. Або ж успадкував від батьків схильність бути людиною вільних поглядів, тоді починає утворювати для себе теорії, і виводити з них висновки, - як добре людині бути вільною. Але звідки він бере ті положення, способи доказів і міркувань? Все це він бере від оточення, свідомо, бо воно наділяє його своїми думками та смаками шляхом поступового ланцюжка причин і наслідків.

Так, що людина вважає їх своїм персональним набутком, котрий придбала своїми власними і незалежними міркуваннями. Проте, і тут, як у пшениці, є одна загальна та незмінна частина з боку «основи», тобто, що зрештою залишаються в людини схильності, що успадкувала, котрі завжди будуть у неї. І це зветься другою причиною.

Звичка робиться другою натурою

Причина третя - це прямий причинно-наслідковий порядок змін станів, що відбувається в основі і змінюється під їхнім впливом. Бо через те, що успадковані схильності перетворилися в людині, через вплив середовища, в розуміння, тому відбуваються дієві зміни в тих напрямах, котрі ці розуміння призначають їм. Наприклад, скупий за своєю природою чоловік, у котрого через вплив оточення перетворилася схильність до скупості на переконання, розуміє феномен скупості на основі якихось інтелектуальних категорій.

Скажімо, захищає себе в цій поведінці тим, що не буде потребувати допомоги від створінь, адже досяг такої міри скупості, що зможе й поступитися чимось, коли не буде боятися втрат. Виходить, що помінявся багато в чому на добро відносно тієї риси, котру успадкував від предків, а іноді щастить йому зовсім викорінити в собі погану схильність, - звичкою, бо вона має силу утворити в людині іншу природу.

І в цьому можливості людини набагато більші ніж у рослини, бо пшениця зможе змінитися лише частково, як сказано вище, а у людини є можливість змінитися через причинно-наслідковий вплив від оточення, навіть у великій мірі, тобто перетворити повністю схильність і викорінити її, замінивши на протилежну.

Зовнішні чинники

Причина четверта - це причинно-наслідковий порядок змін станів, що відбувається в основі під впливом речей зовсім для неї чужих, і діє на неї ззовні. Це означає речі, котрі зовсім не причетні до порядку зростання основи і тому не впливають безпосередньо на неї. Наприклад, постачання та утруднення, або вітри й таке інше, у котрих у самих є цілий, поступовий і повільний, причинно-наслідковий порядок зміни станів, - всі вони спричиняють переміни в переконаннях людини на добро або на зло.

Отже, впорядкував я чотири природних чинники, щодо яких кожна думка і кожне судження, що з’являються в нас є ніщо інше, як їхні плоди. І хай навіть сидітиме людина цілу добу і вивчатиме будь-яку тему, не зможе поміняти нічого, або додати до того, чим ці чотири чинники наділяють її. А кожне доповнення, котре зможе додати, буде лише кількісне, - або більше розуміння, або менше. Але щодо якості не додасть нічого, бо чинники ці обумовлюють для нас характер і форму наших розумінь та висновків примусом, нас навіть не питаючи. Та так, що ми віддані в руки цих чотирьох причин буквально як глина в руки гончара.

Вільний вибір

Проте, коли ми дивимось на ці чотири чинники, ми знаходимо, що, незважаючи на те, що заслабі наші сили, щоби встояти проти першого чинника, котрим є «основа», все ж таки є в нас можливість і вільний вибір захистити себе від решти, - трьох чинників, через які змінюється основа в деталях, а іноді також і загалом. І це - завдяки звичці, котрою набувають іншу природу, як пояснено вище.

Оточення як чинник

І захист цей означає, що можемо ми завжди додати в виборі нашого оточення, котрим є книги, вчителі тощо. Це подібно до чоловіка, який, успадкувавши від батька свого міру пшениці, зможе зробити з цієї малої кількості десятки мір, - лише вибравши добре середовище для своєї «основи», яким є родюча земля, що має в собі солі та речовини, котрі постачатиме пшениці у великій кількості. А також працею, - поліпшити умови середовища, щоб пристосувати їх до потреб росту та розквіту. Бо розумний вчинить розсудливо, і вибере собі найкращі умови, і дістане благословення, а нерозумний візьме все, на що натрапить, і цим оберне для себе посів на прокляття а не на благословення.

Отже, слава і дух його залежить од вибору середовища для посіву пшениці, але після посіву в обраному місці, вже обумовлена для пшениці її кінцева форма, відповідно до того, чим середовище здатне забезпечити.

Так само і в нашому випадку, бо істина в тому, що немає волі у бажання, а зазнає воно впливу від чотирьох зазначених чинників, і вимушена людина мислити і дивитися так, як вони пропонують їй, абсолютно без жодної можливості щось перевірити та поміняти. На кшталт пшениці, що вже посіяна в своєму середовищі.

Однак існує воля для бажання, - обрати з самого початку таке оточення, такі книги та інструкторів, котрі сприятимуть добрим переконанням. А якщо не зробить так, а буде готовий увійти в будь-яке оточення, котре йому трапиться, і читати будь-яку книгу, що опиниться перед ним, то через це напевне попаде в недобре оточення, або ж змарнує час свій над книгами, з яких немає користі, а таких багато і їх легше читати. А через це вимушено набуде злих та негідних переконань, що приведуть його до гріха та обвинувачень. І напевне буде його покарано, не з причини злих думок та дій, щодо яких немає він вибору, а з тієї причини, що не обрав собі бути в доброму оточенні, - а в цьому напевно існує вибір, як вже пояснено.

Тому, той, хто докладає зусиль всі дні життя свого, і обирає оточення щоразу краще, - така людина гідна слави та винагороди. І також, - не з причини гарних думок та дій, котрі дістаються їй мимохіть, без її вибору, а саме через зусилля людини здобути собі добре оточення, котре приводить її до цих міркувань та дій. І це те, що сказав рабі Єгошуа бен Перахья: «Зроби собі рава і придбай собі товариша»(2).

Обов’язок вибору доброго оточення

Зі сказаного зрозумій слова рабі Йосі бен Кісма (в трактаті Авот, 86), який відповів чоловікові, що просив його, аби поселився б той в його місті, і дасть йому за це тисячу тисячі тисяч золотих динарів. Відповів йому рабі Йосі бен Кісма: «Якщо ти навіть даси мені все срібло, золото, коштовне каміння та перлини що в світі, не житиму я ніде крім місця Тори». На перший погляд ці слова занадто високі для нашої простої свідомості, адже, як це він відмовився взяти тисячу тисячі тисяч золотих динарів заради такої мізерії, - що не захотів жити в місті, де немає людей Тори, притому, що сам він був визнаним великим мудрецем, і не треба йому було вчитися від когось? – диво дивне.

Проте, коли зважити на пояснене вище, питання це виявляється дуже простим, і варто, щоб дотримувався б цього кожен з нас. Бо при тому, що є в кожного «особиста основа», все ж сили її не проявляються дієво інакше, як тільки завдяки оточенню, в котрому він перебуває. Подібно до пшеничної зернини, кинутої в землю, коли сили пшениці проявляються в дії лише через її оточення, котрим є земля, дощ і світло сонця. Тому рабі Йосі бен Кісма оцінив точно, що коли він залишить своє добре оточення, котре обрав, і перейде в середовище погане й шкідливе, тобто в місто, де немає Тори, то не тільки його попередні погляди спотворяться, а також решта сил, що містяться в його основі, котрі ще не встиг проявити явно, залишаться незнаними. Бо не буде їм більше належного оточення, щоб зміг би проявити їх з потенціалу в дію, і, як з’ясовано вище, лише в справі вибору оточення оцінюється влада людини над собою, і саме за це вона гідна винагороди або покарання.

Тому зовсім не дивно, що такий мудрець, як рабі Йосі бен Кісма, обрав добро і відкинув зло. І не спокусився матеріальними речами та здобутками, як виснував тоді: «Бо в час відходу людини не супроводжують її ані срібло, ані золото, ані коштовне каміння та перлини, а лише Тора та добрі справи». І так застерегли кабалісти: «Зроби собі рава і придбай собі товариша». А також – вибір книг, як відомо.

Бо тільки за це треба надати людині хвалу або ганьбу, тобто, за вибір оточення, однак, після того, як вибрала оточення, - вона вже в його руках, як глина в руках гончара.

Влада розуму над тілом

І є деякі з сучасних вчених, зовнішніх, котрі, після того як придивилися до вищезгаданого питання, і побачили, що розум людини ніщо інше як плід, котрий походить і зростає від життєвих подій, - як ми з’ясували вище, - дійшли висновку, що немає ніякої влади у розуму, аби впливати хоч якось на тіло, а лиш тільки життєві події, записані на матеріальних звивинах мозку, - вони панують людиною і приводять її в дію. А розум людини подібний до дзеркала, котре сприймає форми, що перед нею, і незважючи на те, що дзеркало є їхнім носієм, все одно не здатне приводити в дію та рухати ці форми, що відбиваються в ньому.

Так і розум, хоч життєві події, в усіх їхніх причинно-наслідкових характеристиках, з’являються в розумі й відомі йому, все ж сам розум не володарює тілом так, щоб міг би привести його в дію. Тобто, наблизити його до корисного, або віддалити від шкідливого, оскільки духовне та матеріальне вкрай далекі одне від одного, і не можна уявити жодного пристосування між ними, такого, щоб міг духовний розум приводити в дію тіло і впливати на нього, оскільки воно – матеріальне. Так вони пояснили, осяжно і просторікувато.

Однак, там, де гострота їхньої думки, там і її помилковість. Бо уява людини користується розумом не гірше ніж очі мікроскопом, адже без мікроскопа не бачить вона жодного шкідника через його мізерні розміри. Але після того, як побачить шкідливе створіння за допомоги мікроскопа, тоді людина віддаляється від того шкідника.

Виходить, що саме мікроскоп приводить людину в дію, - віддалитися від шкоди, - а не відчуття. Бо відчуттям не чує шкідника. І тій же мірі розум має над тілом людини абсолютну владу, - віддаляє її від зла і наближає до добра. Тобто, повсюди, де властивості тіла виявляються слабкими, аби впізнати – корисно там або шкідливо, там вона потребує лише освіченості свого розуму. І не тільки це, а й коли людина визнає свій розум справжнім наслідком життєвого досвіду, тоді вона здатна прийняти розуміння та усвідомлення від людини, якій вона вірить, і сприйняти це як закон, незважаючи на те, що подій власного життя не достатньо аби проявити й собі таку кмітливість.

Це як прохають поради у лікаря, - коли людина приймає і дослухається до його поради, хоч і не усвідомлює своїм розумом нічого. Отже, людина користується розумом інших, і допомагає собі ним, не менш ніж своїм власним.

А вище ми з’ясували, що є два способи у шляхів вищого управління, аби гарантувати людині, щоб прийшла до кінцевої доброї мети. І це: шлях страждань, і шлях Тори. І вся ясність, як ми там говорили, котра є на шляху Тори, витікає з того, що ті ясні усвідомлення, що проявилися і реалізувалися, і побачені були наочно, є результатом великої та довгої низки життєвих подій пророків і видатних людей. І ось, людина, приходить і користується ними в усіх їхніх особливостях, і отримує користь з їх допомогою, неначебто ті усвідомлення були результатом її власних життєвих подій.

Отже, ти бачиш наочно, що людина звільняється від усіх тих гірких випробувань, котрі мають статися з нею, аж поки розвинеться в ній самій той ясний розум, і якщо так, - звільняється від страждань а також і час виграє.

І можна порівняти це з хворим, котрий не бажає дослухатися до поради лікаря, аж поки сам зрозуміє як саме лікарська порада вилікує її. І тому починає сам вивчати медицину. Адже він може вмерти від своєї хвороби ще до того, як встигне зрозуміти медичну науку.

Такий він, шлях страждань порівняно зі шляхом Тори. Бо той, хто не вірить знанням, котрі Тора та пророцтво радять людині прийняти без власного розуміння, той вимушений сам дійти тих же висновків, тобто лише шляхом низки причин і наслідків у життєвих подіях, котрі є випробуваннями, що дуже прискорюють розвиток в людях усвідомлення зла, як уже пояснювалось. І не через вибір самої людини, а тільки завдяки її зусиллям здобути собі добре оточення, котре приводить її до цих думок і дій.

Свобода особистості

Отже, ми прийшли до розуміння точного змісту поняття свободи особистості. Під ним мається на увазі лише перший чинник, котрим є «основа», первинний матеріал кожної людини. Тобто – всі схильності, котрі дістаються нам як спадщина від батьків та дідів. Чим і відрізняються люди один від одного.

Бо видно, що є тисячі людей, в яких одне на всіх середовище, а також і три останніх чинники діють в однаковій мірі, і разом з тим не знайдеш між ними двох людей, в яких був би один характер. А це тому, що в кожного з них є особлива основа, що належить лише йому. І це подібно до того, як основа пшениці, незважаючи на те, що змінюється багато в чому від впливу трьох інших чинників, разом з цим залишається видом первісної пшениці, і ніколи не набуде форм іншого виду.

Загальна форма предків не втрачається

Отже, встановлено, що кожна «основа», котра скинула з себе попередню форму тих, хто її породив, і набула нової форми через вплив трьох додаткових чинників, і багато в чому змінилася через них, - разом з тим, загальна форма тих, хто породив її, не буде нею втрачена, і ніколи не зможе набути форми іншої людини, навіть такої, що дорівнює їй в усьому, так само як і овес не стане пшеницею. Адже в кожної з основ є довгий ланцюжок поколінь, навіть кількох сотень поколінь, і певна основа складається з осягнень всіх їх, хоч вони і не проявляються в ній в тих формах, в котрих існували в предках. Тобто, в формі осягнень, а лише так, коли форму осягнень скасовано. І тому існують в ній лише в формі простих сил, котрі звуться схильностями та інстинктами, коли невідомі причини, чому поводяться саме так, як зазначено вище. І тому ніколи не буде так, щоб існувало двоє людей однакової властивості.

Необхідність збереження свободи особистості

І знай, що це є істинною власністю індивіда, котру не можна ані пошкоджувати, ані міняти. Бо зрештою всі ці схильності, включені в основу, починають діяти і набувати форми осягнень, коли той індивід виросте і стане свідомою людиною, як зазначено вище. А також завдяки закону розвитку, котрий панує в усьому тому ланцюжку і підштовхує його завжди вперед, як пояснено в статті «Мир». І ще виходить, що в результаті кожна зі схильностей перетвориться на дуже високі та неоціненно важливі осягнення.

Отже, кожний, хто знищує котрусь зі схильностей індивіда, і викорінює її в нього, він спричинює те, що світ втрачає те піднесене та чудове осягнення, котре має вийти з неї в кінці низки поколінь. Через те, що та схильність ніколи вже не зустрінеться в жодному тілі, крім цього.

Тут треба зрозуміти, що коли будь-яка схильність перетворюється, набуваючи форми усвідомлення, не можна в подальшому розрізнити в ній відмінності між добром та злом. Бо відмінності ці видно в них лише тоді, коли вони ще існують як схильності, або «незрілі» усвідомлення, і ні в якому разі не можна побачити й їхнього сліду, коли вони набувають форми справжніх осягнень. І це буде пояснено в наступних статтях, з усіма резонами і обґрунтуваннями.

І з цього зрозуміло нам розмір того розбою, котрий чинять ті нації, що встановлюють свою владу над меншостями, забираючи в них волю і не даючи їм продовжувати свій спосіб життя, відповідний їхнім схильностям, що дісталися їм як спадщина від дідів-прадідів. І вважаються вони тоді губителями душ. І навіть ті, хто не вірить ні в релігію, ні в цілеспрямований вищий нагляд, можуть, роблячи висновки з природних систем, зрозуміти обов’язок збереження свободи особистості.

Адже бачимо на власні очі всі ті нації, що занепадали і руйнувалися протягом поколінь, - і відбувалося це з ними лише тому, що нестерпним робили життя для меншостей та для особистостей. Котрі потім перемогли їх і зруйнували. Коли так, то зрозуміло кожному, що неможливо встановити мир у світі, якщо не зважати на свободу особистості, бо без цього не буде надійного миру. І руйнування посилиться.

Отже, ми ґрунтовно визначили особистість індивіда, з максимальною точністю, і, як пояснено, за винятком всього того, що дістається йому від суспільства. Однак постає питання, - де, врешті-решт, він сам, індивід? Бо все, що сказано було досі про нього, можна зрозуміти лише як власність цього індивіда, котрою є спадщина, що залишили йому предки. Проте де він сам, індивідуум, тобто, спадкоємець і володар тієї власності, котрий вимагає від нас берегти його «майно»? Бо при всьому тому, що пояснювалося досі, ми поки ще не знайшли точку «я» людини, котра постала б нам перед очима як самостійна одиниця, - то що мені тоді той перший чинник, тобто довгий ланцюжок тисяч людей, один за одним, з покоління в покоління, завдяки яким ми встановили образ індивіда як їхнього спадкоємця? І що мені троє інших чинників, котрими є тисячі людей, які живуть всі в одному поколінні? – зрештою, виявляється кожний індивід чимось на кшталт громадської машини, котра завжди готова обслуговувати бажання загалу. Тобто, зробився пасивною одиницею щодо двох громад. З боку першого чинника зробився пасивною одиницею щодо великої кількості минулих поколінь, що йшли один за одним, а з боку трьох інших чинників зробився пасивним елементом стосовно людського загалу, з яким він живе в одному поколінні.

І це є, власне, загальнолюдським питанням. Тому й існують багато супротивників цієї природної методики, котрі, хоч і добре знайомі з її істинністю, віддають все ж перевагу методикам метафізичним, або дуалістичним, або трансцендентальності, уявляючи собі якусь «духовну» сутність, котра оселилась собі всередині тіла у вигляді душі людини. І душа ця, вона і навчає тіло, вона й приводить його в дію, і т.ін., вона ж є сутністю людини та її «я».

І може й було б у всіх цих поясненнях щось, що заспокоїло б допитливість, але біда в тому, що не мають вони жодного наукового розв’язання проблеми, - як може бути у духовної сутності будь-який контакт з матеріальними атомами тіла, так, щоби спричинити в них щонайменший рух. І вся їхня мудрість не допомогла їм знайти тут якийсь місток, достатній, аби перетнути цю широку й глибоку розколину, що існує між духовною сутністю і матеріальним атомом. Тому й не здобула наука аж нічого від усіх цих метафізичних підходів.

Бажання отримувати – «суще з нічого»

Тому для того, щоб додати цьому якесь просування шляхом наукового підходу, - потрібна нам лише наука кабала, бо всі науки в світі включені в науку кабала. І пояснено в нас у питанні «Духовні світла та келім» (в «Панім Масбірот», розд.1), - головне, що є новим в створінні, створеному Творцем «суще з нічого» - полягає лиш тільки в одній речі, що визначається назвою «бажання отримувати». А вся решта речей, що є в створінні, зовсім не є чимось новим, бо вони не «суще з нічого», а «суще з сущого». Тобто, походять прямим походженням від сутності самого Творця, як світло, що йде від сонця, - в котрому немає новизни, просто те, що є в сутності сонця, розповсюджується і виходить назовні.

А от феномен згаданого «бажання отримувати» - є абсолютною новизною, тобто, що до творіння не існувало цього в дійсності, адже Він, хай благословиться, не складається анітрошки з бажання отримувати, оскільки Він передує всьому, - тож від кого отримає? Тому й визначається це бажання отримувати, котре проявив Творець як «суще з нічого», як цілковито нове. Але все, що є крім нього, не включене в категорію новизни так, щоб можна було б називати його створінням. І через це, всі келім і всі ґуфім, і з духовних світів, і зі світів матеріальних, визначаються як матеріал, духовний або матеріальний, і природа його – «бажати отримувати».

Дві сили в бажанні отримувати: сила що притягує, і сила, що відштовхує

І треба тобі ще зрозуміти, що в феномені цієї сили, «бажання отримувати», ми визначаємо дві сили, звані «сила що притягує» і «сила що відштовхує». І сенс цього в тому, що кожне клі, або тіло, що визначається як бажання отримувати, виявляється, проте, обмеженим, тобто, скільки отримує і яку якість отримує. А якщо так, виходить, що всі ті кількість та якість, котрі за його межами, - проти його природи. І через це воно відштовхує їх, отже, в рамках визначення «бажання отримувати», незважаючи на те, що розуміється при цьому лише сила притягнення, все ж, безумовно, робиться також силою відштовхування, і зрозумій це добре.

Один закон для всіх світів

І незважаючи на те, що наука кабала не говорить нічого про наш матеріальний світ, разом з тим, у всіх світів є один закон (як написано в статті «Сутність науки кабала»). Тому виходить також, що всі види матеріальних сутностей в нашому світі, тобто, все, що є в його обсязі, щоб то не було, - неживе, рослинне, тваринне, духовна або матеріальна сутність, коли ми почнемо з’ясовувати особливості та характер кожного з них, чим він відрізняється від усіх інших, хай навіть на найменшу з молекул, - буде це не більше ніж згадане «бажання отримувати», котре є всією особистою формою з боку новизни створіння, що обмежує її кількісно та якісно, і через це є в ньому сила, що притягує і сила, що відштовхує.

Але все, що є в ньому більше, ніж згадані сили, - це вважається категорією світла від сутності Творця, і світло це є однаковим для всього створеного, і немає в ньому нічого, що належало б до новизни створіння, оскільки приходить «суще з сущого», і не можна віднести його до окремої сутності. А лише до речей, спільних для всіх частин створіння, малих і великих. Бо кожний отримує від цього світла, відповідно до меж свого бажання отримувати, і межа ця відокремлює кожного й кожну з них від інших.

Отже, я визначив фактично, з точки зору чистої науки, «я» кожної людини, - методикою науковою, що абсолютно не належить критиці. І навіть з точки зору «автоматичних» крайніх матеріалістів. А відтак вже не потрібні нам більше всі кульгаві методики, приправлені метафізикою. І, зрозуміло, вже не існує тут жодної різниці, - чи ця сила бажання отримувати є плодом і результатом матерії, що утворила його хімічним методом, або сама матерія є плодом і наслідком цієї сили. Бо головне, що ми взнали, - лише ця сила, вкарбована в кожне створіння та атом, «бажання отримувати» в його межах, є категорією одиниці, котрою воно відрізняється і визначається щодо себе самого з усієї решти тих, що навколо. І це справедливо і щодо одного атома, і щодо групи атомів, що звуться тілом. А вся решта категорій, в котрих є щось додаткове до цієї сили, не належать нічим до тієї молекули, або до тієї групи молекул з точки зору її власної особливості, а лише до загальної категорії, котрою є світло, що приходить до них від Творця, і воно є загальним феноменом для всіх частин створіння разом, і немає в ньому окремих створених тіл, як пояснено.

А зараз з’ясується для нас тема «свобода індивіда» з боку визначення, включеного в перший чинник, котрий ми назвали «основа», коли всі попередні покоління, - батьки й діди-прадіди того індивіда, вклали туди свою природу, як ми докладно розповіли про це вгорі. І, згідно з поясненим, основне в розумінні слова «індивід» є ніщо інше як межі «бажання отримувати», відбитого в сукупності його молекул.

І ось ти бачиш, що всі ті схильності, котрі успадкував він від предків, вони, по правді, є всього лиш категорія меж «бажання отримувати». Чи то в сенсі сили притягнення, що в ньому, чи то в сенсі сили відштовхування, що в ньому, а ми бачимо їх у вигляді схильностей до поступливості, або до скнарості, бути весь час між людьми, або усамітнюватися, як згадано вище. І оскільки це так, то вони дійсно є категорією його індивідуальності, що стоїть твердо і бореться за право свого існування. Так, що коли ми знищуємо одну зі схильностей того індивіда, вважається, що ми відрізали реальний орган від його сутності. І це також вважається істинною втратою для всього створіння, тому що немає й не буде подібного йому в усьому світі, як пояснено вище.

А після того, як ми ретельно з’ясували справедливе право свободи індивіда, для реалізації його згідно з природними законами, звернемося та подивимося, наскільки це можливо, на його практичне виконання, не зачіпаючи ні положень етики, ні основ політики. Головне, - як реалізується це право відповідно до нашої святої Тори.

Іти за більшістю

Ось, говорить писання: «Іти за більшістю», тобто, там, де бачимо ми суперечку між однією людиною і багатьма, ми повинні вирішити справу відповідно до бажання багатьох. Адже ясно, що є право у більшості обмежити свободу індивіда.

Проте є в нас тут інше питання, набагато серйозніше, бо на перший погляд, цей закон здатен повернути людство назад, а не вперед. Бо коли більшість членів людської спільноти є нерозвиненими, а розвинені – вони завжди невеличка меншість, і коли ти вирішуєш справу завжди за бажанням більшості, - нерозвинених і легковажних, - виходить, що погляди та бажання мудріших і більш розвинених в суспільстві, котрі завжди є меншістю, не будуть ні почуті, ні згадані. Отже, ти підписуєш людству регрес у розвитку. Бо не зможуть просунутися вперед навіть на крок малий.

Проте, як пояснено в статті «Мир», через те, що нам заповідано вищим управлінням жити суспільним життям, тому ми зробилися зобов’язаними виконувати всі закони, що стосуються існування суспільства, і якщо ми в деякій мірі нехтуємо цим, природа помститься нам і стягне з нас своє, як зазвичай, не зважаючи на те, чи розуміємо ми сенс цих законів, чи ні.

І ми бачимо, що не маємо ми жодного іншого впорядкування життя в суспільстві, як тільки за законом «Іти за більшістю», котрий приводить до ладу кожний конфлікт і кожне порушення в суспільстві, так, що виявляється цей закон єдиним засобом забезпечити суспільству право на існування.

І тому він вважається одною з природних заповідей вищого управління, і ми вимушені прийняти його на себе і дотримуватись з усією ретельністю, не рахуючись з нашим розумінням його, - і він подібний решті заповідей в Торі, котрі всі є законами природи і управління Творця, що дані нам і приходять до нас «згори вниз». І я вже пояснював (в статті «Сутність науки кабала), що вся «упертість», котру ми бачимо в поведінці природи в цьому світі, існує лише тому, що це відбивається тут, приходячи від законів і взаємодій в духовних вищих світах.

І разом з цим зрозумій також, що заповіді в Торі є ні що інше, як закони і взаємодії, постійні в вищих світах, і вони – корені всієї поведінки природи в нашому світі. І згідно з цим схожі завжди закони Тори на закони природи цього світу, як дві краплі води. І це те, що ми довели, - що закон «іти за більшістю» є законом вищого управління і природи.

Шлях Тори і шлях страждань

Але разом з тим, наша проблема в справі регресу в розвитку, що витікає з цього закону, поки що не вирішена цими положеннями.

І дійсно, це є предметом нашої турботи, - винайти способи, як це владнати. Але вище управління, зі свого боку, нічого не втрачає від цього, бо вже добре оточило людство двома «шляхами»: шлях Тори і шлях страждань, так, що вона впевнена в розвитку людства і постійному просуванні до мети. І жодної загрози їй в цьому немає. Дійсно, виконання цього закону є природним обов’язковим законом, як вже пояснено.

Право більшості обмежувати свободу індивіда

І все ж виникають ще питання, - адже ці слова справедливі щодо стосунків між людиною та її ближнім, і тоді прийнятним є для нас закон «іти за більшістю», через те, що вище управління зобов’язує цьому, покладаючи на нас завжди наглядати за існуванням і щастям ближніх, як пояснено. Проте цей закон, «іти за більшістю», зобов’язала нас виконувати Тора також і в конфліктних темах стосунків між людиною і Творцем, що, на перший погляд, не має жодного контакту і відношення до справи існування суспільства.

Коли так, запитання виникає знову: як може бути справедливим цей закон, що зобов’язує приймати погляди більшості, якщо вона, як сказано, є нерозвиненою, і відкидати й скасовувати погляди розвинених, котрі є повсюди лише нечисленою меншістю?

Однак, згідно з тим, що ми довели (в статті «Сутність релігії та її мета»), що вся Тора та заповіді дані лише для того, аби очистити ними Ісраель, що означає – розвинути в нас чуття усвідомлення зла, котре вкарбовано в нас з дитинства, і в загальному сенсі визначається нами як наше себелюбство, - і прийти до чистого, без домішок, добра. А воно зветься: любов до ближнього, що є єдиним і унікальним переходом до любові до Творця. І, відповідно до цього, визначаються також і заповіді, що між людиною та Творцем, як чудодійні засоби, що віддаляють людину від себелюбства, котре шкодить суспільству.

Випливає з цього, що також і конфліктні питання в справах заповідей, що стосуються відносин між людиною та Творцем, належать до проблеми права суспільства на існування, тому також і вони входять до рамок «Іти за більшістю».

Цим дано зрозуміти сенс, котрим користуються в визначенні галахи (законоположення) і аґади (сказання). Бо лише в галахот ведеться закон: коли є думка одинака і думка багатьох, - галаха встановлюється за думкою багатьох. Але в аґаді не так. Оскільки теми в аґаді, вони вище від усього, що стосується забезпечення життя суспільства. Бо говориться в ній саме про теми, що стосуються поведінки людей в тому, що належить до взаємин людини і Творця. В тій частині, котра не дає жодних наслідків для матеріального існування і щастя суспільства.

Тому немає жодного права і виправдання для більшості прийти і скасувати думку індивіда, і кожний хай робить те, що є справедливим в його очах.

Але в галахот, що стосуються виконання тих заповідей Тори, котрі, всі, підлягають нагляду за існуванням суспільства, не можна уможливити запровадження іншого порядку, ніж закон «іти за більшістю», як пояснено.

Щодо життя суспільства діє закон «Іти за більшістю»

Ось, ми прийшли до з’ясування речей, що стосуються розуміння положень про свободу індивіда. Бо дійсно, існує серйозне питання: звідки більшість дістала право обмежувати свободу окремої людини, і забирати в неї найдорожче в житті, тобто волю, бо на перший погляд, немає тут нічого більше ніж «право сили»?

Проте, ми вже добре з’ясували, що то є природний закон, а також заповідь вищого управління, що через те, що це управління зобов’язало кожного з нас жити життям суспільства, само собою виходить, що кожний став приневоленим до того, щоб оберігати існування і щастя суспільства. А це не можна здійснити інакше, крім як встановленням порядку «іти за більшістю», і думка окремої людини не буде ані почута, ані згадана.

Отже, ти бачиш, фактично, що це є джерелом і виправданням всього того права, що є у більшості, - забирати права індивіда примусом, і підкоряти його своїй волі. І тому зрозуміло, само собою, що в усіх тих справах, що не стосуються забезпечення матеріального життя суспільства, - немає ні в чому жодного права і виправдання для більшості щоби грабувати індивіда, забираючи в нього його волю. А якщо вчинять так, - то вони є грабіжники і насильники, для яких «право сили» переважає всі права і справедливість, що в світі. Бо тут не діє обов’язок індивіда з боку вищого управління підкоритися бажанню більшості.

В духовному житті закон – іти за індивідом

Отже, з’ясовується, що там, де йдеться про життя духовне, - немає ніякого обов’язку у особистості, з боку природи, бути, будь в чому, зобов’язаною суспільству. А навпаки, існує тут природний закон для більшості – підкоритися і підпорядкувати себе індивіду. І це зрозуміло згідно з поясненим в статті «Мир», що є два шляхи, котрими вище управління пов’язало і оточило нас, аби привести до кінцевої мети, і це: шлях страждань, котрий спричиняє до того, що ми розвиваємося несвідомо. І шлях Тори та мудрості, котрий веде нас так, що ми розвиваємося свідомо, без ніякого примусу і страждань.

І через те, що найбільш розвинутим у поколінні є, зрозуміло, лише індивід, виходить, що коли більшість приходить до усвідомленого бажання звільнити себе від жахливих страждань, і взятися до розвитку свідомого і бажаного, що є шляхом Тори, - ось тоді повинні й зобов’язані підкорити себе та свободу своїх дій настановам індивіда. І виконувати його накази і вдаватися до тих засобів, котрі він запропонує їм.

Ось, ти бачиш, що в справах духовного розвитку, обертається право більшості на її обов’язок. І з’являється закон: «Іти за індивідом». Тобто, за розвиненою особистістю. Бо це є річ, відома кожній людині, що люди розвинуті й освічені, вони завжди є дуже нечисленною меншістю в кожному суспільстві. І виходить, вся удача суспільства і її духовне щастя, - знаходиться, згорнута й підписана, в руках меншості. І зрозумій це добре.

І через це зобов’язана більшість з великою обережністю берегти, пильнуючи уважно, всі думки окремих людей, щоб ті не скасувалися ні в якому разі, бо мають знати напевно, з повною переконаністю, що погляди, найбільш розвинуті і найбільш істинні, - ніколи не бувають власністю пануючої більшості, - а є саме надбанням найслабших, тобто саме непомітної меншості. Бо вся мудрість і все найдорожче, - завжди з’являється в світі в малій кількості. Тому нас попереджено берегти думки всіх окремих особистостей, через нестачу можливості у пануючої більшості з’ясувати відмінність між ними.

Критика як причина удачі, - некритичність, як причина деградації

І треба ще додати до сказаного: бо дійсність являє нам перед очима полярну протилежність між речами тілесними, - і тим, що стосується думок і освіти, щодо нашої теми, бо громадська єдність, що має бути джерелом всього щастя й удачі, існує у людей лише між тілами, і того, що стосується тіл. В той час як розбрат між ними є джерелом всякого лиха і злощасть.

А в тому, що стосується думок і освіти, - стан абсолютно протилежний цьому. Бо з’єднання і некритичність визначається щодо цього як джерело всіх невдач, і тим, що заважає будь-якому просуванню вперед, а всі виплоди розуму, як досягнення вдалих висновків, базуються на збільшенні суперечок і розбіжностей, що відбуваються і розкриваються в думках і поглядах. Бо що більше примноження протидій і протиріч, і збільшення сили критики, - то більше знання та розуміння. І теми робляться здатними бути все більш проаналізованими і проясненими. А всяка невдача та деградація в розумінні приходить лише через малість критики і нестачу суперечок щодо нього.

Отже, річ ця відкрита і ясна, що вся основа тілесної удачі, це міра єдності суспільства. А основа удачі в знаннях і освіті, це розбіжність і суперечність, що в них.

Тому висновується таке твердження: коли людство прийде до мети в сенсі матеріального щастя, тобто, через досягнення повної міри любові до ближнього, коли зберуться всі тіла людей у світі в одне тіло з одним серцем, як написано в статті «Мир», - бо тільки тоді розкриється все очікуване щастя людства найвищого рівня, - тоді, відповідно до цього, необхідно берегтися, щоб не зблизилися думки членів людської спільноти так, щоб це скасувало розбіжності та критику між мудрецями та вченими. Тому що любов між тілами, природно, приводить також до наближення поглядів. І якщо анулюються розбіжності та критика, - припиниться весь прогрес в думках і вченості, і, напевно висохне джерело знання в світі.

І з цього висновується певний доказ про необхідність обережного ставлення до свободи індивіда в справах думок і розумінь. Оскільки весь розвиток мудрості та знань базується на свободі цього індивіда. Через це ми маємо пильнувати, оберігаючи її дуже ретельно, кожну з властивостей в нас, котрі ми відносимо до індивіда, тобто до категорії особистої сили кожної окремої людини, - що зветься загалом «бажання отримувати».

Спадщина предків

І також всі деталі образів, котрі включає це бажання отримувати, назване нами «основою», або «першою причиною», що, загалом, означає всі ті схильності, типи поведінки тощо, котрі успадкував від батьків і дідів-прадідів, що постають перед нами як довгий ланцюжок тисяч людей, які жили в свій час, один за одним, - коли кожен з них є концентрованою краплею тих, хто його породили, і в цій краплі кожний дістає духовне надбання всіх, хто його породив, у його довгастий мозок, званий «субконшейнс». Так, що той індивід, який постає перед нами, має в своєму субконшейнсі всі тисячі духовних спадщин від усіх тих індивідів, що представлені в тому ланцюжкові і є тими, хто його породив і його предками.

Тому, як обличчя кожного з них відрізняються одне від одного, - так і думки їхні різняться. І немає двох людей у світі, щоб думки в них були б однаковими. Бо в кожного є надбання велике та піднесене, котре дали йому в спадщину тисячі його предків, а у інших немає й дещиці від цього.

Тому весь цей набуток визначається як «маєтність» цього індивіда, і суспільство має дбайливо пильнувати її характер і дух, щоб не стерлися через його оточення, а щоб кожна окрема людина залишалась би при повній своїй спадщині. І тоді протиріччя та суперечність між ними залишатиметься навічно, аби гарантувати нам назавжди критичність і прогрес знання, що є привілеєм людства та його справжнім і вічним пристрастним бажанням.

А після того, як ми прийшли, певною мірою, до усвідомлення щодо особистості людини, котру визначили як силу і «бажання отримувати», і вона – точка особливості живої істоти в чистому вигляді, а також з’ясувалася для нас достатньо, в усіх її межах, міра істинної власності кожного окремого індивіда, котру ми визначили в розумінні «спадщини предків», що означає всю силу схильностей і властивостей, що увійшли як спадщина в його «основу», а вона є первинним матеріалом кожної людини, тобто крапля сім’я тих, хто її породив, - з’ясуємо тепер дві категорії, що в бажанні отримувати.

Дві категорії: перша – в потенціалі, друга – в дії

Спочатку маємо зрозуміти, що ця особистість, котру ми визначили як силу «бажання отримувати», незважаючи на те, що вона є основним в сутності людини, - все ж ніяк не можна уявити, щоб могла вона існувати в реальності навіть коротку мить.

Бо те, що ми називаємо «сила», тобто, до того, як розкриється з потенціалу в дії, є лише річчю, що існує в думці, тобто, лише думкою можна визначити її.

Але фактично не можна уявити якусь силу, що дійсно існує в світі, в час, коли вона перебуває в спокої і ніяк не діє, тому що сила існує в дійсності лише тоді і в тій мірі, як проявляється в дії. Так, як не можна сказати про якесь немовля, що воно має велику силу, коли воно не може підняти навіть легеньку вагу. Проте, можна сказати, що можна визнати, що коли те немовля виросте, - проявиться в ньому велика сила.

І все ж таки ми говоримо, що та сила і мужність, котрі ми знаходимо в людині, коли вона виросла, були включені в органи й тіло того немовляти, коли воно було маленьким. Просто сила та існувала в ньому приховано, і не була проявлена в дії.

І це дійсно правда, що думкою можна було визначити (сили, котрі в майбутньому проявляться). Це правда, оскільки розум зобов’язує до цього, але фактично тіло немовляти, - напевно немає в ньому ніякої сили щось подолати, абсолютно, тому що сила не проявляється в діях немовляти.

Також і сила апетиту, - сила ця не проявиться в реальній дійсності в тілі людини, коли органи її не здатні їсти, тобто в час ситості. Проте, навіть в час ситості існує сила апетиту, але вона прихована в тілі людини, - а потім, після того, як їжу перетравлено, сила знову проявляється, і виходить з потенціалу в дію.

Однак цей закон (визнання сили, котра поки що не проявилася явно в дії), належить до процесів розуміння в думці. І дійсно, він зовсім не існує в реальній дійсності. Бо коли ми насичені, ми відчуваємо, і ясно нам, що сила апетиту зникла, шукай – не знайдеш.

З’ясовується, що ніяк неможливо представити нашим очам силу як носія, що стоїть і перебуває в спокої та існує сам по собі. А лише як носія в той час, коли дія відбувається в реальності, - тоді проявляється «сила» в цій дії.

І разом з тим, аналізуючи умоглядно, ми неодмінно побачимо тут дві речі: носія і носиме, тобто силу і дію, як силу апетиту, котра є носієм. І уявлення чогось їстівного, котре є носимим, а також категорія дії, - проте в дійсності вони є одним. І ніколи не станеться так, що проявиться в людині сила апетиту без того, щоб змалювалося в її мозку уявлення чогось їстівного, так, що вони є двома половинами одного: сила апетиту повинна облачитися в це уявлення. І зрозумій це добре, - що носій і носиме постають одночасно, і зникають одночасно.

І цим робиться зрозуміло, що це «бажання отримувати», котре ми представили як еґо, - не мається на увазі, що воно існує в людині як сила прагнення, що бажає отримати як носиме, що перебуває в спокої. А йдеться лише про категорію носія, тобто, що облачається в уявлення будь-чого, гідного бути їстівним і дія його проявляється в уявленні їстівного, і в нього він облачається. Цю дію ми називаємо прагненням, тобто силою апетиту, що проявляється в дії уявлення.

Так і щодо нашої теми, загального бажання отримувати, котре є сутністю і істотністю людини. Воно проявляється та існує лише в облаченні в форми речей гідних отримання. Бо лиш тільки тоді воно існує як носій. А дію цю ми називаємо «життям», тобто, «життєвою силою людини», і це означає, що сила «бажання отримувати» облачається і діє в речах, котрі бажає отримати. І міра проявлення цієї дії і є «мірою життя». На зразок того, як ми сказали про дію, котру назвали «прагнення».

Два створіння: перше – людина, друге – жива душа

З того, що з’ясувалося, добре стає зрозумілим нам написане: «І утворив Творець Всесильний людину з пороху земного, і вдихнув у ніздрі її дух життя, і стала людина душею живою»(3). Бо ми знаходимо тут два створіння, котрі є: людина окремо, і душа жива окремо. І писання говорить нам, що спочатку створено людину в категорії «порох з землі», інакше кажучи, скупчення певної кількості молекул, в котрих полягає сутність людини, тобто її «бажання отримувати». А сила цього бажання отримувати знаходиться в усіх молекулах, що існують в реальності, як ми пояснили вище, з котрих створені та походили всі чотири види: неживий, рослинний, тваринний та людський. І в цьому немає жодної переваги у людини над іншими частинами створіння. І це те, що говорить нам писання в словах «з пороху земного».

Однак, вже з’ясовано, що не існує ця сила, що зветься бажання отримувати, без одягання і дії в речах, бажаних бути отриманими. Коли дія ця зветься «життя», і згідно з цим виходить, що до того, як з’явилися в людини образи отримування людської насолоди, що різняться від таких, що належать іншим створінням, - тоді вона визначається ще людиною мертвою, полишеною життя, адже її бажанню отримувати ще не було можливості облачитися і проявити свою діяльність, що зветься проявом життя, як пояснено.

І це те, що написано: «і вдихнув у ніздрі її дух (івр. «нішмат») життя», що є сукупністю форм отримання, гідних людського роду. А слово «нішмат», тобто «нешама» - воно від виразу: «шамін» (поціновують) його майно», і значення його – як «цінність» (а походження наймення «нешама» зрозумій з написаного в книзі Йова, 33, - «Дух Сильного утворив мене і подих (івр. «нішмат») Творця оживляє мене»), і «нешама» це дієвідміна «ніф’аль» - пасивна, як «порахований», «обвинувачений», «обвинувачена».

Тобто значення написаного «і вдихнув у ніздрі її», це – ввів у середину її і в нутро її «душу» і цінування життя, що означає всю суму форм, гідних бути прийнятими «бажанням отримувати» її, як згадано вище. І тоді та сила бажання отримувати, що була в її молекулах, здобула можливість облачитися і діяти. Тобто, в тих формах отримання, котрі дістала від Творця. І дія ця називається «життя».

І це те, чим закінчується написане: «І стала людина душею живою», тобто, коли почало бажання отримувати діяти в обсязі тих форм отримання, - відразу проявилося в ній життя, і стала душею живою. Тоді як до того, як дістала форми отримання, незважаючи на те, що вже вкарбовано було в неї та сила, бажання отримувати, - все ж вважалася поки що мертвим тілом, без душі, оскільки не було можливості проявитися і почати діяти в ній.

І згідно з тим, що пояснено вище, що незважаючи на те, що основним в людині є лише «бажання отримувати», проте воно вважається поки що як «півсправи», оскільки має ще облачитися в щось реальне, що трапиться йому, і таким чином воно і образ здобутку, що уявляє собі, разом вони є чимось цілим. Бо немає в нього права на існування без цього, навіть на малу мить, як пояснено. І тому, коли «машина тіла» є усталеною і повною, тобто до середини літ життя, тоді його «еґо» стоїть «на повний зріст», вкарбоване в нього від його народження, і тому відчуває в собі бажання отримувати великим і сильним, що означає, що бажає досягнути великого багатства і слави великої, і всього, що трапляється йому на очі, і це через повноту «еґо» людини, коли воно тягне собі різні види побудов і понять, в які воно облачається і завдяки їм існує. Проте, по тому, як минула половина років його життя, тоді починаються часи спуску, котрі за змістом є часи смерті, бо людина не помирає в єдину мить, як і не дістає довершену форму життя в один момент, а її світильник, тобто «еґо» все більше гасне потроху, і разом з цим все більше деградують образи здобутків, котрі бажає отримати. Бо починає людина зрікатися багатьох здобутків, про які мріяла в дні юності, і так все більше поступається розміром придбань відповідно до віку на схилі життя, аж поки дійсно постарівши, коли тінь смерті вже витає над нею, робляться дні людини цілковито позбавленими будь-якого бажання. Бо її бажання отримувати, котре є її «еґо», гасне і йде геть, і залишається їй від нього лише крихітна іскра, мізерна, щоб одягтися в якийсь здобуток, тому немає в ці дні жодного бажання і надії на будь-який образ отримання.

Отже, довели ми, що бажання отримувати разом з тим, що уявляється йому гідним отримання, обидва дійсно – одне, коли й проявлення їхнє однакове, і величина однакова, і міра життєвості однакова. Однак є тут важлива відмінність у формі поступок, котрі, як ми говорили, є на схилі життя, бо поступки ці, вони не через ситість, як у людини, що відмовляється від їжі, коли вже наситилась, а з причини відчаю. Іншими словами, «еґо», коли починає вмирати в дні занепаду, воно саме відчуває свою слабкість і смерть, і тому все більше зневіряється і зрікається своїх мрій і надій днів молодості. Тож придивись добре до різниці між поступками через насичення, котрі не призводять до смутку, і не можна назвати це частковою смертю, а це як робітник, що закінчив свою роботу. А от поступки через розпач, - вони сповнені смутку і болю, і тому можна назвати їх частковою смертю, - і зрозумій це добре.

Свобода від ангела смерті

А тепер, після всього, що пояснено, знайшли ми можливість ґрунтовного розуміння слів кабалістів в їхньому твердженні: «Вирізано (івр. «харут») на скрижалях. Читай не «харут», а «хейрут» (воля)». Бо стали вільними від ангела смерті. Адже пояснено в статтях «Дарування Тори» і «Порука», що зобов’язалися скасувати всі особисті надбання в мірі, що виражається словами «царство священиків». А також мету всього створіння, тобто злитися з Творцем в тотожності властивостей, - як Він віддає і не отримує, так і вони будуть такими, що віддають, і не отримують, що є вищим ступенем злиття, вираженим в словах «святий народ», як написано в кінці статті «Порука».

Тож ось, привів я тебе до усвідомлення, що головне в сутності людини, тобто її особистість, що визначається як бажання отримувати, є лише півсправи, і не має в нього права на існування інакше, як тільки коли облачається в будь-який образ здобутку, або надії на придбання. Бо саме тоді довершується його справа, так, що можна назвати його сутністю людини, і не раніше. Виходить, що Ісраель, які удостоїлись повного злиття, ставши в святості при горі, були їхні келім отримання повністю порожні від будь-яких надбань, що в світі, і були злиті з Творцем в тотожності властивостей, котра означає що не мали вони жодного бажання придбання собі, лише в тій мірі, щоб принести задоволення, щоби Творець втішався б ними. І оскільки їхнє бажання отримувати облачилося в образ цього надбання, отже, одяглося в нього і з’єдналося з ним в єдину довершену сутність, і коли так, то напевно зробилися вільними від ангела смерті, бо смерть, безперечно, є категорією зникнення і позбавлення будь-чого існування. А це можливо, коли є якась дещиця, що хоче існувати сама собі, - тоді можна сказати, що ця дещиця не існує, бо зникла і вмерла. Але якщо не має людина нічого подібного, а всі іскри її сутності облачилися в віддачу, надання задоволення Творцю, то це не зникає й не вмирає, бо навіть коли тіло скасовується, воно скасовується лише в категорії отримання для себе, в котру вдягнено бажання отримувати, тож немає в нього права на існування без віддачі.

Проте, коли приходить з наміром створіння, і в Творця є насолода від нього, бо виконано Його бажання, виходить, що сутність людини, що облачається в цю насолоду Творця, і заслуговує повної вічності, як і Він, хай благословиться, то виходить, що удостоїлася людина свободи від ангела смерті. І це те, що написано в Мідраші Шемот Раба, 41:7, - «Свобода від ангела смерті», а в Мішні Авот, 86: «Вирізано (івр. «харут») на скрижалях. Читай не «харут», а «хейрут» (воля), бо немає вільного крім того, хто займається вивченням Тори…», вивчи там добре.