Що таке підготовка до сліхот

Стаття 36, 1986

Відомо, що до всього, чого бажаємо, треба підготувати зусилля, аби досягти цю річ. Згідно з цим, - що людина має підготувати, щоб прийняти сліхот. В матеріальному ми бачимо, що людина не говорить іншому «вибач» інакше, як тільки коли зроблено тому щось, через що завдано йому шкоду, - щодо грошей, або щодо гідності, або якесь страждання для його тіла, що призвело до якоїсь рани і подібне. Тоді належить сказати, що вона попросить в ближнього пробачення, щоб вибачив її за гріх, котрий вчинила проти нього. І тут треба розрізняти дві речі:

а) якщо людина не зробила нічого, і просить у когось пробачення, другий дивиться на неї, як на того,хто несповна розуму. Уявимо собі, ніби ми бачимо людину, яка йде вулицею, і говорить кожному: «пробачте, пробачте», - що б ми сказали про неї? Явно що це божевільний, бо «пробач» належить говорити лише про якийсь проступок.

б) якщо людина завдає комусь дуже великих збитків, і вона просить в нього пробачення, як про щось невелике, що завдала йому, явно, що не отримає того, що просить, бо вона вчинила проти нього великий гріх, і просить в нього пробачення, неначе зроблено незначне щось. Зрозуміло, що на таке не звернуть уваги, щоб дійсно пробачити її. А людина виміряє міру шкоди, котру завдала ближньому, і в цій мірі вона докладає зусиль, щоби ближній згодився б пробачити її.

І це ми бачимо в тому, як це ведеться в матеріальному, - як поводяться люди в справах пробачення між людиною та її ближнім.

А між людиною та її ближнім (в духовному) нам треба вчити той порядок, що між людиною і Творцем. Тобто, коли людина йде просити «сліха» - пробачення – у Творця, щоб вибачив би їй її прогріхи, - також існують дві згадані вище характеристики.

а) що не належить просити пробачення за ніщо, лише за те, чим завдав шкоди іншому. Інакше він виглядає як людина ненормальна. Або глузує з того іншого тим, що просить в нього пробачення;

б) що порядок прохання про пробачення, він відповідно до міри, якою завдав іншому шкоди. Тому, коли людина йде просити пробачення у Творця, щоб вибачив би їй за те, що згрішила перед Ним, і завдала шкоди Його славі, тоді людині треба подумати про те, як вона згрішила щодо Творця. Оскільки коли людина не відчуває жодного гріха, і просить пробачення, - отже, вона неначебто глузує – і кричить, і плаче, і просить у Творця вибачити її, в час, коли вона зовсім не відчуває саме, що чимось завинила щодо слави Царя.

А причина тому, що людина не відчуває своїх гріхів, це те, як сказали кабалісти (Йома, 86:2): «Вчинила людина прогріх, і повторила – робиться їй як дозволене». І з цього виходить причина того, що людина не відчуває гріхів своїх, коли йде просити пробачення у Творця.

Виходить, згідно з другим визначенням, тобто що треба розуміти величину гріха, - є потреба, щоб людина спершу усвідомила величину пошкодження, яке завдала славі Творця. Інакше не має про що говорити «сліха». Тільки повинна людина намагатися, наскільки це можливо, щоб могла б підняти прохання, щоб Творець вибачив би її за прогріхи, відповідно до того, що вона грішила, щоб дорівнювало одне одному.

І ось, кабалісти сказали (Сукка, 50:2), що грішникам їхні гріхи здаються як нитка волосини, а праведникам здається як висока гора. І постає питання, - що це за уявлення? Тобто, сказали «здається їм». Але як воно насправді?

А справа в тому, що в час, коли людина не звертає уваги – щодо Кого вона грішить, і не відчуває важливості та величі Творця, і бракує їй віри, тоді, коли починає думати: «Але все ж таки і я «ісраель»…» І оскільки зараз вже місяць елуль, і звичай Ісраеля такий в усіх поколіннях, оскільки це місяць милосердя, і кожний, хто ім’ям «ісраель» зветься, відомо, що зараз це час просити у Творця, щоб вибачив гріхи дому Ісраеля, і також в шофар сурмлять, щоби серце людини увібрало в себе роздуми про каяття за гріхи, тоді людина вірить, що певно, також і вона грішила, і треба просити пробачення у Творця.

Але яка міра того пошкодження, котре завдала вона Царю? Не в змозі людина цього відчути. Але відповідно до її віри в велич Творця, - в цій мірі вона може оцінити для себе величину пошкодження, котре завдала своїми гріхами. Тому, всі ті, хто йдуть говорити і просити пробачення без будь-якої підготовки до того, - про що вони проситимуть пробачення, - це ніщо інше, як коли просить у когось вибачити його, і, незважаючи на те, що вчинив проти нього таке зле, що стосовно цього повинне бути справжнє розкаяння, про те, що зроблено їм, а він просить вибачити так, неначе завинив перед ним в якомусь дріб’язку. І, само собою, немає серйозної ціни такому проханню вибачити, як це має бути про справжній гріх.

І зі сказаного виходить що перш ніж людина йде просити пробачення, треба спочатку зробити самоаналіз про суттєве в цьому гріху. А потім людина може подивитися на гріхи, що спричинені суттю гріха. І людина має знати, що найсуттєвіше в гріху, чим людина завдає шкоди, і з цієї причини походять всі гріхи, - це те, що людина не старається, щоб була в неї постійна віра. І якщо є в неї лише часткова віра, - вона вже задовольняється цим.

І це, як написано в Передмові до ТЕС (п.14), - якщо була б в нього постійна віра, така віра не давала б йому грішити. Тобто, що він просить пробачення у Творця, оскільки бачить сам справжню причину всіх гріхів, і вона в тому, що бракує йому постійної віри. Тому він просить у Творця, щоб дав йому цю силу, тобто, щоб була  в нього можливість, щоб завжди була усталена в його серці віра. І само собою, він не піде вже грішити і завдавати шкоди славі Творця. Оскільки немає в нього відчуття величі Творця, і оскільки він не може оцінити «славу небес» і не завдавати їй шкоди.

Тому, людина просить пробачення в Творця, щоб допоміг їй, щоби дав їй силу прийняти на себе «царство небес» вище знання. Тобто, щоб була в людини сила подолання і зміцнення у вірі в Творця. І знала б, як поводитися людині з Творцем, щоб було трохи страху перед Його славою.

Тобто, коли людина усвідомить це, тоді вона бачить, що лише однієї речі їй бракує. Тобто, проаналізувати, яка різниця між «ісраелем» і чужинцем. Бо про це ми говоримо благословення щодня: «Благословен Ти, Творець, що не зробив мене чужинцем». І людина не звертає уваги на те, що говорить – «що не зробив мене чужинцем». Тобто, вона не дивиться на себе, чим вона «ісраель», а не «чужинець». А треба знати, що головна відмінність, - у вірі, що «ісраель» вірить у Творця, а в чужинця немає віри в Творця.

А після того, як вже відома ця різниця, людина має перевірити себе, яка міра її віри в Творця Тобто, як наведено вище з Передмови до ТЕС – наскільки вона готова поступитися на користь віри своєї в Творця. І тоді буде в неї можливість бачити правду. Що означає, чи готова вона робити дії лише й тільки на користь Творця, а не для власної користі. Або лише в малих мірах людина готова робити щось «в ім’я небес». Тобто, щоб, борони боже, не вразити своє себелюбство, інакше не буде в її силах нічого вдіяти.

Виходить, згідно з цим, що саме тут вона може бачити правду, - справжню міру віри в Творця. І з цього людина може бачити всі гріхи, котрі походять лише з цієї причини. І цим вона отримує підготовку і готовність до того, щоб іти просити у Творця, щоб пробачив їй за її прогріхи. Тоді зможе оцінити правильно міру пошкодження, тобто, - чим вона завдала шкоди славі Царя, і знатиме, що просити у Творця, тобто, про які саме гріхи, котрими грішила. І вона має виправити їх, щоб не грішити більше ніколи.

І зі сказаного зрозуміємо те, що написано в главі Ніцавім, «Бо ця заповідь, котру Я заповідую сьогодні, не прихована вона від тебе і не далека вона, не на небесах вона, і не за морем, бо дуже близька до тебе ця річ, - у вустах твоїх і в серці твоєму, виконати її».

Слова «бо ця заповідь», - яку заповідь Він має на увазі? І також треба зрозуміти, що означає «не прихована вона від тебе». А справа вона, як зазначено вище, що головна заповідь – це заповідь віри, тобто, вірити в Творця. А потім може виконувати Його заповіді. А до заповіді віри, - тут приходять всі обвинувачі та всі перешкоди. І тіло починає завдавати багато утруднень, які саме воно запитує. І також те, що тіло чує запитання про віру від інших людей.

І вони приходять до людини тоді, коли вона бажає прийняти на себе «царство небес» - «як віл у ярмо і віслюк під поклажу», тобто, все вище знання. Раптом робиться тіло кмітливим, і починає проводити дослідження. І також запитувати «хто» і «що». І жодним чином не дає людині прийняти на себе заповідь віри. І утруднення тіла, вони настільки сильні, що людина не здатна дати розв’язання цим питанням. І тоді людина розгублюється, що немає в неї сили перебороти його справедливі претензії, відповідно до логіки, з якою воно запитує. А запитання тіла, вони дійсно надзвичайні.

І на це  - приходить писання і говорить нам: «Бо заповідь ця…», тобто заповідь віри, «не надзвичайна вона для тебе» - тобто, що тобі дійсно не треба давати відповіді тілу на його питання, котрі воно запитує в рамках знання, бо заповідь віри, вона засновується саме на «вище знання». Тобто, що зовнішній розум, котрий даний людині, не може її осягти. І тому тобі не треба давати йому відповіді на його надзвичайні запитання.

Бо людина має вірити, що всі запитання, ті, що тіло запитує, з’являються не для того, щоб їх розв’язувати. А навпаки, ці питання приходять до людини, щоб була в неї можливість вірити вище знання.

Інакше, якби тіло розуміло б, своїм розумом, те, що людина бажає працювати заради небес, було б це в рамках знання. І звалось би це «знанням», а не вірою. Бо саме там, куди розум людини не досягає, там, якщо робить щось, то це тільки лиш на основі віри.

І зі сказаного виходить, що людині не треба бути занадто талановитою, щоб була б вона в змозі відповісти тілу на його запитання. Бо всі відповіді – вони вище знання, і це зветься «вірою». І це називається – «Бо не на небесах вона, і не за морем», що треба вдаватися до надзвичайних засобів. А все це є найпростішим. І це зветься – «у вустах твоїх вона і  в серці твоєму – виконувати її». Тобто, щоб тільки бажання було б у серці, і можна подолати..

Проте, справа «вище знання» потребує пояснення. Оскільки маємо розрізнити в ній багато характеристик. І мій батько й учитель сказав, що «вище знання» зветься, що людина має уявляти собі, як вона виконувала б Тору та заповіді, якби її зобов’язувало знання, що варто займатися Торою та заповідями. Тобто, якби вона відчувала смак кожної з заповідей, тої, що є в ній.

Бо людина має вірити, що як в матеріальних насолодах є це – наприклад, в насолодах їжі, або питва, або пошани тощо, де ми бачимо, що в кожній речі є інший смак, так само ми маємо вірити, що є в кожній із заповідей особливий смак. І згідно з цим, якби людина смакувала різноманіття смаків у час занять Торою та заповідями, який захват і життєву силу вона відчувала б під час своєї роботи. Бо знання зобов’язувало б її, щоб уявляла б собі під час роботи, що годиться бути працівником Творця. І дивилась би на все, що має заважати їй в роботі, так, що все це було б в її очах подібне до часникового лушпиння що не варто й дивитися на все це.

І згідно з цим образом, котрий людина змальовує собі в знанні, що те саме вона має робити вище знання. Тобто, незважаючи на те, що немає в неї жодного відчуття, - щоб аби щось було б, щоб знання зобов’язувало б її, - і все ж таки людина працює, точно так, неначе має зараз достеменне знання і справжнє відчуття. І в час, коли вона робить так, це зветься, що вона «працює вище знання».

Однак, весь той час, коли вона відчуває, що якби було в неї знання, вона б працювала з більшою жагою і з більшою постійністю, виходить, що вона працює зараз поки що в знанні. Оскільки є поки що різниця між знанням і вище знання. А саме тоді, коли немає для неї різниці, - це зветься «вище знання».