У Зоар (глава «Ваетханан») написано так: «Зверни увагу й подивись: той, хто стоїть в молитві, повинен випрямити ноги й повинен покрити голову, як той, хто стоїть перед царем, і повинен затулити очі, щоб не дивитися на Шхіну». І запитує в Зоар: «Ти кажеш: той, хто дивиться на Шхіну, коли молиться. Але як можна дивитися на Шхіну? І відповідає: це означає знати, що напевно Шхіна стоїть перед ним в час його молитви. І тому заборонено йому відкривати очі», кінець цитати.

І слід зрозуміти, на що вказує нам поняття випрямлення ніг, адже виходить, що це є умовою в молитві, тобто вказує на важливу річ. Якщо так, то що це? І ще слід зрозуміти: яка суть того, що потрібно покрити голову під час молитви. І само собою, має на увазі, що потрібно покривати голову талітом під час молитви, що можна сказати тільки щодо ранкової молитви, «шахаріт». Але в молитві «мінха» (післяполуденній) і молитві «аравіт» (вечірній), де ми молимося без таліта, то як можна тоді сказати про покриття голови? А якщо так, то на що це вказує?

А також що означає затулити очі. Є в нас звичай, коли ми промовляємо «кріят Шма» (читання молитви «Шма, Ісраель»), ми затулюємо очі. А тут він каже, що також і в молитві маємо затуляти очі. Якщо так, слід знати, на що вказують ці речі. І також потрібно зрозуміти відповідь Зоар там, де з’ясовується питання, - як можна дивитися на Шхіну?

І пояснює, що слід знати, певно, що Шхіна стоїть перед людиною в час, коли вона молиться. Але пояснення це не зрозуміле. Який зв’язок між заплющенням очей і знанням, що Шхіна стоїть перед людиною? Отже, щоб зрозуміти все наведене вище, потрібно повернутися до всієї справи дії творення, - яка її ціль і до якого рівня створіння повинно прийти.

Відомо, що ціллю творіння є дати благо Його створінням. І щодо цього виникає відоме питання, якщо так, то чому не видно блага й насолоди для кожного зі створінь, а бачимо ми навпаки, що весь світ терпить горе й страждання, поки досягають хоч якусь крихту задоволення й насолоди. І зазвичай, коли людина робить розрахунок щодо себе самої, вона каже те, що сказано мудрецями: «Краще їй щоб не була створена, ніж те, що створена» (трактат «Ірувін», 13). І це їхній вислів: «Добре людині щоб не була створена, краще, ніж як створена».

А відповідь, вона відома, і ось вона: для того, щоб не було феномену сорому, званого «хліб сорому», дано нам виправлення, що зветься «тотожністю властивостей». І полягає воно в тому, що все задоволення й насолоду, що людина отримує, буде з наміром заради віддачі. І для того, щоб була можливість людині привчити себе отримувати задоволення заради віддачі, мусить бути скорочення й приховання. Тобто, щоб не були б відразу відчутними великі насолоди, зодягнені в Тору та заповіді.

І дано нам вивчати порядок духовної роботи заради віддачі, на речах матеріальних, де існують тільки невеличкі насолоди, звані мовою Зоар «негіро дакік», що означає «тоненьке світло». Тобто, коли впали «святі іскри» всередину кліпот, для того, щоб вони існували. І на прикладі цього світла, що міститься в матеріальних насолодах, дано нам вивчати, як отримують їх заради віддачі. Оскільки щодо насолод якнайменших легше навчатися й привчати себе отримувати їх тільки заради віддачі. Тобто, легше сказати, якщо я не можу спрямувати намір на «заради віддачі», я поступаюся цими насолодами й не хочу отримувати їх, тому що через них я роблюся відокремленим від Творця.

Як відомо, Творець увесь є віддачею, а нижній бажає саме отримувати. Якщо так, немає тут тотожності властивостей. І через це, тобто оскільки людина хоче бути злитою з Творцем, а дія отримання відділяє її від відчуття Творця, через скорочення й приховання, які були для того, щоб мати можливість призвичаїти себе виконувати дії, спрямовуючи їх на «заради віддачі», тоді як якби управління Творця було відкритим, тоді благо й насолода були б відкритими й не було б жодної можливості, щоб людина мала змогу подолати своє клі отримання.

І цим зрозуміємо те, що сказали мудреці, що під час молитви людина повинна випрямити ноги. Відомо, що «раґлаїм» (ноги) – від слова «мераґлім» (розвідники), тобто з’являється перед людиною твердження розвідників, які вважали, що не варто входити в духовну роботу для того, щоб увійти в святу землю, яка є землею Ісраеля, - через дві причини.

1) Що виграє бажання отримувати, якщо воно піде дорогою, що приводить виключно до Царя? Тобто, якщо буде трудити себе в роботі, яку вкладає в Творця, а бажання отримувати не виграє нічого, а програє. А тільки бажання віддавати виграє. То що матиме бажання отримувати, яке є основним в створінні?

2) Навіть, скажімо, що таки варто бути слугою Царя, і що це дає людині велику насолоду. Але ясно, що не кожна людина придатна до цього, адже для цього напевно мають бути особливі умови, і це також личить саме людям, які народилися з великими здібностями й людям, мужнім серцем, які можуть подолати всі перешкоди, що існують, коли бажають наблизитися до святості.

А нам достатньо бути на одному рівні з усім загалом Ісраеля. Тому навіщо нам шукати рівнів вищих, ніж у загалу? Мені не потрібно бути винятком і досить мені того, що я зможу виконувати Тору та заповіді в простоті, без усяких намірів. І певно що робота ця буде легшою, через те, що вона ближча до нашого клі отримання.

То навіщо мені дивитися на ту жменьку людей, які кажуть, що основним є те, що людина повинна працювати в ім’я небес. Ясно ж, що весь загал працює в ім’я небес, так і я буду одним з них. І це називається «розвідники».

І це те, що сказали, що під час молитви потрібно випрямляти ноги. І означає це, що людина має сказати, - те, що розвідники показують їй, що про цей шлях лише жменька людей кажуть, що потрібно йти тільки ним, - то тільки цей шлях є істиною, на відміну від інших доріг, хоч вони й правдиві.

І це як сказали мудреці: «Завжди хай займається людина Торою та заповідями ло лішма, а із ло лишма прийде до лішма». І ясно, що сказане мудрецями є істиною. І цей шлях, коли людина буде старатися йти курсом, який приведе прямо до «імені небес», називається істинною правдою. Тобто якщо розвідники кажуть людині, що те, що вона робить, це негаразд, на це має вона відповісти: - «Я йду наразі просити Творця, щоб допоміг мені йти своїм шляхом який я обрала нині». І сказати, що тільки цей шлях є прямим.

І це й є сенс того, що потрібно випрямляти ноги під час молитви. Виходить, відповідно, те, що молитва, якою людина збирається молитися Творцеві, вона – про хісарон. Бо якщо немає в людини хісарону, немає їй що просити і про що молитися. То який мій хісарон? Він, як я бачу, у тому, що розвідники не дають мені спокою, а я не хочу йти їхніми шляхами. Але я дивлюся, що всі мої думки й бажання, вони тільки лиш для особистої користі, а щоб я міг щось зробити заради небес, - я бачу, що не здатен діяти.

Виходить, чого мені бракує зараз, про що я повинна просити у Творця, щоб Він дав мені, - це лише клі, що зветься «бажанням». Інакше кажучи, бракує мені потреби, тобто бажання, щоб я захотіла служити Царю, і щоб це було всією моєю тягою та сподіванням, а не турбуватися про решту речей, що не мають стосунку до роботи Творця.

Але істинна причина того, що людина не прагне служити Царю, вона випливає не з того, що людина не бажає служити Йому, а як сказав мій пан, батько й учитель, причиною є те, що людина не вірить, що вона стоїть перед Царем. Але в той момент, коли людина відчуває, що стоїть вона перед Царем, тоді скасовується все, що вона обрала, і вона анулюється перед Царем, «як свічка перед смолоскипом».

Виходить, згідно з цим, що головне, до чого людина повинна докладати зусиль у своїй роботі, це – удостоїтися віри. Тобто щоб відчула, що є реальність Творця, як сказали мудреці, є «око, що бачить, і вухо, що чує». Але оскільки панує приховання над людиною, то до того, як вона вийде з себелюбства, вона ще перебуває під скороченням, яке утворено, щоб у місці отримання була б темрява, без світла, що зветься «простором, вільним від вищого світла».

І через це людина просить у Творця, щоб освітив їй очі й щоб відчула вона, що стоїть перед Творцем. І все це їй потрібно не для того, що бажає тішитися тим, що стоїть перед Ним, а бажає вона віддавати Йому. Але не має вона змоги щось вдіяти, тому що не відчуває ще важливості Творця. А це в неї у стані «Шхіна в пороху». Тобто, коли виникає їй у думці зробити щось в ім’я небес і не думати про особисту користь, тоді «світ тьмариться для неї», тобто здається їй, що вона помирає і йде зі світу.

Пояснення: людина починає відчувати, що вся її реальність анулюється й вона вже нічого не варта. І через це, відразу ж як входить у цей стан, вона хоче втекти з нього, бо відчуває ту прикрість, яку цей стан спричинює їй. І не має вона можливості продовжувати йти цим шляхом. Бо розуміє людина, - якщо вона починає йти шляхом «виключно Сам Творець», певно, що має вона відчути життя й щастя. І раптом вона бачить протилежне. І насправді, постає питання: чому це так?

А відповіддю є те, що через цей стан, коли вона почувається так, вона може відчути що означає «Шхіна в пороху». Тобто відчуває людина, наскільки вона впала в ницість, і що принижена тепер до самого праху. А після цього, коли вона вже знає, що означає «Шхіна в пороху», тоді людина може молитися Творцеві й вдатися до добрих справ для того, щоб Творець «підняв Шхіну з пороху».

Тобто там, де прийнявши на себе тягар малхут небес, тобто працюючи тільки задля Творця, а не для особистої користі, вона відчуває смак пороху, людина просить у Творця усунути з неї це приховання й щоб удостоїлася вона бачити, що Шхіна називається «землею життя». Тобто, що саме від того, що бажають робити все заради небес, а не для власної користі, саме завдяки цьому удостоюються істинного життя, що й означає «земля життя», і з цієї землі зростає життя для всього. Тоді як земля сітри ахри називається «земля, що пожирає мешканців своїх».

Відомо, що феномен отримання призводить до відокремлення від святості. І через це «грішники за життя свого називаються мертвими». Тоді як віддача називається «злиттям», як написано: «А ви, злиті з Творцем, Всесильним вашим, живі ви всі сьогодні». Тобто те, що людина хоче, щоб Творець освітив би їй очі й удостоїв би її віри, тобто щоб відчула вона Його існування, - це не означає, що вона прагне до насолоди від того, що відчує, що стоїть перед Царем, а прагне вона, щоб не бути грішником, тим що не бажає виконувати заповідь любові до Творця. І хоча й неможливо бути любові без насолоди, але є в цій справі те, що людина бажає цього напряму тому, що в непрямий спосіб притягується «інша річ». Наприклад, людина хоче любити своїх дітей, і це тому, що бажає отримувати від цього задоволення, хоча й неможливо сказати, що людина любить щось і не відчуває в цьому насолоди, бо щодо того, в чому людина відчуває страждання, не може йтися про любов. Тільки іноді буває, що ми кажемо, що є радість в стражданнях. І це тому, що цим щось виграють. Подібно до того, як людина, яка йде робити операцію в лікарні й платить лікарю багато грошей, не каже, що любить це, а – радіє вона, що завдяки цьому вона здобуде щось важливе, тобто своє життя, і тому подібне.

Якщо так, не можна сказати, що людина бажає любити своїх дітей і працювати для них, для того, щоб була їй насолода. А те, що вона хоче любити, - ця любов від природи, і не має вона належності до насолод. Але від того, що людина любить їх, вона також і має втіху. Виходить, що насолода, що походить від любові до дітей, приходить до неї не в прямий спосіб.

Також, коли людина просить у Творця, щоб наблизив її і дав би їй світло віри, щоб відчувала вона існування Творця, то само собою вона тоді скасовує себе перед Творцем, і ясно, що відчуває тоді насолоду. Але не це вона має на увазі, а, як сказано вище, її намір той, що хоче, щоб Творець наблизив її через те, що вона бачить себе грішником, і не може діяти інакше як тільки собі на благо. Якщо так, людина хоче насправді вийти з себелюбства.

Виходить, що намір її – вийти з себелюбства, а не те, що вона хоче дістати більше задоволення. Тобто, оскільки через те, що від матеріальних утіх не має вона такої вже насолоди, і тому, для того, щоб було її бажанню отримувати більша насолода, - це й є її ціллю? Тобто щоб її себелюбство досягло більшої насолоди, - це й є її потреба? Певно, що ні, а буквально навпаки, - вона бажає взагалі вийти з себелюбства.

А причиною, що приводить її до того, що бажає вона просити у Творця, аби вивів її з себелюбства й щоб дав їй світло віри, є ніщо інше, як те, що вона належить до «Ісраеля», і вона повинна виконувати Тору та заповіді через те, що Творець наказав нам виконувати Його волю. І вона бачить, що не має вона нічого спільного з темою «віддавати Творцю», а всі її клопоти лиш як у чужинців, тільки любов до себе. І це дає їй підйом, щоб йти просити щось, що дало б їй можливість бути «ісраель», а не чужинцем, який належить до народів світу.

Проте, слід пам’ятати, що неможливо відчути реальність Творця без того, щоб людина відчувала насолоду. Але та насолода, що приходить до неї, це робиться не в прямий спосіб. Тобто, що вона не це має на увазі, а воно приходить їй як само собою, тому що є річчю природною, що коли відчувають, що стоять перед царем, тоді людина має відчуття важливості царя й в цій мірі вона сповнюється насолодою.

І зі сказаного виходить, що неможливо сказати, що людина стоїть перед царем і відчуває, що бажає анулюватися перед царем, і разом з цим відчуватиме якусь прикрість в тому, що хоче скасувати себе. Якщо так, то коли людина бачить, що, починаючи працювати ради віддачі, вона відчуває, що через скасування себе перед Творцем вона почувається неприємно, вона повинна сказати, що це не є істинною картиною Царя, а з’явилося в ній таке відчуття для того, щоб знати, що означає «Шхіна у вигнанні», або ж «Шхіна в пороху».

І тоді саме час, придатний щоб молитися Творцеві, аби наблизив людину до Себе, бо інакше вона бачить, що немає жодної можливості своїми силами увійти в святість. Тому що відчуває, як всі органи тіла протидіють служінню Цареві й скасуванню своєї сутності, щоб усі прагнення її були б тільки лиш служити Царю. І зветься цей стан тоді, що має людина недолік, так, що немає нікого в світі, хто міг би зарадити їй, крім Самого Творця, - Він може допомогти їй.

Але щодо цього хісарону, слід розрізняти в ньому декілька особливостей, для того, щоб була людина гідна наповнення хісарону, коли молиться Творцеві, щоб допоміг їй:
1) Коли є в людини щось, чого їй бракує, але вона не відчуває його нестачі. Наприклад, чоловік має сім’ю шестеро душ, і товариші його живуть такими ж великими сім’ями, як і в нього, у трьох кімнатах. А він живе в двокімнатній квартирі. І задовольняється він цим малим і не відчуває, що бракує йому кімнати. І само собою, якщо він не відчуває хісарону, тому не старається докласти зусиль і намагатися здобути собі ще кімнату. Виходить, при такому хісароні не виникає молитва й само собою не належить і відповіді на молитву. Через те, що є правило: «Немає світла без клі, бо немає наповнення без хісарону».

2) Коли він відчуває нестачу й почав намагатися досягти необхідного. Але за якийсь час, який вклав у те, щоб задовольнити свої потреби, бачить, що це не в його силах і не так вже й легко цього досягти. Тоді він впадає в зневіру й починає пояснювати собі, що він не зобов’язаний належати до людей, шанованих в народі й досить йому того, що має. І в природі людини є таке, що лінощі у великій мірі допомагають їй виправдати нестачу зусиль. І через це той чоловік перебуває тепер у спокої, і не має ніяких турбот, бо він не хоче тепер нічого.

Але оскільки до того, як прийшов до зневіри, вкладав багато зусиль для того, щоб досягти бажаного, тому з’являються в нього періодично думки про нестачі, адже сподівався досягти наповнення. І в міру вкладених сил в досягнення цього, саме наповнення начебто збуджує його й тепер, щоб знову почати цю роботу як і раніше.

Тоді людина приходить до стану, коли просить у Творця, щоб видалив з неї всі думки, що збуджують її до відчуття хісарону, і до того, щоб докладати зусиль через них. І молиться Творцеві, щоб не з’являвся жодний хісарон у думках її, і щоб все, на що вона сподівається нині, що коли досягне цього, буде їй стан, званий «благо», - то щоб не відчувала вона жодної потреби в цьому.

Виходить, відповідно, що то за наповнення, на яке вона сподівається? - щоб не було в неї відчуття хісарону. І це й є всім наповненням людини, і на це вона надіється. І хоче вона нині втішатися невідчуттям потреб, і не сподіватися на задоволення потреб. А все наповнення її – у невідчутті хісарону. І на це вона очікує тепер, - що це буде їй стан, найкращий в її житті.

Тобто, якщо товариш його прийде до цього чоловіка, і запитає його: - «Чи бракує тобі чогось, і я постараюся задовольнити твоє бажання», - то він відповість йому: «Повір мені, що я перебуваю наразі в стані, коли мені не бракує нічого й бажаю я тепер тільки спокою, щоб не турбуватися мені ні про що. І лише соромно мені сказати тобі, що те, що ти прийшов до мене, певно прийшов ти аби задовольнити мене, але я скажу тобі на правду, що й ти заважаєш моєму спокою, тим, що я мушу зараз старатися й думати, про що говорити з тобою. А тому скажу я тобі по правді, йди собі з миром і зроби мені ласку, - скажи всім нашим друзям, щоб не приходили відвідувати мене, коли бачать, що немає мене в їхньому середовищі. Тому що все те благо, що відчуваю я в своєму житті – це спокій від усіх турбот».

І певно, коли людина молиться про такий хісарон, щоб Творець задовольнив його, - як вона може отримати наповнення на таку молитву, що базується на зневірі й лінощах? А вона хоче, щоб Творець допоміг їй, щоб мала вона можливість бути лінивою. Тому такий хісарон не придатний до наповнення, тому що з подібних наповнень світ не вибудується. А всі молитви мають бути тільки про будування, а не навпаки. Бо ми повинні молитися про виправлення світу, а з лінощів не вийде ніякої будови.

3) Коли відчуває свій хісарон, і всі думки лінощів та зневіри не можуть наповнити цей хісарон, і через це людина намагається знайти якусь раду, – як досягти бажаного. І виходить, що коли вона молиться Творцю про наповнення свого хісарону, то це тому, що бажає розбудови світу. Людина бачить, що в стані, в якому вона перебуває, вона також будує. Проте, всі побудування, котрі вона утворює, вони подібні до того, як малі діти граються й будують будиночки з кубиків, а потім розкидають їх, а потім будують ще раз. І від кожного будування мають вони задоволення.

Так само людина дивиться й на матеріальне життя. Тобто, як ті ігри, коли діти будують, не стануть будовою світу, так само з матеріальних насолод не вийде будови світу, який, напевно, створено задля якоїсь мети, а не створений він для малих дітей. І якщо так, як людина може згодитися залишатися в компанії малих діточок.

І хай діти сміються з неї, з того, що вона не хоче гратися з ними, і не розуміють її, - чому? Вони думають про неї, що певно немає в людини відчуття життя й не знає, що життя, в якому ми перебуваємо, дано для задоволень. А вона не зі світу, заселенного людьми, а начебто бажає відокремитися від життя і йти собі в пустелю, жити як пустельні тварини.

Але людина не може відповісти їм нічого, бо немає в неї спільної мови з ними. Однак між тим, вона страждає від свого хісарону, від того, що бажає вона удостоїтися духовного життя.

І зі сказаного виходить, що тільки про третій вид хісарону належить сказати, що молитва людини тут таки зветься молитвою, тому що вона вимагає наповнення, щоб змогла виправити світ, щоб була можливість дістати мету творіння, якою є «дати благо Його створінням». І вона вірить, що всі приховання й утаєння, що існують в світі, вони з тієї причини, що ми не маємо келім, що відповідають благу Творця, тобто келім віддачі. І через це людина просить у Творця, щоб дав їй келім віддачі. А це можна досягти тим, що відчуваємо велич і важливість Царя. Тоді як коли Шхіна у вигнанні, і коли куштуємо смак пороху в роботі віддачі, - як можна продовжувати цю роботу? Тому молитва такого виду приймається. І зі сказаного зможемо пояснити слова святого Зоар, - те, що ми запитували: що мається на увазі, коли кажуть, що потрібно покривати голову й закривати(заплющити) очі, як коли стоїть перед царем. Відомо, що головою називається розум людини. І також очима називається категорія розуму, як написано: «очі громади», що означає – «мудреці громади».

А поняття покриття й закривання означають, щоб не дивитися на розум, на те, що розум говорить людині. Це означає, коли людина стоїть в молитві, вона має вірити, начебто вона стоїть перед Царем. І хоч вона й не відчуває Царя, має вона молитися, щоб Творець дав їй силу віри, щоб відчула, що вона стоїть перед Царем. Тобто, бажає вона сили віри, щоб було це буквально подібним до знання, тобто, щоб тіло переймалося від віри, якою людина вірить, так, начебто вона бачить Царя, і захоплюється Царем, - про таку віру вона молиться.

І це є поняттям, що не можна розплющувати очі під час молитви, тому що заборонено дивитися на Шхіну. І запитує Зоар: але як можна дивитися на Шхіну? І відповідає: [це означає] знати, що напевно Шхіна стоїть перед людиною в час її молитви, і тому не можна їй розплющувати очі.

І запитували ми, - якою є відповідь? А справа, вона, як сказано вище, в тому, що віра, якою людина вірить, повинна бути саме такою, начебто вона бачить Шхіну. Інакше, тобто якщо не дійшла її віра до такого рівня, вона не зветься «істинною вірою». І про таку віру людина повинна молитися, щоб віра діяла в ній начебто вона бачить все на власні очі.