Бней Барух Академія кабали

«Ібур», «єніка» і «мохін» (зародження, вигодовування і світло) – це три ступені духовного розвитку. Після того, як людина вже удостоїлася увійти в духовну роботу, тоді починає осягати їх, що звуться: «нефеш» в ібур, «руах» в єніка і «нешама» в мохін.

Але вже й у підготовці до духовної рооботи, тобто ще до того, як людина удостоїлася увійти на постійно в духовне, також існують ці стадії.

«Ібуром» зветься, коли людина «відводить» від себе свою сутність на деякий час і каже – зараз я не хочу думати ні про що для власної користі, і також я не бажаю користуватися своїм розумом, хоча це в мене річ найважливіша, тобто я не здатна робити нічого того, що не розумію, тобто я можу робити все, але я повинна усвідомити наскільки це варто. І все ж таки людина каже, - зараз я здатна на певний час сказати, що приймаю на себе на даний термін обов'язок не користуватися своїм розумом, але вірити вище розуму, вірою мудреців, вірити що є Управитель і дивиться на кожного в світі особистим наглядом.

Але чому я повинна в це вірити, і не можу відчувати, що це так. Адже і розум зобов’язує вважати, що якби я відчувала існування Творця, то звичайно, могла б працювати на Творця і було б у мене прагнення служити Йому. Якщо так, для чого ж мені це приховання? Що виграє Творець, приховавши Себе від створінь?" І про це людина не дає ніяких пояснень, а також і на це питання відповідає, що вона йде вище розуму, кажучи: "Якби Творцю було відомо, що створінням було б краще, якби не було приховання, звичайно, не робив би його".

Виходить, що на всі запитання, що виникають в неї в мозку, людина відповідає, що йде вище розуму, і йде зараз з заплющеними очима, і тільки вірою. І це, як сказав мій батько й учитель про вислів з Псалмів (68,32): "Куш побіжить з дарами в руках своїх до Творця": І сказав, - якщо людина може сказати “куш", - тобто її «кушійот» (важкі запитання) - самі по собі є поясненнями, тобто вона не потребує пояснення, але в самому питанні вона отримує відповідь. Значить, вона говорить: "Тепер, коли є у мене «кушія», я можу йти вище розуму". Тоді "руки її - до Всесильного". Тобто тоді руки її – це бажання отримати, від вислову: «як досягне рука», і тоді людина є досконалою, - зі Всесильним. Тому початок входження в роботу Творця є станом зародження, тобто скасовуючи свою сутність, зароджується в "утробі матері", як написано: "Слухай, сину мій, настанову батька свого, і не відкидай вчення матері своєї". Як сказано: "Тому що матір'ю біну назвеш". Тобто вона скасовує любов до себе, звану "малхут", яка в джерелі своєму зветься бажанням отримувати ради отримання, і входить в келім віддачі, звані властивістю "біна".

І людина має вірити, що перш ніж народилася, тобто перед тим, як спустилася душа в тіло, була душа злита з Творцем, а нині вона жадає повернутисяч і злитися, як було перед її спуском, і це зветься «ібур», тобто анулює свою сутність повністю. При тому, що серце людини каже їй, що тільки наразі вона згодна на скасування, але потім вона пошкодує про це. На це можна сказати – не турбуйся завтрашньою турботою. А «завтра» - не обов’язково наступного дня, а «сьогодні й завтра» можуть бути «теперішнім і майбутнім», і різниця в часі може бути навіть як одна година і наступна.

І це, як сказали мудреці (трактат «Сота», 48): «Кожен, хто має що їсти сьогодні, і каже – що їстиму завтра, - він позбавлений віри». І слід пояснити це, що мається на увазі, що коли є в нього що їсти сьогодні, - означає, якщо наразі він готовий прийняти на себе віру вище знання, але тільки думає, що буде потім, тобто що вже є в нього решимот від станів, начебто думав, що залишиться в стані підйому навік, а потім знову спустився у стан ницості, і це місце сміття, а сенс «сміття» - куди викидають всі відходи.

Тобто, в час підйому думав, що всяке себелюбство це лише відходи, що варто викинути це в сміття. Тобто, що відчував, що бажання отримувати це сміття, а нині, в час падіння, він сам опустився у місце сміття, щоб отримувати звідти харчування, як коти, що копирсаються в смітті аби знайти там щось їстівне, підживити душу свою, так в час падіння він подібний котам, а не людям розпещеним, які перебирають завжди, що варто їсти, а що ні.

І це те, що ми вимовляємо в Галелі (збірка обраних псалмів): «Той, хто піднімає з праху бідного, зі сміття підносить жебрака». І згідно з цим виходить, що людина, коли вона може анулювати себе на короткий час, і тоді каже, - я бажаю нині скасувати себе перед святістю, тобто, не думати зараз про себелюбство, - а бажає вона наразі приносити задоволення Творцеві.

І вона вірить вище знання, - попри те, що не відчуває ще нічого, - що Творець, Він чує молитву кожних уст, і перед Ним малий і великий – рівні, і як може Він визволити найбільшого з великих, так само Він може допомогти найменшому з малих.

І це називається станом «ібур», тобто «овер» (переходить) зі свого стану в стан володіння Творця. Але це – тимчасово, тобто людина дійсно бажає анулювати себе навіки, але вона не може вірити, що скасування нинішнє буде навіки, адже було вже багато разів, коли людина думала, що буде так, але потім опустилася зі свого рівня і впала в місце покидьків.

Але людині не слід турбуватися про те, що їстиме завтра, адже, як сказано вище, вона напевне впаде потім зі свого рівня, і це – від браку віри. А треба вірити, що «порятунок від Творця – як оком змигнути», виходить, оскільки людина анулює себе на певний час, і бажає залишатися так постійно, - це оцінюється як ібур.

Але насправді людина повинна вірити, що її бажання увійти в роботу Творця і анулювати свою сутність, - це заклик згори, бо це не від «мудрості» самої людини. А доказ цьому те, що під час цього заклику, всі важкі питання, котрі були в неї до того, як закликали її згори, - було в неї багато проблем, і кожен раз, коли хотіла зробити щось ради віддачі, тіло опиралося, і не могла зрозуміти, чи є ще людина в світі, що таки здатна анулювати свою сутність перед Творцем і не дбати зовсім про власну користь, і завжди висів над людиною якийсь страх, що вона анулює себе перед Творцем.

А зараз вона бачить, що всі думки і сумніви спалені остаточно, і вона відчуває нині величезну насолоду, коли може анулювати себе перед Творцем. Хіба не бачить вона тепер, що все її знання нічого не варте, хоча і думала раніше, що немає в світі нікого, здатного переконати її скасувати себе перед Творцем, і казала, що важка це робота, і не кожен може увійти в неї, а нині людина бачить, що не існує нічого, щоб було їй завадою злиттю і анулюванню щодо Творця. Але, як зазначено вище, оскільки це світіння згори, тому підкорилися людині всі перешкоди, що з’являлися перед нею і говорили їй всі твердження розвідників, - всі зникли з обрію.

І це як написано (Теилім, 103:16): «Бо вітер пройшов по ньому, – і немає його, і не взнає його більше місце його». І це, як сказано вище, «бо «руах» («вітер» або «дух») пройшов по ньому», - коли людина отримує «руах» згори, всі перешкоди зникають, і навіть місце їхнє невідоме. Означає це, під час підйому, коли людина отримує «руах» згори, тоді вона не розуміє, як може бути таке, що грішники змогли б щось вдіяти своїми твердженнями.

Отже, в час ібура, - ми бачимо, що буває викидень, тобто, коли плід народжується до того, як закінчиться час виправлень плоду. І як буває в матеріальному якась слабкість під час вагітності, це призводить до викидня, коли плід виходить назовні завчасно, тоді він не може існувати і помирає. Так само і в духовному, якщо є якась слабкість, тоді людина виходить назовні зі стану ібура, і входить в «повітря цього світу». І всі думки, що існують в цьому світі спадають їй на думку, і всі бажання цього світу ліпляться до неї, і це зветься, що «ібур» помирає.

І в ТЕС, в част.9, написано так: «І ось, мають бути в жінці такі двері, щоб зачиняти їх і утримувати плід там, всередині, щоб не вийшов назовні аж поки закінчить формуватися повністю, і також треба щоб була в ній сила, що утворює форму плоду», кінець цитати.

І пояснює там, в «Ор пнімі», що в ібурі є дві сили. Перша з них, - сила, що формує, надає форму плоду, і це – катнут (малий стан). Тобто щоб досягти катнуту, є певний порядок, бо катнут це також підготовка до ґадлуту (великого стану). Бо якщо немає катнуту на даному рівні – немає й ґадлуту. А весь час, поки людина в катнуті, виходить, що вона поки що не в досконалості, і весь нестача в святості, є утримання для сітри ахри (егоїзм, букв. «інша сторона»), і може вона зіпсувати стан ібура, і не зможе досягти своєї досконалості, і цим прийде до стану викидня, тобто, коли народиться до того, як завершиться стан її ібуру.

Бо в ібурі є двадцять п’ять парцуфів, тобто НАРАНХАЙ, де в кожному з них є також НАРАНХАЙ, тому має бути сила, що утримує, тобто що навіть в катнуті буде досконалість. І отримує це від своєї матері, отже, хоча у самого плоду немає келім, щоб міг досягти ґадлут заради віддачі, все одно, тим, що анулюється перед матір'ю, він може отримати ґадлут від келім матері. І це зветься «ібур єрех імо» - зародок є частиною тіла (букв. «стегном») своєї матері, і «годується тим, чим його мати харчується».

Але у нього самого немає вибору, тобто те, що мати його їсть, отже те, про що мати знає, що можна їсти, він також їсть. Це означає, що «відводить» від себе вибір, коли б він сам вибирав, що таке добре і що таке зле, а все за рахунок матері, що і зветься «єрех імо» (частина тіла матері), і це означає, що він не має власного імені.

У ТЕС йдеться про вищі світла. Але те ж саме відбувається також і під час підготовки, коли людина бажає увійти в «палац Царя» - йде усе в тому ж самому порядку. Бо як і там існують багато стадій і ібур не закінчується за раз, і кажуть, що існують там дев’ять місяців вагітності, аж поки досягне двадцяти п’яти парцуфів. Так само в підготовці, також є багато стадій, аж поки досягне стан ібуру повністю, в період підготовки, тому є багато підйомів та падінь. І іноді ібур псується, що зветься також викиднем, і потрібно починати заново порядок роботи.

І з’ясуємо поняття сили, що формує, котра існує в час підготовки. Коли форма ібура – це катнут, а означає це, що він лише в келім віддачі, тобто коли займається Торою та духовною роботою, то може спрямовувати намір, що робить все з наміром віддачі. Тобто, те, що займається наразі Торою та заповідями, це тому, що вірить в Творця і в Його велич. І приймає на себе, що віднині й далі вся насолода його буде тільки в тому, що є в нього бажання служити Цареві, і це зараховується йому неначе заробив величезний капітал, і неначе увесь світ дивиться на нього і заздрять йому в тому, що він удостоївся піднестись на вищі ступені, - те, чого ніхто з людей не удостоївся. І само собою, людина радіє й веселиться, і не відчуває в світі нічого поганого, а як наче живе вона в світі, котрий увесь добрий.

Але вся втіха і вся важливість у тому, що людина віддає, що вона бажає віддавати Творцеві, тобто, що ходить увесь день з однією думкою: «І що мені робити, вчинити щось, якусь дію, щоб я могла цим радувати Творця. Тобто, з одного боку ми говоримо, що людина повинна працювати не для отримання винагороди, а виключно для Творця, а з іншої сторони ми кажемо, що сама людина повинна отримувати насолоду, і уявляти велич і важливість, як шанують царя з плоті та крові, або просто великих людей світу, і бачити, як людський загал шанує їх. А потім хай вчиться у світу, як вони втішаються тим, що служать великим людям світу, - і так служити величі Творця. І також, коли людина служить Творцеві, вона мусить відчувати таке саме задоволення, яке мають і вони з того, що служать великим людям цього світу. А інакше, тобто якщо не має вона великого задоволення від того, що займається Торою та заповідями, це ознака, що не шанує Творця з такою повагою, як вони вшановують і отримують задоволення й насолоду від того, що обслуговують великих людей в цьому світі.

Тому в час, коли людина розмовляє з Творцем, вона повинна спочатку утворити собі якесь уявлення, - до Кого я звертаюся, тобто яка Його велич та важливість. Інакше кажучи, за яким звичаєм і з якою мірою страху перед славою Його я говорю до Нього, а Він слухає і дивиться на мене, коли я промовляю до Нього.

Наприклад, коли людина їсть якийсь пиріг, або якийсь фрукт тощо, тоді ми знаємо, що слід вірити в Творця, що Він створив це, і ми дістаємо задоволення від того, що це приготовлено нам щоб було чим втішатися, і за це ми звертаємося до Нього й даємо йому подяку за це. І промовляємо до Нього, - ми дякуємо й уславлюємо Тебе за це задоволення, і кажемо: «Благословен ти, Творець, що творить плід дерева» і тому подібне.

І тоді має людина вчинити перевірку тому, що сказала тільки що Творцю, який шанобливий страх вона відчуває, коли звертається до Нього. І що вона відчуває після того, як говорила з Творцем, тобто яке враження залишилося в неї, яке піднесення, адже якщо вона дійсно вірить, що розмовляла з Царем, - де враження й радість? – як написано: «Якщо батько Я – де пошана до Мене, і якщо Пан Я – де страх переді Мною?»

Якщо розглядати це детально, треба розрізняти в цій дії дві особливості:

1) Те, що вона втішається від плоду, який їсть. І це задоволення, яке вона відчуває від плоду й подібного, - належить до тваринного бажання отримувати. Означає це, що від їжі, питва й подібного також і худоба отримує задоволення, і не обов’язково бути людиною, щоб отримувати це задоволення. І тому називається це задоволення тваринною насолодою.

2) Але в благословенні та подяці, котрі дає Творцю за це, слід розрізняти кілька особливостей. Виходить, що друга особливість цієї дії відноситься саме до людини, і не має місця у тварин.І тут є багато характеристик, тому що ця дія належить людині, адже і в самій людині слід розрізняти багато рівнів.

Наприклад, у людини маємо розрізняти рівень віри, наскільки вона вірить в те, що саме Творець дав їй всі задоволення, втішатися цим. А потім треба розрізнити в цьому, тобто в словах, які промовляла до Творця, яка міра того, що вірить, що говорила до Творця. А потім слід розрізняти, наскільки людина вірить у велич та важливість Творця. А в цьому, безсумнівно, є різниця між людиною та її ближнім, а також щодо самої людини треба визначити і її, і щодо стану, в котрому вона перебуває наразі, адже людина перебуває в русі, і може, само собою, бути в стані підйому чи падіння. І коли так, в одній людині можна розрізнити декілька станів, і це як написано: «І дам Я тобі ходити між цими, що стоять».

І зі сказаного виходить, що в бажанні отримувати задоволення, що належить, зазвичай, до категорії «худоба», немає чого вирізняти, оскільки це загальне задоволення. А от в задоволенні, властивому людині, там слід визначити багато особливостей. Виходить, що в задоволенні, що належить до рівня людини, це задоволення, вже в його основі, не відносимо до келім отримання, а властиве вже категорії віддачі. Адже все її задоволення побудовано на властивості Творця. Тобто, вся рушійна сила, від якої людина бере бажання працювати, залежить від величі Творця, а не від величини задоволення людини. Це означає, що міра задоволення людини залежить, наскільки вона оцінює велич Творця.

І це зветься насолодою, що прийшла до людини непрямим шляхом. Бо якщо прямо, то вона просто бажає віддавати Цареві, і що більшою вона уявляє собі велич Царя, то більше вона радіє тому, що приносить задоволення великому Царю. А непрямий шлях – те, що вона отримує від цього задоволення. Виходить, що тільки у такий спосіб насолода є дозволеною, адже намір людини – не про власну втіху, коли вона служить Царю, а важливість Царя зобов’язує її служити Йому. Виходить, намір її – принести задоволення Царю, щоби Він втішався, і само собою, походить від цього також те, що й вона сама втішається. І така насолода – дозволена, тому що від неї, коли людина отримує її, немає тут сорому, котрий зветься «хлібом сорому» (дармовим), тому що задоволення її – від віддачі, а не від того, що вона отримує прямо від Царя.

А від того, що Творець дає людині, і вона насолоджується, це зветься насолодою, що прийшла прямо від Дарителя у вигляді світел, і зветься це світлом хохма, котре приходить до отримувача прямо. Тобто, отримувач втішається від того, що отримує, і це вже потребує виправлення, котре зветься «спрямовувати намір на заради віддачі». І зовсім інше, коли втіха людини від того, що вона віддає Творцеві, і задоволення вона має через те, що служить Йому. І називається, що це задоволення вона отримує у непрямий спосіб, тому що намір її – щоб Цар радів би, і не думає про те, щоб їй самій було задоволення й насолода.

І про це сказано: «Працюйте на Творця в радості», тобто радість повинна прийти до людини від того, що вона є працівником Творця. Але якщо вона працює без радості, то це від нестачі віри у велич і важливість Царя. Інакше мусить бути радість і піднесення, без жодної підготовки до цього. Тобто, не треба людині пильнувати, щоб була їй радість від роботи, а хай дбає про те, щоб підготувати себе, - знати, на Кого вона працює, наскільки Він важливий, а радість – це результат. Тобто можна сказати, що коли не має людина радості в духовній роботі, це ознака того, що не має вона поняття важливості Творця, і тоді вона повинна виправити себе в плані віри.

Тобто, людина не повинна працювати для того, щоб мати радість в роботі Творця, а має вона вкладати зусилля в те, щоб осягти важливість та велич Творця. А отже, при всьому, що вона робить: вчиться, виконує заповіді, - вона бажає винагороди за свої зусилля, - удостоїтися величі та важливості Творця. І в тій мірі, якою отримає важливість Творця, так вона тягнеться, з боку самої природи, анулюватися перед Творцем, і матиме бажання і прагнення служити Йому.

І все, про що ми говорили досі, називається стадією ібуру, тому що людина повинна вірити, що все приходить з боку Творця, що Він дав їй нині думку та бажання анулюватися перед Ним.

І в цей час людина має утворити собі якусь уяву, тобто, як вона переймається цим збудженням, а також перевірити, - і напевно знайде там недоліки, щоб виправити. Але коли вона бачить, чого бракує, то не може перебувати в радості, тому що кожен недолік спричинює їй страждання, тож як вона може бути в радості. А з іншого боку, це ж недобре, - бути так, з недоліками, за правилом: там, де є нестача в святості, там для кліпот є можливість триматися, і людина може впасти зі свого рівня і ослабне в духовній роботі.

Тому покладено на людину бачити себе в досконалості. Тобто, як наче немає в неї ніякого недоліку, і дивиться на себе, що вона є щасливою в своєму житті, і є їй звідки черпати насолоду, через те, що бачить вона багато людей, таких як вона сама, які не мають того життя, в якому вона насолоджується, і якби вони відчули цю її насолоду, всі вони заздрили б їй.

Скажімо, наприклад, люди, які сидять у в’язниці, і жодному з них не дозволяють вийти зі стін в’язниці подихати повітрям зовні, а одна людина сподобалася начальнику в’язниці, і ніхто про це не знає, і той дає їй вийти на волю одну годину на день. І людина йде відвідати свій дім, але потім повертається до в’язниці, - наскільки вона щаслива, ця людина! По-перше, вона щаслива тим, що відвідала свій дім. По-друге, коли вона дивиться на решту в’язнів, яким не надається така воля. Це бачення, коли вона дивиться на інших, які сидять у в’язниці і не бачать ніякого світла, котре є зовні, - яку втіху й насолоду людина отримує від цього!

Тобто, крім того, що є в неї власне задоволення, тобто насолоду вона отримує сама від того, що втішається, - як їй з чого дістати насолоду від того, що зовні, тобто є насолода від того, що бачить, що вона має. Ця насолода приходить від зовнішніх чинників, тобто від того, коли вона дивиться навколо, і бачить, як вони страждають через те, що не отримують волі, і від того, що їй таки дається воля, - вона втішається.

Виходить, згідно з цим, що є тут визначити два види задоволення:

а) те, що людина отримує насолоду від того, чим вона втішається;

б) вона отримує насолоду від того, що є в неї, а інші не мають цього, це зветься, що вона отримує задоволення ззовні.

А висновок такий, - оскільки ми сидимо у в’язниці, і це як ми кажемо (в переддень Йом Кипура): «Люди, що сидять у темряві й смертній тіні, невільники бідності та заліза, виведи їх з пітьми та смертної тіні...»

І оскільки ми згрішили, і посадовили нас у в’язницю, де сидять усі в’язні, що грішили перед Царем, які не бачать ніякого світла всі дні свого життя, тобто, засудили їх на довічне ув’язнення. І вони відокремлені від батьків, що звуться «праотцями світу», означає це, як кажуть мудреці: «Коли мої діяння досягнуть діянь праотців моїх?»

Тобто там, де є зв’язок з праотцями, коли людина знає добрі діяння праотців, можна сказати, що вона просить: «Коли мої діяння досягнуть діянь праотців моїх...» Тобто, що й вона матиме змогу чинити добрі справи, як і праотці. Але ж щодо гріха, як кажуть: «І через гріхи наші вигнані ми з землі нашої...», кинули нас у в’язницю, і не маємо ми жодного зв’язку з праотцями, тобто ми не знаємо, що були у нас праотці, які були злиті з Творцем. І в усіх справах духовного життя немає в нас жодного поняття, щоб належало б і нам сказати, що ми бажаємо виконувати дії, завдяки котрим зможемо злитися з Творцем.

Виходить, що люди, яких засуджено на довічне ув’язнення, і не бачать світла всі дні свого життя, і примиряються зі станом, в котрому перебувають, і призвичаюють себе втішатися лише тим, що начальник в’язниці вважає потрібним дати їм щось, від чого їм живитися. І це призвичаєння спричинює їм, що забувається їхніми серцями те, що було в них колись життя поза в’язницею, і там вони втішалися в житті тим, що самі собі вибирали, і не були змушені отримувати харчування за умовами в’язниці, - але все це забуто ними.

А висновок той, що людина повинна радіти тому, що «начальник в’язниці» любить її, і через це дає їй щодня коротку відпустку, вийти з в’язниці і втішатися від того, чому радіють щирі люди, тобто вона зараз як наче людина, яка ніколи не грішила перед Царем. І йде додому, і спілкується з кожним зі своєї сім’ї і рештою своїх улюблених друзів, яких має, але потім вона вимушена повернутися знову до в’язниці.

І таке ведеться щодня, тобто коли приходить людині бажання й думка увійти в дім зібрання, молитися і вчитися трохи, і відчути трішки, що існує духовне життя, що кінець кінцем, вона вірить в це. Тобто те, що є в людини віра, зветься невеликим відчуттям усього, що є в духовному, коли отримує світіння здалеку. Означає це, що хоч вона й ще далека від тотожності властивостей, бо через те, що згрішила себелюбством, котре зветься розбіжністю властивостей, дано присуд їй сидіти у в’язниці повік, а в’язницею зветься, бо немає там духовного життя, і місце там – грішникам, які згрішили перед Царем.

А людина знайшла милість в очах «начальника в’язниці», і дає їй думку й бажання втішатися людським життям в сенсі, як написано: «Людина ви, ви зветеся «Людина», а народи світу не звуться людиною», - тобто тими, хто втішається від «людської їжі», що зветься духовним життям, і мають контакт з Царем царів над царями, а отже, відчувають певний час, що розмовляють з Царем.

І коли людина уявляє собі це, як вона має прихильність з боку «начальника в’язниці», Який дає їй відпустку на певний термін, хоча й знає, що потім буде їй падіння і буде вимушена повернутися до в’язниці, все одно, навіть коли вона сидить у в’язниці, вона також може перебувати в радості, тому що знає з минулого, - існує феномен підйомів та падінь. Тому навіть коли повертається до в’язниці, все одно людина знає, що буває іноді, коли вона знаходить прихильність в очах «начальника в’язниці», і дасть їй ще раз відпустку в свій час, і за той короткий час вона зможе побачити і прохати своїх друзів щоб звільнили її взагалі.

Пояснення цього: навіть в час падіння з’являються іноді в людини думки, що вона вже звична до того, що визволяють її з думок і бажань грішників, занурених у себелюбство, і потім, коли знову отримує заклик згори, що так вона вірить, тоді думки та бажання, котрі є в неї під час падіння, і вона відчуває, що не має й не буде їй ніколи можливості вийти із себелюбства, тому що вона бачить, як тіло опирається, і кожного разу цей опір має інший вигляд, і одне ствердження не схоже на інше. Але що в них однакового – що все це дає людині зрозуміти, що це річ важка, і такого немає в цьому світі, щоб людина могла б звільнитися від них.

І все одно людина бачить, що коли приходить їй збудження згори, вона забуває їхні твердження, і всі вони згорають неначе й не було їх ніколи у світі. І вона бажає наразі лише одного, тобто анулюватися перед Творцем, і саме зараз вона відчуває в цьому насолоду.

І через це людина, коли вона має можливість трохи триматися духовного, навіть хай буде це найменше з найменшого, вона вже може перебувати в радості та досконалості, як зазначено вище, у двох аспектах. Перше – вона виходить на волю, і втішається певний час своїм виходом з в’язниці. Друге – вона втішається з того, що бачить, як увесь загал сидить у в’язниці, а вона дивиться на них з милосердям, і буває іноді, що хоче просити для них милосердя, щоб Творець дав їм дозвіл вийти з в’язниці.

І зі сказаного зрозуміємо, що в час ібуру, коли сила формування у людини це лише катнут, коли насилу може виконувати Тору та заповіді, навіть з будь-яким наміром, вона повинна вірити, що і в цьому є велика важливість. У тому, що Творець дав їй місце вийти з людського загалу, що в світі, в яких немає зв’язку з духовним, і всі їхні прагнення зодягнені лише в тваринні насолоди, тобто в те, від чого живляться й харчуються тварини, - тим і вони годуються.

А щодо духовного, вони пишаються тим, що вони ж не дурні, як якісь релігійні, які кажуть, що є якесь поняття «духовне життя». А в них є усвідомлення сильне та ясне, що правда на їхньому боці, і вони кажуть собі, - ми найрозумніші серед сучасників, тому що ми не віримо в духовне, і всією метою нашого життя є лише життя матеріальне.

І вони знають на сто відсотків, що немає в світі нічого духовного, настільки, що бажають впливати на вірян, щоб і вони також знали, що здоровий глузд в тому, що в світі існує тільки матеріальне життя, точно так, як і всі тварини. А є ще більші «мудреці», які через те, що немає іншого життя в світі як тільки тваринне, прийшли до загального висновку, що не можна їсти тварин, тому що у рівня «медабер» (букв. «мовець», людина) немає цілі більш високої, ніж у тварин. Коли так, то чому ми їмо їх, чи не всі ми є одним рівнем, з однією метою. Виходить, що з одного боку людина повинна цінувати свою думку та бажання, аби виконувати дії прості, без усякого розуміння та глузду, а все щоб було вище знання, і вірити, що те, що є бажання виконувати трошки Тору та заповіді, також і це дав їй Творець, позаяк знайшла вона прихильність з боку Творця. Хоч і не знає людина, які заслуги є в неї більше ніж у решти людей, яких Творець залишив у стані матеріального життя, а її вивів з людського загалу, як сказано вище в прикладі з в’язницею. І це має дати їй радість і досконалість, і через те, що відчуває досконалість, людина може висловити велику вдячність Творцеві за це. І як сказав мій батько й учитель, тією мірою, котрою людина дякує Творцеві за те, що наблизив її трохи, нею ж вона отримує завжди допомогу згори.

І можемо пояснити, що сенс цього, - якщо людина розуміє, що слід дякувати Творцю, це не означає, що Творцю потрібно, щоб Йому дякували, як створінню з плоті й крові, а справа в тому, що коли людина розуміє, що слід дякувати, тоді починається пошук у думці, якою є міра подяки, котру мені треба дати Йому.

Оскільки існує правило: «Наскільки цінують отримане, настільки дякують за це». Наприклад, якщо людина допомогла комусь, у кого не було роботи щоб прогодуватися, і вона пішла й старалася для нього, і знайшла місце роботи для нього, певно, що вдячність його дуже велика.

Але скажімо, наприклад, цей чоловік вчинив якесь правопорушення проти влади, і суддя визначив покарання двадцять років ув’язнення. І чоловік повинен покинути свою сім’ю, а є в нього вже сини та доньки, яких треба одружувати, а ще він відкрив новий бізнес, тобто відкрив підприємство, і треба туди сто робітників, а він знайшов лише п’ятдесят. А тепер, через те правопорушення, за яке влада схопила його, він повинен тепер увійти у в’язницю на двадцять років. І він турбується, що буде тепер з усіма його планами, і з усією сім’єю його, а сам він буде віддаленим від світу, і каже, що тепер краще йому смерть, ніж таке життя, - сидіти у в’язниці і турбуватися про все.

І приходить одна людина, і дає йому поради, і завдяки цьому він виходить на волю, і виправдали його від усіх звинувачень, тоді певно чоловік цей починає думати, - що я можу дати цій людині, яка врятувала мені життя. І ясно, що в цього чоловіка є тепер одна турбота – з чим я можу прийти до тієї людини, відкрити своє серце, як всі мої «248 органів» дякують їй і славлять її. І це як написано: «Усі кістки мої промовлять» славослів’я та хвалу тій людині.

Виходить, оскільки чоловік повинен скласти велику подяку, то він починає думати, який великий порятунок людина влаштувала мені, - аби знати мені, як саме я маю їй подякувати. І тому, коли чоловік висловлює подяку Творцеві, тоді залежить, наскільки він цінує важливість того, що Творець вивів його з в’язниці на одну мить, щоб подихати трохи для нового життя повітря світу духовного.

І зі сказаного виходить, те що людина отримує падіння, це тому, що не цінувала наближення до Творця, і те, що не вміла цінувати, - призвело до втрати. Подібно до того, як сказали мудреці: «Хто такий дурень? – той, хто губить те, що дали йому». І це означає, що не має він розуму цінувати міру наближення до Тори та заповідей, тобто, що людина має вірити, що навіть невеличке щось в Торі та заповідях також є дуже важливим, попри те, що вона ще не відчуває цієї важливості.

Виходить, що поняття віри, про яке йдеться, це щодо речей, які людина ще не здатна відчути та осягти їх, тоді вона повинна вірити вірою мудреців, в те, що вчителі наші сказали нам вірити, що так це. Тобто саме як вчителі наші сказали, а не згідно зі своїми відчуттями, оскільки ще не розвинуті в нас відчуття, якими могли б ми перейнятися, ті відчуття, що проявляються в нас тоді, коли ми знаємо, що промовляємо до Царя. Адже це просто, бо коли людина знає, що говорить до Царя, тоді немає жодної потреби готувати себе аби відчути важливість Царя, адже це річ природна, і нема чого працювати над цим без потреби.

І згідно з цим, - яка причина того, що людина не хвилюється, коли говорить слова подяки і слова Тори, коли вірить, що це – Тора Творця? А причина та, що поки що віра її неповна, тобто щоб віра її була б подібна до ясного розуміння, а є в неї поки що недоліки у вірі.

І повинна людина працювати в сенсі віри, над тим, як вона звертається до важливого Царя, а відчуття це річ, котра приходить без зусилля. Оскільки відчуття це лише результат чогось нового, від чого людина вражається, виходить, що головне це робота в вірі, щоб вірити що це – великий Цар.

І це те, що наведено в Зоар в кількох місцях, що людина повинна молитися про вигнання Шхіни, або іншою мовою «Шхіна у вигнанні», «Шхіна в поросі». Тобто, немає в нас важливості того, до Кого ми молимося, або ж до Кого ми звертаємося і висловлюємо Йому подяки – і в благословеннях за насолоди, і в благословеннях за заповіді. І також, ми не робимо розрахунків щоб цінувати, Чиї заповіді ми виконуємо, - і все це зветься Шхіна у вигнанні.

І само собою, неможливо нам дістати відчуття при виконанні Тори та заповідей, тому що існує правило, що чимось маленьким людина не переймається настільки, щоб з’явилося в неї якесь хвилювання.

І зі сказаного виходить, що людині треба працювати на Творця в радості, тобто в якому б стані вона не перебувала, навіть коли вона в стані ницості, і не має ніякої життєвої сили в час занять Торою та заповідями, тоді їй треба уявляти собі, що наразі вона виконує заповідь віри вище знання. Тобто, незважаючи на те, що тіло показує їй її ницість, все одно вона може зміцнити себе і сказати, - те, що я можу виконувати Тору та заповіді без ніякого наміру, це є річчю дуже важливою. Адже насправді людина виконує все тільки в діях, і бракує їй наміру, тобто, якби був би у неї й добрий намір, тіло було б тоді задоволене і вона відчувала б себе людиною досконалою. А от тепер тіло не може втішатися від Тори та заповідей, якщо так, то чого тут не вистачає, - тільки задоволення для тіла. Але оскільки людина бажає працювати ради небес (властвості віддачі), виходить, що саме зараз, коли тіло не відчуває втіхи, вона може більше працювати ради віддачі. І якщо людина вірить вище знання, що так це, таке подолання називається збудженням знизу. І після цього вона мусить отримати життєву силу, адже нині вона дійсно злита з Творцем, і бажає працювати на Творця, не отримуючи нічого натомість.

Але якщо людина не може йти вище знання, то приходять двоє поліціянтів і заводять її у в’язницю, разом з усіма, хто згрішив проти Царя. І ці два поліціянти, це категорії «моха» та «ліба» (розум та серце). І тоді людину засуджують на певний час, який їй присудять, а потім виводять її трохи у відпустку. І дивляться, як вона поводиться. І все це ведеться, аж поки милосердяться над нею згори і виводять її на волю, з в’язниці.

Витікає з цього, що повинні бути дві речі: перша зветься силою, що формує, і це – катнут, а друга – сила, що утримує, щоб не було викидня, тобто щоб не пошкоджено було плід, як зазначено вище. І силу, що формує, потребуємо тому що є правило, що немає світла без клі. Тобто, немає наповнення без хісарону. Тому, якщо немає катнуту, ніколи не буде ґадлуту.

Але потрібна сила вистояти тоді, коли людина відчуває, що є в неї недоліки. Адже недолік означає, що болить людині те, що не має вона досконалості. І відомо, що страждання важко терпіти, якщо людина не бачить кінця стражданням, тоді вона тікає з поля бою. Виходить, що слід дати їй досконалість, щоб вона могла вистояти і не втекла б з війни зі злим началом. Але не можна їй давати неправду, тобто щоб обманювала себе і казала б, що вона є досконалою, «бо той, хто мовить неправду, не утвердиться перед очима Моїми», так написано.

Отже, коли кажуть людині, - ти ж бачиш, що всі сидять у в’язниці, як у прикладі вище, - і забувають навіть, що є в них батьки та друзі, і що всі вони люди, що займаються Торою та заповідями, котрі є «друзями душі» для них. І все забулося в них, і думають, що немає в світі нікого крім цих людей, що сидять у в’язниці, і «начальник в’язниці» володарює над ними, тобто перебувають вони під юрисдикцією злого начала. А той, хто перечить їм, люди думають, що це ті, хто кінчають життя самогубством, тобто, покидають матеріальне життя, яким втішаються у в’язниці, і йдуть шукати щось вище знання, тобто вірити, що є якась більша насолода від тої, котрою можна втішатися в матеріальному житті.

І людина робить розрахунок собі, що має вона велику заслугу, що знайшла милість в очах Творця, і вивів її навіть на якусь годину з матеріального життя подихати трохи повітрям духовного. І наскільки вона повинна бути щасливою в час, коли дивиться на них і на себе, певно ця досконалість називається істинною досконалістю. Адже, якщо в матеріальному ми [бачимо] що відпустка на короткий час, як у наведеному прикладі з в’язницею, - скільки радості дає це людині, тим, що вона бачить, що знайшла прихильність у «начальника в’язниці», а всі в’язні не удостоїлися цього.

А крім того, що досконалість ця насправді істинна, однак людина повинна докласти багато зусиль, щоб цінувати це. Бо ці зусилля піднімають важливість роботи тим, що цінують навіть маленьке служіння в духовному. Від цього удостоюються потім збільшити важливість до того, що людина може сказати, що немає їй жодної можливості цінувати велич служіння Царю. І це називається станом ібуру.

«Ібур» називається, коли збудження приходить з боку вищого, але в період підготовки, а це зветься – до того, як людина удостоїлася увійти в палац Царя. А там ібуром називається, що вона удостоюється НАРАНХАЙ де-нефеш, і є багато підйомів та падінь, але все входить в стан ібуру, тому що все приходить з боку збудження вищого.

А «єніка» (вигодовування) в період підготовки, називається, що людина зі свого боку пробудилася і бажає годуватися за допомогою книжок та їхніх авторів, живитися чим-небудь з духовного, щоб змогла оживити «руах» в духовному житті. І через це, коли вона займається Торою та заповідями, людина прагне взяти з них світло Тори, адже воно повертає до добра, як сказали мудреці: «Створив Я зле начало, створив Я Тору-приправу».

Але для того, щоб взяти з цього світло Тори, потрібно мати віру, як написано в «Передмові до книги Зоар». А сенс в тому, що коли людина вірить в Творця і в Його Тору, вона бажає злитися з Ним, але бачить, що не може з причини зла, що в ній, яке є бажанням отримувати, і такий стан спричинює їй віддалення від Творця. А через це і віра її не є постійною, як написано в коментарі «Сулам», що віра не може перебувати в людині постійно, тому що весь час, коли людина не в трепоті, а це зветься, що вона завжди боїться, раптом не буде в змозі спрямувати намір на заради віддачі, а буде прагнення отримати ради отримання, що є розбіжністю властивостей, і світло віри не зможе перебувати в ній постійно, якщо вона не в злитті, що зветься тотожністю властивостей. Але як взяти ту силу, щоб змогти подолати природу свою, котра виключно протилежна духовному? Про це сказали (трактат «Псахім», 50): «Завжди хай займається людина Торою та заповідями, навіть ло лішма, а із ло лішма прийде до лішма, тому що світло, що в ній, повертає до добра». Але це сказано саме коли людина бажає світла, що в Торі, щоб воно повернуло її до добра, тобто щоб змогла спрямувати всі свої діяння ради надання задоволення своєму Створювачу.

І тим, що повертає до добра, а це означає, що людина буде в стані злиття з Творцем, і тоді удостоїться постійної віри. Бо людина, яка не дбає про те, що не має більше за часткову віру, а те, що вчить Тору, - то це аби можна було б взяти з цього задоволення, щоб увійшло в келім отримання, і не думає про келім віддачі. Якщо так, то немає в людини ніякої потреби в світлі Тори, щоб дало їй «сґулу» (чудодійний засіб), яка повернула б її до добра. Тобто, щоб дало це їй силу, змогти виправити свої діяння, щоб були лиш тільки – приносити задоволення Створювачу своєму. І це зветься «злиттям», і цим удостоїться постійної віри.

Але ж якщо не бракує людині постійної віри і не має вона потреби в злитті, а те, на що вона сподівається – заслужити світла, - це тому, що світло, що в Торі, приходить від Вищого, і є в цьому світлі благо та насолода. Виходить, що людина прагне світла не щоб надало їй допомогу, щоб змогла перетворити свої келім отримання на келім віддачі, а бажає вона світла, щоб воно зробило дію протилежну тому, що належить йому робити.

Адже функція світла – воно повинно прийти для того, щоб повернути людину до добра. А що таке «добро» - це як написано (Теилім, 45): «Відчуває серце моє добру річ, кажу я: «Дії мої – Цареві». Тобто, добром зветься те, чим людина заслуговує келім віддачі. А людина ця хоче світла для того, щоб насолоджуватися ним, тобто щоби світло це збільшило б її келім отримання. Виходить, що це буквально протилежно тому, що світло повинно дати, а вона саме це хоче отримати від нього, і тому світло не прийде до неї.

А в «Передмові до ТЕС», п.15, пише там так: «... нема чого людині й сподіватися, що заняття Торою та заповідями ло лішма приведуть її до лішма, - крім як лиш тоді, коли знатиме в душі своїй, що удостоїлася віри в Творця й Тору Його, як належить. Тому що тоді «світло, що в ній, повертає її до добра», і удостоїться «дня Творця, який весь – світло». Бо святість віри очищає очі людини, щоби втішалася від світла Творця, - настільки, що «світло що в Торі, повертає до добра»...

Так і ті, хто позбавлені віри, - очі їхні сліпнуть при світлі Творця». Кінець цитати.

І слід пояснити те, що він каже, що світло віри розкривається тим, які мають віру. А згідно з тим, що ми пояснили, ті, хто удостоївся постійної віри, є в них вже все добро. Проте це, як сказав мій батько й учитель про те, що написано: «Дає мудрість мудрим». І всі запитують, - «дає мудрість дурням» треба було б сказати. І каже, що оскільки немає світла без клі, тому не можна дати мудрість дурням, тому що не мають вони потреби. І згідно з цим, як пояснюється «Дає мудрість мудрим», - це тому, в кого є бажання бути мудрим, тобто є вже в нього клі, той може отримати наповнення, як сказано, що немає наповнення без нестачі.

Відповідно до цього ми повинні пояснювати і те, що стосується віри. Тобто, той, хто має потребу в вірі, бо він бачить, що має лише часткову віру, як сказано вище. І прагне, щоб була його віра повною, називається «той, хто має віру», що означає, що є у нього бажання і необхідність в світлі віри. Саме цим людям, які шукають віру, відкривається світло Тори. І це те, що написано: «Бо святість віри очищає очі людини, щоб насолоджувалася світлом Творця, так, що світло, що в Торі, повертає її до добра».

Зі сказаного випливає, що властивістю «ібур» називається той стан, коли людина отримує збудження згори. І як в матеріальному зачаття залежить від батьків, так само і тут ібур – від заклику , що приходить згори, коли звуть людину повернутися до добра. І вона починає тоді мислити іншими думками, і всі бажання, котрі були в неї до заклику, які отримала згори, усе згоріло і не згадується.

А станом «єніка», вигодовування, називається коли людина сама починає шукати якесь підживлення, отримати від книжок чи від їхніх авторів, і хоче живитися світлом Тори від них, щоб була в неї можливість злитися з Творцем і удостоїтися повної віри.