Дано нам виконувати 613 заповідей в практичному плані. Навіть без наміру, а тільки якщо людина має на увазі, що вона виконує наразі одну з тих заповідей, котрі заповідав нам Творець, - достатньо нам для виконання заповіді. І не потрібно думати ні про який намір, а лише по-простому, - людина вже виконала обов’язок.

Але ясно, що потрібно виконувати всі заповіді згідно з умовами, що існують щодо кожної заповіді. Наприклад, людина виконує заповідь «цицит» (китиці на кутах таліта), як написано: «І робіть собі цицит на кінцях одягу вашого». Але є певні характеристики, - з якого матеріалу робиться таліт (накидка з китицями на кутах), а також довжина й ширина таліта і таке інше. Також і у самих цицит є особливості, - з якого матеріалу робляться, з вовни чи льону, чи з іншого матеріалу. Також і кількість цицит, їхня довжина тощо.

І всі ці умови, котрі є в заповіді цицит, певно що потрібно їх дотримуватися. Інакше називатиметься виконання заповіді недосконалим, і це є недоліком в практичному виконанні. Також існує «гідур» (пишність) у виконанні заповідей, як сказали мудреці про вислів «це – Бог мій і прославлю Його». І ще слід дотримуватися багатьох подробиць.

І таке ведеться при виконанні всіх заповідей, і в заповідях Тори і в «заповідях вчителів наших», і відносно заповідей, які виконуємо за звичаєм, як сказали мудреці, «звичай Ісраеля є Торою» і «звичай праотців наших є Торою».

А щодо міри деталізації, наскільки ми повинні пильнувати в деталях заповідей, дано нам в заповіді не їсти «хамец» (квасне) в Песах, - приклад, в якій мірі має бути точність виконання. І дано це саме для Песаха, оскільки хамец вказує на зле начало. А через це й є в цьому багато строгості й тонкощів. І це дано нам як приклад, як слід пильнувати, щоб не прийти, боже збав, до, буквально, порушення і прогріху. Тому й дані нам уточнення, бо це дозволить нам віддалитися від самого прогріху, а також і саму заповідь виконати.

Однак Бааль Шем Тов сказав: «Хай не примножує подробиць». Тобто, щоб не присвячувати все чуття своє і свій час подробицям, а – наскільки це можливо, людина має дотримуватися заповідей в усіх деталях та подробицях, але хай не збільшує їх. І може бути, що це є сенсом, що не в кожній заповіді ми попереджені про суворість та подробиці, як в Песах. Бо нам потрібна енергія також і для намірів щодо наших дій. А інакше не залишиться нам часу на наміри.

Тобто, ми повинні думати також про намір, як написано: «Створив Я зле начало, створив Я Тору-приправу». Якщо так, ми маємо присвятити час і зусилля також і наміру. Тобто дивитися, наскільки зле начало виправляється завдяки Торі та заповідям. Інакше кажучи, слід контролювати своє бажання, що зветься «бажання отримувати». Чи вже пройшов якийсь відтинок шляху від користування бажанням отримувати і чи віддалився від нього, і наскільки вже ввійшов у роботу віддачі, тобто потрібно щоразу перевіряти себе і знати з повною точністю міру ненависті, яку придбав аби ненавидіти свої келім отримання і прагнути до келім віддачі.

Тому в час, коли людина займається будь-якою заповіддю, їй слід перш за все знати, що вона виконує заповідь у повній простоті, і зараз вона не думає ні про що, крім тієї заповіді, якою зайнята, тобто щоб знала, що вона виконує заповідь Творця. І вірити, що Творець заповідав нам через Моше, вчителя нашого, виконувати Його накази. І хай те, що людина реалізує дані нам Творцем 613 заповідей і також «заповіді вчителів наших», і також коли виконує звичаї Ісраеля, бо і це – Тора, і все те, що людина робить, - все нехай буде з наміром, що бажає дати задоволення Творцеві. І дана нам велика честь з небес, щоб людина мала можливість розмовляти з Творцем. Тому, коли вона промовляє благословення, як благословення на насолоди, так і благословення на заповіді, - має вона знати і думати, хоч трохи, Кому вона дає благословення, Кому вона виказує подяку.

І людина повинна змальовувати собі, що якби дали їй увійти до людини, найважливішої в місті, до якої не кожному дають увійти, яке відчуття було б у неї, коли вона входить до тієї особи й розмовляє з нею. Або ж якби дали увійти до людини, найважливішої в державі. Яке відчуття радості було б у неї. І також якщо змалює собі, що якби дали їй увійти й розмовляти з найважливішою людиною в світі, яка спілкується лиш тільки з обраними особистостями, - яке відчуття радості було б у неї, який піднесений настрій вона б тоді мала, адже мати таку велику честь, що дали їй, немає у інших людей навіть можливості. І ми бачимо в нашому матеріальному світі, що це дає задоволення і втіху в житті.

Отже, згідно з цим виникає питання, чому ми не можемо утворити собі такий розрахунок і таку картину піднесеності, що є в людини, коли вшановують її в матеріальному і може вона розмовляти з кимось настільки важливим. А в духовному, коли ми говоримо з Творцем, немає в нас такого відчуття, щоб було ясно нам, з Ким ми розмовляємо. Щоб сказали б ми собі: «Подивіться, скільки людей є у світі, які не заслужили говорити з Царем світу. А нам Творець дав думку й бажання таки увійти до Нього і говорити з Ним. І чи не повинна людина вірити в те, що сказали мудреці: «…якби Творець не допоміг йому, не подолав би його». А коли так, слід сказати, що наразі звернувся Творець до нас тим, що допоміг нам. Тож чому немає в нас захоплення від Творця і серце наше не радіє?» Отже людина, коли промовляє сказане в Торі і молиться Творцеві, або ж говорить благословення, має уявляти собі картини, що розмовляє вона з людиною шанованою і царем світу. І хай би це допомогло їй. Тобто, після всіх уявлень це ще не подібно до того, як коли людина розмовляє в матеріальному світі з якоюсь важливою особою, і яке відчуття вона має тоді, адже є в неї відчуття шаноби без жодних зусиль. А от в духовному вона має докладати зусиль з усіма уявними картинами – аж поки хоч трошки відчує важливість того, що вона розмовляє з Творцем.

Але річ ця є дуже простою. Бо в матеріальному людина бачить, як люди поважають того чоловіка. Тому тією пошаною, що є у загалу, - також і індивідуум переймається нею. І приймає на себе служити йому через те відчуття важливості, яке перейняв у загалу щодо того чоловіка.

У той час як стосовно Творця людина не може бачити Його істинних масштабів по тому, як люди шанують Творця. Бо все базується на категорії віри. А там, де людина повинна вірити, вже з самого початку присутнє зусилля, і тоді народжуються сумніви щодо суті справи, і людина повинна вирішувати – так чи ні. І само собою є в духовному велика робота, коли людина має цінувати Творця, а для цього поступатися кількома речами, від яких тіло насолоджується. І людина відчуває біль від цього. Тобто в час, коли відмовляється від своїх насолод, і все через те, щоб сподобатися Творцю, щоб дав їй можливість увійти до Нього й говорити з Ним, і щоб дав їй відчути, з Ким вона розмовляє. Тобто, щоб Творець розкрився їй і щоб не був у такому прихованні.

Тоді як якби людина могла дістати важливість Творця від інших людей, як це відбувається в матеріальному, - не було б їй ніякої роботи. Але в святості є особливий феномен, званий «Шхіна у вигнанні», або ж «Шхіна в пороху». І все це показує нам стан низькості, що є протилежним важливості. І безсумнівно, немає в нас можливості отримати важливість від загалу. Бо в людському загалі ми бачимо, наскільки там немає й ознаки поваги й важливості духовного, щоб людина мала можливість отримати основу і підтримку, щоби йти туди, по відношенню до чого дістала важливість. І це постачало б їй можливість поступатися життям цього світу, що зветься «матеріальним життям», для того, щоб прийняти на себе служити Творцю заради віддачі, а не ради власної користі.

І це тому, що не бачить у інших, щоб вони цінували духовне настільки, щоб було варто поступитися любов’ю до себе. Бо коли вона починає дивитися на загал тих, хто вивчає Тору і виконує заповіді, людина не бачить у них таку міру важливості, щоб працювали через це заради віддачі. І само собою зрозуміло, чому вона не отримує відчуття важливості духовного так, як вона отримує це відчуття в матеріальному від людського загалу. Оскільки в матеріальному, якщо вона бачить, що людський загал шанує когось, - і не має значення кого вони поважають, або що саме вони цінують, - вона сама піддається їхньому впливу.

Але в духовному вона не бачить щоби був хтось, навіть окремі люди, щоб шанували духовне. А коли так, що людина може зробити для того, щоб дістати собі важливість, щоб було їй варто діяти заради віддачі?

І з цього виходить, що має людина великий труд, щоб намагатися робити все, що в її змозі, щоб досягти трохи відчуття важливості. Щоб збагнути, що це є великою честю, що удостоїлася вона слугувати Творцю, і виконувати Його заповіді у найпростішій формі, тобто без ніяких великих намірів, а просто, людині треба мати радість та життєву силу щодо того, що вона виконує те, що Творець заповідав нам.

А отже, хай думає, що вона виконує наразі бажання царя. І цар має втіху від того, що я виконую його волю. І слід людині вірити вище рівня знання, що ті думки та бажання, що є в неї, тобто те, на що вони її підштовхнули, - виконувати дії заповідей, які Творець послав їй, - це прийшло до неї з боку збудження згори. Тобто що ось, Творець кличе її: «Йди до Мене і Я бажаю дати тобі службу в Моєму палаці». І коли людина робить собі цей розрахунок, зрозуміло, що серце відчуває захоплення і наповнюється радістю, і відчуває піднесення.

Виходить, відповідно, що не так важливо, яку дію вона виконує, все воно одне й те ж, як написано: «Будь уважним з легкою заповіддю як і з суворою, бо не знаєш ти оплату за заповідь». Можна сказати, що той, хто виконує заповіді Творця, то яке йому діло яку заповідь він виконує, адже всі його думки тільки аби надати задоволення Творцю.

А тому, людина може дістати велику радість через маленьку дію, оскільки головне залежить не від величини заповіді, а від величчя й важливості Того, Хто дає заповіді. Тобто, в тій мірі, в якій цінує Царя.

І коли людина робить самоаналіз, вона бачить, що вимушена задовольняти бажання, щоб відчувати наповненість. Отже, є той, хто працює аби наповнити власне бажання, тобто те, що серце його вимагає, і це називається пристрастю. А є такий, кому потрібно наповнювати бажання інших, те, що вони вимагають від нього. Тобто, одягатися і жити в квартирі, як вони вимагають і таке інше. Це входить у рамки пошани. І слід також задовольняти бажання Творця, те, що Творець вимагає, і це – виконання Тори та заповідей.

Проте, людина може запитати сама себе, чи насправді так вже й важлива для мене робота Творця, настільки, що я відчуваю при цьому велику важливість? То чому відразу після всіх розрахунків я забуваю все і входжу в матеріальний світ і відриваюсь від усього в духовному, і відразу беру на себе роботу наповнення бажань інших людей, а не Творця, попри те, що вже казала я, що бажання Творця настільки важливе, в такій мірі, що важливіше за те, що я задовольняю своє бажання.

Бо коли я дбаю про наповнення свого бажання, це входить в рамки пристрасті, а коли я намагаюся задовольнити бажання інших, це входить в рамки шаноби й поваги. І те, і те я хочу задовольняти з причини себелюбства. Проте, коли я хочу задовольняти бажання Царя, то цей стан є дуже важливим тому, що я виходжу при цьому з себелюбства, званого категорією «тварина», і входжу в категорію «людина», як сказали мудреці: «Ви зветеся людиною, а не народи світу».

І якщо так, відразу, як людина виходить зі стану Тори та молитви і каже, що і найменша річ, якою вона займалася у святості є дуже для неї важливою, настільки, що перебувала вона у великій радості від того, що удостоїлася ввійти у володіння святості. І хто той дурень, що бажав би вийти зі стану душевного вдоволення і духовного піднесення, і відчуття, що він є людиною найщасливішою в світі, тому що має велику честь вийти зі свого тваринного стану, в якому перебував увесь час.

І раптом закликають його увійти до Царя і бесідувати з Ним. І тоді він дивиться на себе, наскільки весь час був він занурений у пристрасті цього світу, як і вся худоба. А нині він бачить, що став він з чоловіків чолов’яга, і дивиться з гострою критикою на своє оточення, в якій кінцевій ницості вони перебувають. Настільки, що важко стояти поряд і розмовляти з ними. Бо тяжко йому принижувати себе й говорити з людьми, що не мають і духу святості, а поринули у себелюбство, і важко йому терпіти їх.

І після всього цього, за якийсь час, може навіть за якусь мить, після всієї критики, з якою віднісся до свого оточення, він забуває все своє духовне, в якому перебував і входить у матеріальний світ з усіма тваринними пристрастями. І не пам’ятає навіть час виходу, тобто ту мить, коли вийшов з духовного в матеріальний стан, в якому й перебуває тепер. А коли так, то виникає питання, - чи не був той час, коли був він у духовному стані і відчував радість від нього, чи не було це неправдою. Або ж це було лише уві сні. Чи навпаки, - попередній стан це його істинне життя, а от те, що відчуває наразі, коли він вже повністю у тваринних пристрастях, це сон?

Проте, правдою є те, що людина має вірити, що коли Творець трошки розкривається їй, вона починає відчувати важливість Царя, і природно, вона тягнеться до Нього і скасовує себе перед Ним як свічка перед смолоскипом. І якщо вона продовжує цінувати звернення, що почула з небес, і згідно з мірою, якою може цінувати це, зростає в неї тяга до духовного і починає відчувати, як вона виходить з матеріального світу і входить до світу, який весь є добром.

А якщо людина забуває зважати на цей заклик, що кличе її до Царя, говорити з Ним, а починає насолоджуватися і вводити цю насолоду в своє клі отримання, і не пильнує за тим, щоб славити Творця і дякувати Йому за те, що наблизив її до Себе, тоді відразу ж виштовхують людину геть з палацу Царя.

І це відбувається настільки швидко, що немає їй і можливості відчути, що викинули її. Однак, за деякий час вона усвідомлює це і бачить, що її викинуто. Бо коли її видаляли з царського палацу, вона залишалася непритомною. І через це не може відчути ту мить, коли це сталося.

Як відомо, в матеріальному також, якщо людина падає з верхнього поверху на землю, то коли запитують її, - як це ти впала, - вона каже, що нічого не пам’ятає. І тільки тепер бачить себе, що вона в лікарні, але нічого не пам’ятає. Тобто, хто підняв її з землі і хто доправив її в лікарню, - все це забулося в неї.

Те ж саме і в духовному. Бо коли викинули людину з палацу Царя, вона не пам’ятає, хто викинув її. Тобто, що стало чинником того, що вона впала зі свого стану, в якому вона була в повній досконалості, коли була сповнена радості від того рівня, на якому перебувала. Також не пам’ятає, коли саме впала вона зі свого високого стану прямо на землю, так, щоб могла сказати: «До цього моменту була я в порядку, і лише у цю мить впала». Ту мить, коли впала зі свого стану, вона не здатна згадати. І лише за якийсь час вона розплющує очі і починає бачити, що вона зараз - в матеріальному світі.

І повертається вона до тями, тобто коли повертається до неї свідомість, і бачить що вона раптом зовні палацу, - може статись і за кілька годин, ба навіть за кілька днів, - раптом бачить людина, що вона вся потонула в пристрастях цього світу, і що колись був у неї стан підйому.

Але повернімося до теми, з якої ми почали. Тобто, про велич і переваги практичного виконання заповідей і слів Тори і молитви, коли це в цілковитій простоті, без жодних намірів, - просто вивчати Тору. А оскільки вся Тора цілком є іменами Творця, то [байдуже] чи розуміє людина, який зв’язок вона має з тим, що вивчає, тобто тема, яку вивчає [має] з нею, з людиною.

Інакше кажучи, хай не говорить, - чому це збирається мене навчити? - бо кожен з висловів, що вона вивчає, є річчю великою і благом для її душі. І попри те, що вона не розуміє цього, слід їй вірити вірою мудреців, які напучували нас саме так.

І також в молитві хай знає людина і вірить, що кожен з висловів, з того, що вчителі наші впорядкували нам саме таким чином, все сказано в дусі святості. І через це потрібно цінувати кожне слово. Інакше кажучи, дана їй честь, що Творець подарував їй думку й бажання виконувати Його заповіді і має скласти подяку Творцеві за це. І хай вірить, що все, чим вона займається в духовному, - іншим людям не дано такої заслуги, і що це Творець обрав її дати їй службу, щоб вона служила Йому.

Для цього потрібно людині вчинити внутрішній розрахунок, - що це Цар кличе її, і дає їй трошки розуміння, хоч і невеликого, щоб принаймні дотримувалася вона Його заповідей, щоб мати їй трохи контакту з Творцем. І хай уявляє собі, скільки має здібностей до цього, а також важливість Царя, і з цього хай дістане радість і піднесення. І це й є дорогою правди.

Тобто, потрібно нам вірити у важливість Творця, - незважаючи на те, що тіло ще не переймається цим в такій мірі, як коли служить царю «з плоті й крові», тому що там загал людський шанує царя, і людина піддається впливу загалу. Тоді як в духовному вона не може бачити, як люди поважають Творця і тому варто скасувати себе перед Ним, - це від нас приховано. Тож потрібно нам вірити, що так воно. І це називається «права лінія». Тобто без ніяких намірів, а так, навіть коли людина займається цим, розуміючись на цьому в дуже малій мірі, все ж має бути воно важливим для неї, начебто виконує велику службу.

І це як сказали мудреці (у трактаті «Авот», розд.2, п.1): «І будь уважним до легкої заповіді як і до суворої, бо не знаєш ти винагороду за заповіді». Означає це, що не має значення нам, коли ми виконуємо службу Царю, якою саме службою ми надаємо Йому задоволення. А є в нас одна думка, і вона: щоб з того, що я роблю, було задоволення Творцю.

А коли так, то яке має значення, чи важлива ця робота, чи не важлива. Бо немає в людини ніяких розрахунків щодо себе самої, тож може бути робота не така вже й важлива, і небагато тих, хто поривався б до неї, тому людина бажає виконувати її, оскільки це набагато потрібніше за якусь важливу роботу, на яку всі накидаються.

Однак, виникає питання, чому людина не може відчути відразу, на початку виконання роботи, світло, що світить в Торі та заповідях. А має вона вірити, що є там світло, утаєне, і не може вона бачити цього. Але ясно що було б набагато краще, якби була таки відкритою всім важливість роботи. Тоді була б можливість всім виконувати Тору та заповіді.

І чому зробилося приховання й утаєння щодо Тори та заповідей, настільки великі, що кожен повинен працювати і труждатися, й робити різноманітні дії, аж поки з’явиться в нього можливість сказати, що весь матеріальний світ нічого не вартий проти Тори та заповідей? Як сказали мудреці (в трактаті «Авот», розд.4, п.22): «Краща одна година повернення до Творця і добрих справ у цьому світі від усього життя у світі прийдешньому. І краща одна година спокою в світі прийдешньому за все життя цього світу».

Проте, дано нам це приховання для того, щоб було у людини місце для роботи вибору і це – щоб мала вона можливість працювати в Торі та заповідях в ім’я небес, тобто заради віддачі. Інакше, якби було відкритим приховане світло Тори та заповідей, працювала б людина тільки задля себелюбства. І тоді не було б можливості людині перевірити себе, чи намір її на віддачу, чи може для особистої користі.

Але якщо дано нам виконувати Тору та заповіді в період приховання, тоді людина може виконувати їх у цілковитій простоті. І сказати, - якщо мій намір заради віддачі, то яке мені діло до того, що я відчуваю. Тому, якщо людина бажає удостоїтися чогось, вона має прийняти на себе дотримуватися Тори та заповідей в цілковитій простоті.