Висновуємо з цього, що не можна отримувати подарунки, інакше це приведе до того, що є протилежним життю. Якщо так, то як всі люди отримують подарунки один від одного? І також слід запитати про те, що сказав Творець до Моше: «Добрий дар є в Мене у скарбниці, «шабат» ім’я йому, і Я хочу дати його Ісраелеві, іди й повідом їх» (трактат «Бейца», 16).

Ми бачимо, як це прийнято, за звичаями світу, що людина може просити у іншого, щоби дав їй милостиню. Але ніколи ми не бачили, щоби будь-хто просив у іншого подарунок. Наприклад, ми бачимо, що є іноді, перед Песахом, коли людина має приготувати собі, для [виконання] заповіді, вино та інші речі на свято, тоді вона йде до касира народного дому, або до якоїсь багатої людини і просить, щоб допомогли їй у підготовці необхідного для Песаха, і розповідає про своє скрутне становище, в якому перебуває, і отримує те, що просить.

Проте, не бачили ми такого, щоби хтось увійшов до ближнього свого і просив би у нього подарунок. Наприклад, дружина просить у чоловіка, що оскільки нині переддень Песаха, то вона бажає, щоби він придбав їй каблучку з діамантом, що коштує щонайменше двісті доларів. І він розповідає товаришеві, що оскільки він нині у сутужних обставинах, і не має можливості купити те, що та бажає, тому він хоче, щоб товариш дав би йому гроші як подарунок, купити каблучку дружині на свято Песах.

І також не чули ми, щоб у якомусь місці у штаті міського управління були касири подарунків, тобто щоб були у місті посади касирів пожертвувань і також касирів подарунків. А прийнято у світі так, що подарунки дають, а не просять. Тобто коли хтось любить іншого, тоді збуджується в ньому прагнення принести йому задоволення, і це й є причиною, що дає йому подарунок. І не можна сказати при цьому, що просять подарунків, і що має бути в місті особливе місце, де дають подарунки.

Проте, слід зрозуміти, якою є істинна причина, що не просять подарунків. А милостиню просять. І організовано в кожному місті, що допомагають усім тим, яким нагально слід допомогти, щоб було їм з чого жити, аби могла людина існувати в світі. А нині таке налаштовано в кожній країні, що існує управління, яке допомагає і дбає про тих, хто потребує допомоги.

Причина цього дуже проста, бо є різниця між необхідним і надмірним. Необхідним є те, що людина мусить отримати для того, щоб змогла існувати в світі. Інакше, тобто якщо не отримає необхідну допомогу, немає для неї в цьому світі і можливостей для існування. Про це казали мудреці (в трактаті «Сангедрін», 37): «Кожен, хто дає існування одній душі з Ісраеля, начебто дав існування цілому світові», - і йдеться про необхідне, бо без цього не зможе існувати. І цим людина не може поступитися й не просити допомоги, «бо все що є в людини, віддасть за душу свою».

І тому людина не соромиться просити милостиню, оскільки це справа збереження життя, в більшій чи меншій мірі. А другий, тобто той, хто дає, також розуміє, що варто дати тому те, що він просить. І що ближче стан до необхідності збереження життя, то більш відкрито вимагає отримувач, і також і той, хто дає, цікавиться станом отримувача. А що далі стан від небезпечного, то і той, хто дає, з більшою прохолодою турбується про стан отримувача. Але все це йде по лінії потреби в необхідному.

І зовсім інша справа – надлишкове. Той, хто просить надмірного, соромиться просити. Також і той, хто дає, не слухає того, хто просить зайвого. І тому слід розрізняти між милостинею і подарунком. Бо в милостині відповідь приходить на вимогу отримувача. Тобто, якщо отримувач милостині просить, то дають йому. Тобто, милостиня приходить завдяки збудженню нижнього, оскільки він відчуває свою потребу. Інакше кажучи, коли він бачить, що не може існувати у світі без допомоги дарителя, тоді отримувач не соромиться, а йде і принижує себе перед тим, хто дає. І це тому, що не має він іншого вибору.

Однак коли це подарунок, то все приходить з боку дарителя. Тобто, якщо даритель збуджується до того, що ось що слід зробити: розкрити свою любов перед тим, кого любить, тоді він посилає йому подарунок. Виходить, згідно з цим, що подарунок приходить з боку збудження вищого, який дарує, тоді як до милостині збуджує отримувач. І отримувач милостині має піти до того, хто дає і дати йому зрозуміти потребу в милостині, яку він вимагає у нього. І в тій мірі, в якій отримувач може дати зрозуміти нагальність потреби в тому, щоб допомогли йому, і в мірі, якою зможе дати йому зрозуміти, що справа дуже-дуже нагальна, тоді він отримує ще більше того, що йому необхідно від того, хто дає.

Однак основний сенс той, як ми вивчаємо, що все те, чого немає в нашому Корені, коли нам потрібно користуватися цим, ми почуваємося неприємно, як каже у «Вченні десяти сфірот», ч.1, «Внутрішнє споглядання», де написано так: «Відомо, що у кожної гілки її природа однакова з природою її кореня. І тому все те, що відбувається в корені, буде бажано також і гілці, і любитиме вона це і жадатиме. А всі ті речі, що не ведуться в корені, гілка також віддалятиметься від них і не терпітиме їх, і ненавидітиме».

Виходить, що феномен отримання не притаманний нашому Кореню. Тому коли людина мусить бути отримувачем, вона відчуває сором, який є неприємністю, тому що це не прийнято в нашому Корені. І через це, коли людина потребує допомоги від ближнього свого, якщо це річ необхідна, тоді кажуть, - немає виходу, бо нічого не встоїть перед необхідністю врятування життя. Але в справі порятунку життя є багато визначень. Тому щодо будь-якої речі, яка є дуже необхідною, терплять сором і просять допомоги. А поняття «необхідного» не у всіх є однаковим, а у кожної людини є інша міра цього. Тобто те, що для цієї людини вважається надлишковим, може бути для іншої необхідним.

Тому важко встановити межу того, що зветься «надлишковим», і що зветься «необхідним». Бо навіть якщо можна сказати про якусь річ, яку людина бажає, що можна жити і без цього, і це – зайве, а якщо неможливо жити без цієї речі, то називається необхідною. Також і це не може бути точним виміром на сто відсотків.

Приклад, який ми знаходимо у мудреців (в трактаті «Ктубот», 67:2): «Про того, хто прийшов до рабі Нехемії, сказав йому: «Що ти їси?» Сказав йому: «Жирне м’ясо та старе вино». «Хочеш з’їсти зі мною сочевицю?» З’їв сочевицю і помер». Бачимо ми з цієї історії, що хоч жирне м’ясо і старе вино, на думку всіх, належать напевно до речей надлишкових, все одно для цього чоловіка воно було необхідним, настільки, що через це він помер.

І ще ми бачимо там в словах мудреців, що сказали так: «Навчали наші вчителі: «У міру потреби його, чого йому [дійсно] бракує», «У міру потреби його», - тобі заповідано забезпечувати його і не заповідано тобі збагачувати його. «Чого йому дійсно бракує» - навіть коня, їхати на ньому і слуги, щоби біг перед ним. Розповідали про Старого Гілеля, що взяв для одного бідняка, який виріс в багатій сім’ї, коня, аби той їхав верхи і слугу, щоби біг перед ним. Одного разу не знайшов слуги бігти перед ним, то (сам) біг перед ним три милі».

Звідси ми можемо бачити, згідно з тлумаченням мудреців про вислів «чого йому бракує», що навіть кінь, їхати верхи і слуга, щоби біг перед ним, - усе входить в рамки необхідного, а не в категорію надлишкового. Бо тут, де йдеться про бідняка, як наводить Ґемара, узяв Гілель бідняка, який виріс у багатій сім’ї, то напевно те, що дають бідняку, називається «милостинею», тобто необхідним. І навіть коли це кінь, їхати верхи і слуга щоби біг перед ним, виходить, що також називається необхідним. Якщо так, не можемо ми сказати про якусь межу, що до неї називається «необхідним», а від неї й далі називається «надлишковим».

Виходить, згідно з цим, що бідняк може просити, щоб дали йому як милостиню таке, що в очах інших виглядало б як «надлишкове». Тобто це як ми сказали, що бідняк просить милостиню і не видно по ньому такого вже й сорому, тому що для нього милостиня є річчю необхідною. Але не слід нам розрізняти між милостинею та подарунком, що зветься «надлишковим», просто це залежить від вдачі людини. І тому людина має свою власну міру, встановити, що це називається «необхідним», а ось це називається для неї «надлишковим», оскільки це річ, без якої можна жити, і немає в бідняка сміливості просити у іншого. Тому входить це в розряд подарунків, і приходить до нього тільки з боку бажання дарителя.

Але хто може встановити: те, що людина просить у ближнього, входить до розряду милостині чи подарунку? - це тільки Творець знає міру людини, як сказано, що до сих пір називається «необхідне», а відтак і далі називається «надлишковим».

А тепер поговоримо про ці поняття в справах духовної роботи. Бо ми повинні розрізняти в час молитви, коли людина просить у Творця милостиню, тобто необхідне, бо без цього, каже вона Творцеві, немає в неї смаку в житті. Тобто почувається вона голою-босою і позбавленою всього, як Тори, так і заповідей. І відчуває вона, що жодної іскри правди немає в неї, і всі її діяння базуються на брехні й лицемірстві. Тобто, вся основа, на якій вона зводить свою будову святості, все це на фундаменті себелюбства.

І відчуває, що кожного дня вона відступає назад замість того, що мала б просуватися вперед. І бачить вона все навпаки, тобто, коли почала входити в духовну роботу, відчувала більшу важливість в Торі та заповідях. І причиною, що прийняла на себе Тору і духовну роботу, було те, що варто віддалитися від марнот цього світу і приліпитися до Тори та заповідей, що дасть їй щастя і сенс життя, і піднесення її сягатиме великої міри.

А нині вона не розуміє, звідки вона брала ці сили. Тобто тепер, якби прийшов хтось і сказав їй: «Покинь усе і віддалися від суєт цього світу, та увійди у виконання духовної роботи», - певно що не змогла б і голосу його почути в тому стані, в якому наразі перебуває, як у розумі, так і у відчуттях.

І ясно, що повинна людина сказати собі, що тоді була в неї віра і впевненість, а тепер вона далека від усього цього. Тоді як раніше, весь той час, коли вона займалася духовною роботою, було це для того, щоби наблизитися до істини, якою є злиття з Творцем, - і прагнула цього. Але зараз вона стоїть на десять ступенів нижче, тобто бракує їй тепер захоплення Торою та важливості Тори.

А тим більше стосовно молитви, - не має вона прагнення до молитви, бо тіло каже їй: «Що тобі дасть те, що ти молишся, чи не бачиш ти сама, що після всього, коли ти хочеш докласти ще більше роботи, ти йдеш ще більше вниз. А коли так, то навіщо така робота?» А тому, як людина може докласти зусиль там, де бачить, що неможливо просунутися жодного кроку і поступу вперед?

І оскільки відпочинок дає людині задоволення, не здатна вона поступитися ним інакше, як тільки коли знає, що матиме більше задоволення або ж щось більш необхідне. Виходить, що тоді має вона причину поступитися відпочинком, але не просто, без нічого натомість. І лише тоді, коли бачить людина, що завдяки зусиллям, що вона докладає, не здобуде нічого з того, що було їй на думці мати, і через це пропадає в неї тепер сила до роботи, і сили її тепер на нулі.

І дивиться на себе людина та й каже, що якби знайшовся хтось, хто прийшов би до неї та й сказав їй: «Знай, що ти за якийсь час, місяці чи роки, прийдеш до стану зневіри, тобто не будеш мати ніякого просування, а навпаки, щороку будеш в стані ще більшої нікчемності, ніж почуваєшся зараз, що ніби ти в ницому стані і через це ти хочеш увійти в роботу істини для того, щоб досягти істинної мети, задля якої ти створена. Тому я кажу тобі, що шкода твоїх зусиль, бо я знайомий з багатьма людьми, які мислили так як і ти думаєш, що коли докладеш тільки трохи зусиль, відразу побачиш плоди, тобто певний поступ в роботі істини».

Тоді я відповіла б йому, що ти належиш до «розвідників», які зводили наклеп на землю Ісраеля. Точно, як пояснює Зоар (в главі «Шлах»), говорячи так: «І повернулися з розвідування землі». Повернулися, тобто повернули на сторону зла, і повернули з дороги істини, бо сказали: «Що вийшло нам до сього дня? Не бачили добра в світі, труждалися в Торі, а дім порожній. А світу того, - хто удостоїться і хто увійде в нього? Краще нам, щоб не труждалися так». І розповіли йому і сказав… «Адже трудилися і навчалися для того, щоби знати долю в тому світі, як ти порадив нам. І дійсно, тече молоком та медом він. Добрий він, той вищий світ, як взнали ми з Тори, але хто зможе удостоїтися його…»

Тобто, людина каже тепер, після такого великого часу роботи, що коли б ці думки прийшли б до неї в час початку роботи, тобто в час, коли приймала на себе, що слід вийти зі стану звичності, що зветься «вивчена заповідь людська», і бути серед істинних робітників Творця, сказала б вона цим думкам, - ви посланці розвідників, і тому ви приходите до мене для того, щоб утримати мене від входу в святу землю, що зветься «робота в святості». І не слухала б їх. А нині людина бачить, що й сама вона відчуває твердження розвідників, і тепер вони здаються їй не їхніми претензіями, а це її особисті слова. Тобто, вона відчуває, що все, всі її відчуття – це правда.

І згідно з тим, що ми сказали вище, постає питання: що таке правда? Чи на початку роботи була людина на більш високому ступені, ніж стоїть тепер, після кількох років роботи і зусиль? Якщо так, що можна сказати про такий стан, коли вся її робота пішла у ніщо. І не просто у ніщо, бо «ніщо» означає, що не заробила вона нічого, і перебуває в тому ж стані, в якому була перед тим, як почала входити в роботу святості заради віддачі.

Однак тут не так, а втратила вона все і спустилася на попередній рівень. Тобто немає в неї важливості та захоплення в Торі та заповідях. Бракує їй енергії та впевненості, що були тоді, і дивиться вона сьогодні на себе, що перебуває в стані «ні до чого мені немає діла». І на перший погляд людина має сказати, що впала вона з попереднього стану, тобто з часу початку роботи.

А насправді воно не так. Бо за правилом «немає світла без клі», Творець не наповнює потреб нижнього, якщо немає в нього істинного хісарону. А «хісароном» зветься не обов’язково те, що бракує людині чогось, тобто чого немає в неї. І це як написав я притчу (в статті 6 за 1986 рік), як були, наприклад, вибори в країні, обрати президента. І були два кандидати на посаду президента. І були декілька бізнесменів, що працювали на виборах, і кожен хотів щоб обрали президентом того, кого він бажає. Зрештою, обрали когось. І тепер робиться підрахунок щодо хісарону, - хто той, що відчуває, що він – не президент. Бо кінець кінцем президентом є хтось один. І всі громадяни країни - є в них хісарон, бо мають сказати, що вони не президенти. Але все одно, хісарон слід вирізнити в міру болі, який відчувають через те, що вони не президенти. Бо прості громадяни країни, про них можна сказати, що хоч вони й не президенти, але не відчувають в цьому ніякої нестачі. А ті, хто займалися справою – кого зробити президентом, а обрали не того, кого вони думали, відчувають біль від цього хісарону, що став президентом не той, заради якого вони працювали. Але справжні страждання є саме в тієї людини, яка думала, що її зроблять президентом, і вклала сили в те, як перемогти на виборах, щоб громадяни обрали саме його, а зрештою обрали його суперника. Він відчуває справжні страждання. І про нього можна сказати, що була в нього істинна потреба бути президентом, тому що він вклав у це сили, і за мірою тих сил, що вклав, така ж міра відчуття страждань.

І зі сказаного виходить в нас тут, в роботі Творця, що хоч на початку роботи людини була в неї енергія і впевненість, і важливість велика щодо Тори та молитви, тому що відчувала тоді привабливість святості і відчувала, що робота Творця є річчю важливою, але це ще не називається тією потребою, яку Творець наповнив би, щоб це звалося «злиттям з Творцем». Тому що стан «хісарон та біль, що не має ще злиття з Творцем» ще не відчувався в ній, тому що не вклала ще сили в це, бо тоді щойно починала роботу.

Але коли пройшло для людини багато часу, коли вкладала вона сили і не бачить ще наповнення своєму хісарону, тоді починають зароджуватися в ній страждання і болі через те, що вона доклала стільки сил, і не бачить ніякого просування в своїй роботі. І тоді починають думки з’являтися одна за одною. Іноді це іскри відчаю, а іноді зміцнюється, а потім ще раз бачить, що падає зі свого рівня, і так повторюється знов і знов. Аж поки накопичується в людині істинний хісарон, якого вона досягла завдяки зусиллям в підйомах та падіннях. Бо ці підйоми й падіння залишають в ній щоразу біль за те, що вона ще не удостоїлася злиття з Творцем. І тоді, коли міра зусиль наповнюється вщент, що зветься клі, тоді приходить їй наповнення з боку Творця, оскільки має вона тепер «істинне клі».

Виходить, згідно з цим, те, що людина бачить тепер, після кількох років роботи, коли вона відступала назад, що це робилося з попереднім задумом, щоб відчула вона біль через те, що не має вона злиття з Творцем, отже, кожного разу людина мусить бачити, як вона наближається все більше до утворення клі, званого «істинним хісароном». Бо вимір, «великий» хісарон чи «малий», робиться мірою страждань, які людина відчуває, тим, що немає в неї наповнення, званого тут «злиття з Творцем», коли всі її бажання та прагнення будуть лиш тільки - принести задоволення Творцю. А перш ніж повністю завершується хісарон, неможливо щоб прийшло довершене наповнення. Але відомо, - те, що приходить згори, завжди є цільним. Якщо так, то і хісарон має бути досконалим. Тобто, щоб відчувала людина біль та нестачу через те, що немає в неї нічого. Тобто, відчує, що немає в неї Тори, і немає в неї ні духовної роботи, ні трепету перед небесами.

І хоч в плані практичних дій людина займається заповідями і вивчає Тору, і прокидається вдосвіта, і є уважною до речей «легких як і суворих», і також інші люди, - якби вони виконували те, що виконує вона, вважали б вони себе закінченими праведниками, - але сама вона відчуває себе порожньою повністю. З тієї причини, що вона бажає удостоїтися злиття з Творцем, а для цього людині потрібно, щоб була в неї тільки одна думка, тобто щоби всі її діяння були б заради віддачі, але бачить вона, що ця справа для неї - десь там, далеко назовні.

Якщо так, то людина каже собі, - що за зиск для мене, що я займаюся Торою та заповідями, адже я розраховувала, що цим я прийду до злиття з Творцем. Але не бачу я, щоб наблизилася навіть трохи, а навпаки. Якщо так, то ця людина просить не надмірного, а просто необхідного, щоб було їй чим оживити свою душу хоч краплею духовного, щоб не бути зануреною в себелюбство.

Виходить, відповідно, що людина відчуває себе щодо духовного дуже-дуже порожньою. У той час, як інші люди не мають цього відчуття, що вони віддалені від духовного. А бачимо ми, що решта людей, якщо є в них можливість молитися кожен день у міньяні, то вони відчувають себе досконалими. А зокрема ті люди, які після робочого дня приходять ще й вивчати «денний аркуш» (з Талмуда), ясно що відчувають себе досконалими. І немає в них ніякої вимоги до Творця аби допоміг їм, щоб мали вони силу йти Його шляхом. А моляться вони, щоб Творець допоміг, щоб змогли вони продовжити постійність своїх занять. Тоді вже матимуть вони задоволення в житті.

А тим більше ті, чия «Тора є їхнім ремеслом». Певно вони відчувають, що досконалі і вихваляють постійно Творця за те, що дав їм розум і бажання «щоб доля їхня не була як у нероб на вулиці». І хоча й моляться Творцеві, щоби допоміг їм в тому, що, як чули вони, є поняття «лішма», але це вважається серед них надлишковим. Бо основне в Торі та заповідях вони виконують, бракує тільки роботи лішма. Воно і правда, що слід займатися лішма, але належить це до обраних осіб. А отже, навіть коли моляться, аби Творець удостоїв їх, щоб змогли вивчати Тору лішма, це вважається для них як щось надмірне, а не необхідне. Бо хвала богові, вони почуваються обраними з народу, і перебувають у «світлі пари, що виходить з Тори», і що для них «Тора є їхнім ремеслом».

І згідно зі сказаним, - так само, коли двоє людей просять у Творця, щоби виконав їхнє прохання, і слід розрізняти між людиною та її ближнім не за молитвою, а за причиною молитви. Один бажає чогось тому, що жадання душі його до надлишкового. Виходить, що він просить подарунку. Але неетично просити подарунки. Тому не можна виконувати його прохання, бо подарунків не просять, а приходять вони лише з боку дарителя. Тобто даритель збуджується дати отримувачу подарунок. І через це нижній сповнюється обурення, чому Творець не чує його молитву, адже кожен день він молиться про подарунки, і не чують його. І через це він стверджує, що Вищий, боронь боже, Він недобрий.

Але Вищий стверджує, що нижній діє негаразд, оскільки він плаче, щоб дали йому подарунки. Але те, що він думає, що бракує йому, це насправді надлишкове. Тому, якщо він виправить себе, і побачить істину, тобто щоб те, що він вимагає, було необхідним, а це вже милостиня, і милостиню таки дають завдяки збудженню нижнього. Як прийнято, «коли бідний просить», а в мірі, в якій прохання дійсно про необхідне, воно більше приймається.

І це те, що пояснено вище: може бути, що м’ясо й вино, які для будь-якої людини є тим, що належить до розкошів, і все ж для людини, що прийшла до рабі Нехемії, було це необхідним. І доказом цьому є те, що дав йому їжу з сочевиці і той помер.

І з цього ми зрозуміємо, чому це так: після того, як людина вклала багато зусиль, аби прийти до злиття з Творцем, а зрештою вона бачить, що стала гіршою, ніж була до того, як почала діяти в духовній роботі, виправляти себе. Тобто, начебто всі виправлення, котрі зробила, були марні, без усякої користі, і навіть навпаки.

А відповідь та, що насправді людина просунулася набагато вперед, однак слід розрізняти між просуванням до світла і просуванням до клі. Бо в природі людини шанувати просування до світла, бо лише до світла людина прагне. Виходить, те, що не світить, не цікавить людину зовсім, адже що їй дасть, якщо буде в неї великий хісарон. Адже є правило: «Людина прагне до речей, які приносять їй насолоду». Тому, коли бажає знати, чи вона йде вперед, вона дивиться на те, наскільки є близькою до світла.

Але правда в тому, що «немає світла без клі». І коли так, людина має спочатку йти в бік клі. Тобто, існує така річ, як просування в хісароні. Коли на початку роботи людини ще не був відкритий їй її хісарон, і прагнула вона до світла, хоча й тоді було в неї відчуття недоліку через те, що немає в неї світла.

Але це подібно до того, як це ведеться між людьми: іноді, коли пропадає в людини якась важлива річ, що варта заробітку за годину роботи, - відповідно до того, скільки вона заробляє за день. Скажімо, наприклад, що людина заробляє вісім доларів на день, то ради платні менше ніж долар за годину вона не працюватиме, бо відпочинок для неї важливіший. Але якщо пропала в неї річ, що коштує один долар, людина здатна шукати її дві години, аж поки знайде її. І постає питання: чому вона тепер труждається годину, щоб заробити півдолара?

А відповідь така, що існує різниця між «неотриманням прибутку» і «втратою з капіталу». Бо те, що було в людини і вона втратила, то навіть невелика річ дорога їй, тому що це вже було в її володінні і пропало в неї. Тоді як те, чого людина ще не досягла, то якщо це велика річ, варто докласти зусиль за неї, а інакше - спокій важливіший.

Те ж саме і в нас. Коли було в людини бажання прийти до злиття з Творцем, цей хісарон називається «неотриманням прибутку». Тобто є в людини відчуття, що може не матиме прибутку. Тому вона йде працювати. І це ще не називається «істинним хісароном», щоб варто було вищому благу зодягнутися в нього.

У той час як вже вклала декілька років роботи, це вже подібне до «втрати з капіталу». Тобто, втратила людина декілька років зусиль і не здобула нічого. Тоді ця нестача називається дійсно «хісарон», тому що породжує в ній страждання й болі.

Отже, ми бачимо, що коли вклала вона багато роботи і було їй на думці, що відразу допоможе їй Творець, і удостоїться вона злиття з Ним, тоді вона йде і просувається в справі хісарону до злиття, тому що вклала багато зусиль. І через це, наскільки вона бачить, що примножує роботу, то відразу спостерігає протилежне цьому, - як тіло протидіє взагалі темі віддачі.

Тоді утворюється в людині поняття, що вона потребує допомоги Творця, щоб Він прийшов би їй на поміч. І не просить вона надмірного, а хоче бути простою людиною з Ісраеля, яка вірить у Творця. Адже ім’я Його, – «Добрий і Добродійний». І вона бажає славити Творця і казати Йому: «Благословен Той, хто сказав – і постав світ», у цілковитій простоті, без ніяких високих осягнень у Торі та заповідях з намірами, а просто, в найпростішій простоті, щоб могла прославляти Творця і дякувати Йому за те, що створив її.

І відразу людина бачить, що немає в неї навіть прагнення до Тори та духовної роботи, як це було в неї перш ніж увійшла в роботу. І цьому є дві причини, які є однією.

1) Причина того, що вона увійшла в справу аби прийняти на себе тягар Тори та заповідей, була основана на келім отримання. І тіло прагнуло дістати благо й насолоду, в тому плані, що відчувало, що можна отримати від духовного більше задоволення в житті. Тобто бажанню отримувати було що мати з цього. Бо матеріальні насолоди не давали їй відради в житті, тоді як зараз, коли увійшла в роботу заради віддачі, цьому тіло її протидіє.

Бо тіло згодне докладати зусиль там, де воно може мати зиск. Але нині, коли сказала вона тілу: виконуй Тору та заповіді, і завдяки цьому, тобто в заслугу за виконання Тори та заповідей, матиму я можливість не давати тобі ніякої насолоди й винагороди за твою роботу, то позаяк тіло чує, що не матиме воно винагороди для себе, а оплатою для нього буде те, що людина удостоїться сил щоб не давати йому жодної оплати за його роботу, - це й є причиною, що немає в нього тепер сил до роботи, які мала доти, поки не увійшла людина в роботу заради віддачі. А тіло тоді сподівалося на ще більші насолоди, ніж отримувало їх від матеріальних втіх. Тому було в нього для цього «пальне», і не було в людини ніяких перешкод з боку тіла, тому що воно мало надію, що бажання отримувати здобуде тепер більше насолод.

Проте, маємо знати, що немає іншої мови з тілом, щоб захотіло воно виконувати духовну роботу. І про це сказали мудреці: «Завжди хай займається людина Торою та заповідями навіть ло лішма, і цим вона прийде до лішма». Виходить, відповідно, що початок входу в роботу був цілком правильний. Тобто, мусимо ми гарантувати тілу, що ми, боже збав, не завдамо шкоди його бажанню отримувати. А й навпаки, тобто буде бажання отримувати, завдяки виконанню Тори та заповідей, буквально сповнене задоволення в житті, і почуватиметься його бажання отримувати, через виконання Тори та заповідей, найщасливішим у світі, більше за всіх сучасників.

А от після того, як увійшла людина у роботу і почала усвідомлювати, що головне це прийти до злиття з Творцем, що зветься «все робити заради віддачі», відразу починає тіло противитися цій роботі. Але є від цього велика користь, від такого спротиву тіла. Тому що завдяки цьому людина матиме великий хісарон, тобто відчуватиме страждання від того, що віддаляється від злиття з Творцем. І тоді, що більше вона жалкує про це, утворюється в ній ще більша потреба в Творцеві, щоб Він допоміг їй. Бо вона бачить вже, що людина своїми силами не здатна вийти з себелюбства, а тільки Сам Творець може допомогти їй. І це не стосується розуміння, бо це справа відчуття. І як написано (в «Теилім», 127): «Якщо Творець не збудує дім, дарма труждалися з ним будівельники».

Виходить з цього, що людина повинна вірити, що весь той петлястий шлях, що привів її до стану, в якому вона нині перебуває, все це аби мала вона можливість підняти істинну молитву з глибини серця. Але за своїм звичаєм зле начало приносить людині думки протилежні, коли замість того, що є наразі нагода просити Творця всім серцем і душею, тобто всі її інтелектуальні висновки та її відчуття прийшли до рішення, що лише Творець здатен тепер допомогти людині, тому що саме тепер вона в змозі підняти істинну молитву, - воно, зле начало, з’являється і призводить до зневіри, як при твердженнях розвідників. І можемо сказати про це: «Бо прямі шляхи Творця, праведники йтимуть ними, а грішники зазнають невдачі на них».

І зі сказаного зрозуміємо те, що ми запитували про написане: «І той, хто ненавидить подарунки, житиме». Не мається на увазі, що не прийматиме подарунків. А ненавидить він подарунки через те, що бажає працювати заради віддачі, - тому він і ненавидить бути отримувачем. Але приймає подарунки тому, що Творець бажає цього, і це зветься «отримує заради віддачі», тому що він не спонукав Творця щоб давав йому надлишкове. А просить він у Творця необхідного, і не має значення, якщо щодо іншого це звалося б «надлишковим». Бо кожен діє згідно зі своїм відчуттям, і немає йому жодного діла до того, що там у його ближнього. І якщо потім Творець дає людині подарунок, вона отримує його заради віддачі.

Виходить, відповідно, якщо людина просить у Творця, щоби дав їй келім віддачі, то це також залежить від вдачі людини, бо можна сказати, що для одного це «надлишкове», а у іншого це «необхідне».