Мішна каже (трактат «Тааніт», 26): «Коли входить місяць ав, зменшуємо радість. А коли входить місяць адар, примножуємо радість. І якщо є в людини судовий спір з ідоловірцем, хай судиться з ним в адарі». І слід зрозуміти поняття – що таке «примножити радість» і «зменшити радість». Адже радість є результатом якоїсь причини, яка і викликає в людини радість. І зменшувати чи збільшувати щось належить не інакше як в причинах. Якщо так, маємо знати, до якої причини нам слід звернутися, щоб це принесло нам радість.

І певно мудреці, які сказали нам примножувати радість, мали на увазі радість святості. І отже маємо ми вдивитися, до якої причини сказали вони нам звернутися, яка дасть нам радість святості. І ще слід нам зрозуміти те, що вони сказали: «Якщо є в людини судовий спір з ідоловірцем, хай судиться з ним в місяці адар». Адже ми живемо в Ізраїлі, і є якась кількість поселень, де немає жодного чужинця. І навіть, скажімо, якщо є в якомусь місті чужинець, - який може бути з ним суд і спір? А за сенсом сказаного виходить так, що ця справа «судитися з ідоловірцем в місяці адар» є річчю, що ведеться постійно, а не чимось випадковим. Тобто, скажімо, що якщо буде якийсь рідкісний випадок і буде у єврея судовий спір з чужинцем, то хай іде й судиться з ним в місяці адар. Якщо так, слід зрозуміти, якого «ідоловірця» вони мали на увазі, говорячи, що є у когось з ним судовий спір.

Ми бачимо, що в наших молитвах є порядок двох видів:

а) порядок співів Творцю і прославлянь Його;

б) порядок молитов і прохань.

І ми бачимо, що це дві речі, протилежні одна одній. Бо від природи воно так, що коли хтось просить у когось якусь річ, щоб той дав йому, то міра прохання залежить від міри потреби в цій речі. І якщо те, що він просить у ближнього є річчю, що торкається його серця, і є річчю нагальною, то в мірі потреби в ній людина намагається вдатися до всього, що в її стані можна зробити, аби досягти того, що їй необхідно.

І згідно з цим виходить, що коли людина молиться Творцеві, щоби виконав її прохання, вона повинна пильнувати, щоби її молитва була з глибини серця. Тобто, щоб відчувала гостру нестачу. І відповідно до міри її відчуття молитва її може бути в тій же мірі більш істинною. Тобто, молитва її не буде аби сказати й забути, а буде з глибини серця.

А для того, щоб відчути свій хісарон, людина має бачити правду. Тобто бачить вона себе як таку, що має великий хісарон, і це є клі порожнє від усього, що стосується святості. І коли вона відчуває, що є вона найгіршою в усьому світі, тоді може сказати, що молитва її є молитвою істинною, оскільки відчуває, що її хісарон є найбільшим у світі, так, що немає другого когось, хто зрівнявся б з нею.

І цьому відповідає другий вид в порядку наших молитов, тобто «співи, пісні й прославляння». Ми бачимо, що звичай у світі такий, що коли складають подяку тому, хто робить ласку ближньому своєму, то величина подяки виміряється мірою добра, яке ближній отримав від того. Наприклад той, хто допоміг іншому з якоюсь дрібницею, котрої тому бракувало, то і вдячність його також буде мати вираз незначної подяки.

Адже ми бачимо, що буває, коли хтось надає іншому якесь місце роботи в час, коли багато людей безробітні. І той вже маявся кілька місяців без роботи і зробився великим боржником у крамниці і крамар вже повідомив йому, що змушений він припинити постачати йому продукти, і він вже втомився шукати позички для потреб необхідного харчування.

І раптом він зустрічає чоловіка, який хоче дати йому якусь позику. І той чоловік пропонує йому робоче місце з прийнятними умовами і каже йому: «Навіщо тобі шукати позичок, я дам тобі місце роботи. І оскільки чув я, що ти людина вірна, і хоча й є в мене досить робітників, але вірної людини немає в мене, то я дам тобі добру платню, так, що зможеш повернути всі свої борги досить швидко. А тому й не треба тобі просити в мене щось тобі позичити».

Тож уявімо собі, яку подяку той висловлює нині цьому чоловікові. І не потрібно й говорити йому «дякую» словом, а всі його органи відчувають до нього щиру вдячність. І це як написано, - «усі кістки мої скажуть». А якщо уявимо людину, яка була ув’язнена в тюрмі і засуджена на довічне ув’язнення, і прийшов один чоловік і звільнив її звідти у вільний світ. Яку вдячність відчувають всі органи людини, до того чоловіка, який врятував її!

Виходить, відповідно, якщо людина бажає дати велику хвалу Творцю, щоб було у вигляді «усі кістки мої скажуть: Творцю, - хто як Ти, який рятує бідняка від сильнішого за нього!» І певно що людина має тепер уявляти себе найщасливішою людиною в світі, якщо вона хоче надати велику хвалу Творцю. Інакше, якщо вона відчуватиме ще якийсь хісарон у чомусь, де хоче, щоб Творець допоміг їй, тоді її «дякую», що каже Творцеві, не може бути глибоким як «усі кістки мої скажуть».

Тому ми бачимо в порядку нашої молитви дві крайні протилежності. А отже, постає питання: що людина може вдіяти, коли вона бачить, наскільки вони далекі одне від одного. І зазвичай ми бачимо суперечність у багатьох речах.

Приклад перший – в порядку світел, що світять в келім. Відомо, що існує зворотний порядок між келім і світлами. Коли йдеться про келім, - більші й світліші серед них проявляються першими. Тобто, спочатку кетер, а в кінці з’являється сфіра малхут. А у світлах все навпаки: найменші розкриваються першими. Спочатку малхут і наприкінці – кетер. Як відомо, коли мова йде про келім, кажуть, що порядок такий: КАХАБ ЗОН, а коли говорять про світла, кажуть що порядок такий: НАРАНХАЙ.

Приклад другий: мій батько й учитель казав, що ми бачимо суперечність в порядку роботи Творця. З одного боку, сказали мудреці (в трактаті «Авот», розд.4): «Дуже-дуже будь принижений духом». А з іншої сторони сказали: «І загордиться серце його на шляхах Творця». Тобто, якщо насправді буде принижений перед кожним, тоді не зможе протидіяти тим, хто насміхається над ним, коли він йде шляхами Творця, тому що він принижує себе перед усіма. А повинен він сказати тоді: «І загордиться серце його на шляхах Творця». Тобто не перейматися нічим з того, що говорять йому:

«Та робота, яку ти взяв на себе, вона личить людям, сповненим здібностей і мужніх серцем, які звичні долати перешкоди, які наче й народилися з відповідним вихованням. Тобто, відтоді, як були малими, звичні до того, що головне - це робота Творця. Тоді як ти, - досить тобі якщо будеш поважним господарем. Тобто, дивитимешся, щоби діти твої були «синами Тори» та зайнятими духовною роботою, - тоді ти будеш дійсно шанованим хазяїном. І дочкам своїм дістанеш женихів «синів Тори». Ти ж не у підлітковому віці, що хочеш тепер от почати йти шляхом духовної роботи, що веде до Тори лішма і ні в якому разі до особистої користі. Тож іди з цього шляху, і не прагни того, що вище за твій статус».

І тоді немає йому іншої ради як лише не брати цього до уваги, а виконувати те, що сказали мудреці: «І хай не соромиться перед глузіями». Виходить, що тоді людина мусить іти шляхом гордині. А з іншого боку вона має виконувати «дуже-дуже будь принижений духом». Однак, згідно з правилом «не існує двох протилежностей в одному носієві», як можуть існувати обидва шляхи в одній людині? І є ще багато прикладів двох протилежностей в роботі Творця. Але дві протилежності можуть існувати в одному носії у двох точках часу, тобто одне за одним.

І корінь цього той, як написано в «Передмові до книги Зоар» (п.п.10, 11), де запитує: «Як можна щоб утворилася від святості Творця система нечистоти й кліпот, якщо вона вкрай далека від Його святості?».

І каже там: «Бажання отримувати, яке є суттю існування душ з боку їх сотворіння, це – нечистота і кліпот. І через це існує розбіжність властивостей, що від’єднує їх від Творця. І для того, щоби виправити цей стан роз’єднання, в який попали келім душ, створив Творець усі повністю світи і розділив їх на дві системи і це: чотири світи АБЄА святості, і в протилежність їм – чотири світи АБЄА нечистоти. І вживив бажання віддачі в систему АБЄА святості, і видалив з неї бажання отримувати собі, і дав його системі АБЄА нечистоти».

І пише там: «Як можуть виправитися ці дві речі, які протилежні своїми властивостями одна одній? Тому і створив реальність цього, матеріального світу, тобто місце, в якому було б існування тіла та душі, а також періоди зіпсуття та виправлення. Бо тіло, яке є бажанням отримувати собі, походить від свого кореня в задумі творіння і проходить через систему світів нечистоти, і залишається уярмленим цією системою до тринадцяти років. І це є часом зіпсутості. А потім починається час виправлення, і це після 13-ти років. І завдяки заняттям Торою та заповідями, коли займається ними заради надання задоволення Створювачу своєму, людина починає очищати бажання отримувати собі, яке вкарбовано в неї і перетворює його потроху на «заради віддачі». Виходить, що створіння відразу ж, за фактом свого створення, складається з двох протилежностей:

а) з келім отримання;

б) з келім віддачі.

І немає протилежності більшої, ніж та, що між ними. І ці дві протилежні одна одній речі існують в одному носієві, однак одна за одною. Але справа виглядає так, що має бути середня лінія, що включає обох:

- і бажання отримувати;

- і бажання віддавати.

І середня лінія включає в себе обох: коли бажання отримувати включене в бажання віддавати, і це зветься «отримання заради віддачі». Отже, в цю середню лінію включено дві сили, тобто отримання й віддачу разом.

І згідно з цим з’ясовується те, що ми запитували: як можуть реально бути присутніми в роботі людини досконалість в її найвищому вигляді і недолік в його найнижчому вигляді, - в одному носієві. А відповідь та, що це може бути в два етапи, тобто людина має поділити порядок своєї роботи на два види.

1) Один вид роботи буде виконуватись шляхом правої сторони, званим «досконалість». Бо людина, коли починає звертати, має звернути спочатку «праворуч», що зветься «досконалістю». А потім звернути «ліворуч». Бо саме двома ногами може людина ходити, але однією ногою це взагалі не хода.

«Праве» називається досконалістю. Оскільки людина збирається прийняти на себе роботу Творця, порядок такий, що потрібно приймати на себе тягар малхут небес «як віл під ярмо і віслюк під поклажу». Поняття «віл» вказує на категорію «моха», що зветься «віл» від слів «знає віл господаря свого», де мається на увазі віра вище знання.

А поняття «віслюк» має на увазі категорію «ліба», звану «віслюк» від слів «… і віслюк ясла хазяїна свого». Де мається на увазі себелюбство. Тому, коли кажуть «працювати заради надання задоволення Створювачу своєму», - це для людини тягар, бо тягар завжди хочеться скинути з плечей своїх. Але завжди спостерігає, який буде їй харч з цієї роботи, тобто яке задоволення для її бажання отримувати зможе дістати.

І коли приймає на себе цю роботу, людина каже: «Ясно, що я маю пильнувати за собою, тобто перевіряти себе постійно, чи я не вводжу себе в облуду тим, що йду правильним шляхом, і все ведеться як має бути. Тобто виконувати Тору та заповіді тому, що це наказ Творця, а не з інших причин. І виконую я слова мудреців, які сказали: «Завжди хай займається людина Торою та заповідями навіть ло лішма, бо із ло лішма вона прийде до лішма». Якщо так, то навіщо мені думати про те, чи виконую я Тору та заповіді з усіма намірами, ще й так, щоби всі вони були заради небес.

Проте великою честю є для мене те, що Творець дав мені думку й бажання виконувати щось в Торі та заповідях. Бо зазвичай щодо речей важливих не так вже й дивляться на кількість, і хай вона буде навіть невеликою. Бо якщо важлива для людини якість, то навіть мала річ цієї якості є дуже цінною. І тому, оскільки Тора та заповіді це те, що Творець заповідав нам через Моше виконувати, тому (буду) виконувати заповідь Творця, і не так вже й важливо мені скільки я можу, і хай буде навіть з найгіршими та низькими намірами, врешті-решт в плані дії я це виконую настільки, наскільки тіло дозволяє мені.

І хоча й не здатна я перебороти бажання тіла, все одно я радію тому, щонайменше, що маю силу виконувати заповіді Творця у будь-якому вигляді, бо я вірю, що все відбувається під вищим управлінням. Тобто, Творець дав мені думку й бажання, і силу виконувати Тору та заповіді. І я вдячна Йому за це. Бо бачу я, що не всім була така честь, виконувати заповіді Творця». І має ця людина сказати, що не в її силах оцінити велич і важливість виконання заповідей Творця, навіть без жодного наміру.

І слід уподібнити це до того, як ми бачимо, що коли дитина не хоче їсти, бо не має ніякого задоволення від їжі, тоді батьки годують її, чи хоче вона, чи ні. І хоча й немає дитині ніякого задоволення, але врешті решт, навіть через примус, це також корисно дитині, бо матиме вона можливість жити й рости. Хоча й ясно, що краще було б, якби дитина сама бажала їсти, тобто коли є в неї втіха від їжі. Але навіть без утіхи, і все через примус, також є користь дитині.

Те ж саме слід сказати щодо роботи Творця, що й те, що виконує Тору та заповіді примусом, тобто тисне на себе, щоб виконувати, а тіло його противиться всьому, що в святості, все одно та дія, яку він виконує, робить свою справу, тобто цим він може прийти до стану, що таки буде в нього бажання виконувати. І тоді всі ті дії, що виконує, не повертаються порожніми, а все те, що робить, входить у святість.

І це можна пояснити тим, що сказали мудреці про вислів «Наблизив його до його бажання перед Творцем», - «Вчили наші вчителі, - «наблизив його» - навчає тому, що примушують його. І написано «до його бажання», - як це? «Примушують його аж поки скаже: «Бажаю я».

І це означає, що було проблемою для мудреців те, що написано: «до його бажання перед Творцем». Тобто, всі діяння людини, все, що вона робить у зв’язку з тим, щоб наблизити себе до Творця, то дія не називається «дією», якщо людина не бажає діяти в ім’я небес, що зветься «за бажанням Творця», хоч людина ця ще не здатна чинити дії, що були б на користь Творця. Виходить, що немає жодної цінності її діянням. Начебто й не робила нічого, тому що це ще не за бажанням Творця.

Однак написано ж: «наблизить його». Мається на увазі, як написано «навчає, що примушують його». Тобто, навіть у примусовий спосіб. Тобто, хоч і не бажає зробити це на благо небес, все одно називається «жертва». Але ж це важко, бо не бажає принести жертву перед Творцем, а якщо так, то суперечить початок вислову його закінченню.

І це пояснили тим, що «примушують його аж поки скаже «бажаю я». Тобто це слідує тому правилу, про яке сказали мудреці: «Завжди хай займається людина Торою та заповідями навіть якщо це ло лішма, бо із ло лішма прийде до лішма» (трактат «Псахім», 50:2). І мається на увазі, - тим, що буде примушувати себе кожного разу, попри те, що тіло не згодне працювати в ім’я небес. А причина в тому, що там, де воно не бачить користі для себе, воно не здатне зробити нічого.

І все одно не дивиться на претензії тіла, і каже йому: «Знай, що і через примус ти виконуватимеш заповіді Творця. І не допоможе тобі ніякий спротив проти дії. Адже кажуть, що практичні заповіді є чудодійним засобом привести людину до лішма». І це й означає «примушують його». Тобто, людина примушує себе і не дослухається ні до яких логічних суджень та думок, які тіло хоче їй пояснити. А каже йому, що кінець кінцем вона таки прийде до лішма. І це й є сенсом слів «аж поки не скаже: «Бажаю я». Тобто, як сказано вище, із ло лішма приходять до лішма, що зветься «бажаю я».

Тому щоразу, коли людина згадує про виконання будь-якої дії святості, відразу збуджується в ній велика радість від того, що удостоїлася якогось дотику до речей, котрі Творець заповідав виконувати. І хоча й знає вона, що все, що вона робить, це – ло лішма, все одно немає краю її радості, тому що мудреці гарантували нам, що «із ло лішма приходять до лішма». І робить висновки для себе з того, що мудреці сказали: «Той, хто повертається до Творця через любов, зловмисності, які чинив, стають для нього як заслуги. А той, хто повертається зі страху, зловмисності робляться для нього як помилки». Виходить, згідно з цим, коли людина удостоїться діяти лішма, тоді певно що всі заповіді, які виконувала ло лішма, увійдуть у святість, і будуть враховані начебто виконала їх лішма.

А отже, навіть коли людина поки що діє в ло лішма, це так само важливо для неї як начебто вона діє лішма. Тобто, вона робить розрахунок для себе, що всі дії, що вона виконує, певно що вони важливіші за зловмисності, і певно що вони будуть виправлені на добро. І ясно, що кожна з дій, які вона виконує, навіть хай буде якась дрібна річ, великою заповіддю буде вважатися для неї. Як сказали мудреці (в трактаті «Авот», розд.2): «І будь уважним до легкої заповіді як і до серйозної, бо не знаєш ти, яка вона, оплата за заповіді».

І через це, коли робить собі розрахунок щодо дій своїх, що зробила і Чиї заповіді вона виконувала, і також коли промовляє якісь слова Тори, вона каже собі: «Чию Тору я вивчаю?» І коли вона промовляє якесь благословення на насолоду, як «за те, що все…», або ж «Який вирощує…», то думає тоді: «З Ким я розмовляю зараз?»

Виходить, що людина тоді перебуває в повній досконалості. І ця досконалість породжує радість, тому що вона в цей момент злита з Творцем, і змальовує це собі, що розмовляє вона з Творцем, і Він – добрий і добродійний. І само собою людина отримує радість від кореня, а Коренем всіх створінь є Творець, що зветься ім’ям «Добрий і Добродійний».

І тлумачили мудреці: «Добрий йому і добродійний до іншого». І це означає, що тоді людина може вірити, що Творець робить їй добро. А також є добродійним до всього загалу. Це означає, що тоді є в неї вже можливість вірити вище рівня знання, що так воно насправді, попри те, що робить розрахунок згідно зі своїм зовнішнім розумом, - ще не бачить людина добра в усій досконалості.

Але тепер, завдяки розрахунку, який людина робить зі своїми діяннями в Торі та заповідях, що вона злита наразі якимось чином з Творцем, є в неї сила вірити вище рівня знання, що так воно насправді. І так чи інакше «правда покаже її дорогу», і з того, що людина думає, що вона розмовляє наразі з Творцем, утвориться велике збудження радості, як написано «велич і пишнота перед Ним, сила та радість на місці Його».

І слід зрозуміти: про кого сказано, що є радість на Його місці? Певно що всі імена, які ми промовляємо, все це в оцінці створінь. Тобто це те, як відчувають створіння. Але щодо самого Творця, сказали мудреці: «Думка не осягає Його абсолютно». А все що говориться, все по відношенню до створінь. Якщо так, то це означає, що ті, хто відчувають, що стоять перед Ним, вони відчувають велич і пишноту. І також той, хто думає, що він стоїть на Його місці. Бо поняттям «місце» називається «тотожність властивостей». І є ще одне пояснення: справа в тому, - як чув я від батька мого й учителя, - що там, про що людина думає, там вона й є. Виходить, відповідно, якщо людина думає, що стоїть і розмовляє з Царем, отже, вона - в місці, де перебуває Цар. Тоді вона відчуває, як написано, «сила та радість на місці Його».

І з цього слід зрозуміти те, що ми запитували про сказане мудрецями: «Коли входить адар, примножуємо радість». І запитували ми, що означає «примножити радість». Адже радість є результатом якоїсь причини. Якщо так, то якою є причина, щоб можна було її пробудити для того, щоб вона принесла нам радість?

І згідно зі сказаним вище, намір – примножити ходу в правій лінії, яка зветься «досконалість». І людина перебуває в стані досконалості і це називається «тотожністю». Тобто «досконалий», яким є людина, злитий тепер з Досконалим, як написано «благословенний зливається з Благословенним, і не зливається проклятий з Благословенним». Тому якщо людина в критичному настрої, що зветься «лівою лінією», вона перебуває в стані «проклята», і само собою вона відокремлена від Досконалого. І через це вона може відчувати тоді лише темряву, а не світло, адже тільки світло дає радість.

Однак, слід зрозуміти, чому саме в «місяці адар» повинні примножувати радість. І чому б не йти шляхом правої сторони весь рік. І на це слід відповісти що оскільки в місяці адар сталося диво Пурима, коли світило світло кінця виправлення, як написано в «Шаар а-каванот»: «Тому в час прийдешній, в ґмар тікуні, всі дати будуть скасовані, крім «Меґілат Естер» («Сувою Естер», тобто Пурима)». А сенс той, що ніколи не було такого великого дива, як тоді, ні в суботи, ні в свята. І через це підготовка до такого великого світла має бути радістю, як підготовка до прийняття важливого гостя, яким є світло майбутнього прийдешнього. Тому, тим, що робимо підготовку «примножити радість», притягуємо світло, що зветься «дні бенкету й радості».

І це згідно з правилом, що написане в книзі Зоар, «дією внизу збуджується дія вгорі», і означає це що згідно з діяннями нижніх, які вони здійснюють, тією ж мірою збуджуються діяння вгорі. Тобто, коли нижні займаються справами радості, у той же спосіб вони залучають світло радості вниз. І це як написано (у «Меґілат Естер», 9:21): «І написав Мордехай щоб дотримувалися вони як днів, у які заспокоїлися євреї від ворогів своїх. І в місяць, в який обернулися їм скорбота на радість і жалоба на свято, робити їх днями бенкету та веселощів». І цим притягнуть світло ґмар тікуна, яке світило тоді.

І маємо визначити в тому, що займаються залученням радості, що причина цього, як ми сказали, та, що людина підносить тоді подяку Творцеві за те, що наблизив її. І коли людина дякує, вона в цей час займається віддачею, бо дякує і славить Творця за те, що дав їй думку й бажання, щоб мати їй якийсь контакт з духовним.

А нині вона не бажає від Творця, щоби дав їй щось І тому вона не просить будь-чого у Творця. І вся спрямованість людини наразі на те, що вона лише бажає дати подяку Творцеві. Виходить, що є в неї в цей час злиття з Творцем, бо вона займається віддачею. І якщо так, цим притягується до людини, від злиття, радість та досконалість з того, що вона злита наразі з Досконалим. І в тому і справа, що цим примножуємо радість.

І зовсім інше, коли вона займається проханням і молитва, що з глибини серця, сповнена відчуття недоліків. Бо наскільки є великою міра цього відчуття, настільки молитва людини ще більше з глибини серця. А отже, в цей час неможливо людині бути в радості. Отже, згідно з цим, причиною радості є той час, коли займається людина прославлянням і подякою, а не той, коли займається перевіркою недоліків.

І згідно зі сказаним вище слід пояснити те, що сказали мудреці: «І якщо є в людини судовий спір з ідоловірцем, хай судиться з ним в адарі». І те, що є в людини судовий спір з чужинцем, це начебто так ведеться звичайно, що у «ісраеля» є судовий конфлікт з чужинцями. І чи стосується це людей, які займаються Торою та духовною роботою і не займаються вони ніяким ремеслом і торгівлею?

А отже, за порядком духовної роботи маємо пояснити це, що мова йде про «ідоловірців», які є в кожному «ісраелі». Тобто всі в одному тілі. І ті люди, коли хочуть іти шляхами Творця, тіло їхнє протидіє їм. І це як сказали мудреці про вислів «хай не буде в тебе чужого бога». І сказали: «Який чужий бог в тілі людини? – я сказав би що це зле начало». І воно називається ідоловірцем, оскільки протидіє тому, щоби стати «ісраелем». І це зветься, що є в людини конфліктна ситуація. І тоді, в місяці адар, коли удостоїлися дива і була тоді радість і веселощі для євреїв, бо напав на тих страх перед ними, і стало все назворот, «коли запанували євреї, вони – над ненависниками своїми». Тому придатний цей місяць, щоб людина судилася з чужинцем, що в її нутрі. І певно матиме успіх в цьому місяці, що є станом «і назворот воно», як написано «коли запанували євреї, вони – над ненависниками своїми».

І маємо пам’ятати, що судовий спір, що є у людини з її «ідоловірцем», він тому, що кожен твердить «все моє». Коли «ісраель» стверджує, що тіло створено тільки для того, щоби «ісраель» був робітником Творця, а не для себелюбства. Тоді як чужак, що в її нутрі, твердить також «усе моє». Тобто, все тіло створено з бажанням отримувати, і певно, що це тому, що тіло повинно дбати тільки лиш про потреби свого бажання отримувати. І навіщо йому думати про справи бажання віддавати. І наводить йому декілька доказів, що правда на його боці, - адже «дивись, як народ поводиться».

Тобто, каже йому: «Іди й подивись, як загал людський поводиться, чи є хтось, щоб турбувався про благо ближнього, коли ще не задовольнив усі свої потреби, те, що необхідно йому для особистого блага. Хоча й існує якась кількість людей, які є невеличкою жменькою осіб, що після того, як задовольнили вже свої потреби, тоді вони починають дбати про благо ближніх. Але також і тоді вони дивляться на всі очі, щоби боже збав, тим, що дбає про користь ближнього, не уразив би любов до себе. А ти стверджуєш «усе моє». Тобто, щоб не думати зовсім про любов до себе, а всю снагу, що є в тебе, ти хочеш скористатися нею для потреб ближнього. І ти пояснюєш мені, що те, що ти бажаєш працювати на благо товаришів, що зветься «любов’ю до ближнього», ти кажеш мені, що це ще не кінець історії, а ще й думаєш, - тим, що ти займаєшся любов’ю до ближнього, ти зможеш прийти до любові до Творця. Тобто ти хочеш взагалі скасувати себе перед Творцем. То що буде тоді з тілом, якщо ти бажаєш потім віддати все своє тіло Творцеві, анулюватися перед Ним взагалі. От скажи ти сам, як я можу згодитися з тим, що настільки дивним є щоб зрозуміти його людським розумом. А отже, я просто вимушене наполягати на «все моє», і не давати тобі йти жодного кроку вперед».

І в такому от розкладі справ точиться важка війна. Оскільки кожен твердить, що правда за ним. Бо «ісраель», що в нутрі людини, стверджує, що оскільки Творець створив нас з наміром «Його бажання дати благо створінням», то певно Він знає, що добре для створінь. Тобто, Він розуміє, що тільки тим, що займатимуться всім заради надання задоволення Творцю, це дасть їм силу дістати найвищих рівнів, званих «розкриття всесильності Творця», і це облачається у внутрішній розум і внутрішнє відчуття, що в серці. Тобто, тільки таким чином буде їм можливість отримати все благо й насолоду, які Творець забажав дати створінням.

А якби отримували своїми келім отримання, то крім того, що це спричинює розбрат, ще існує поняття «задовольняється малим». Означає це, що потрібно вірити у те, що написано в Зоар, що існує «тоненьке світло», яке світить в кліпот аби живити їх. Тобто, всі насолоди, що існують в матеріальному світі, - це лише тоненьке світло в порівнянні з добром та насолодою, що існують в святості. Тобто навіть найнижчий ступінь святості, наприклад, нефеш світу Асія, є в неї більше насолоди ніж в усіх матеріальних насолодах.

І певно, що коли людина одержувала б вище благо задля свого бажання отримувати для особистої користі, вона задовольнялася б цим, і не могла б іти й досягати ще більш високі ступені. Бо задля її особистої користі це світіння нефеш де-Асія задовольняло б людину, бо немає в неї тоді ніякої потреби додавати щось до тих насолод, якими вона вже тішиться.

Але коли навчають людину діяти заради надання задоволення Створювачу її, тоді людина не може сказати «досить мені того, чого вже удостоїлася». Адже все, що вона отримує, це на благо Творцю. Якщо так, не може вона сказати «Вже досить мені, позаяк я вже надала задоволення Творцеві тим, що отримала трохи вищого світла, від чого є Йому втіха, і я не хочу отримувати більше».

Оскільки не можна казати так, «що достатньо мені, оскільки вже принесла Йому задоволення тим, що отримала від Нього це невелике світіння». А повинна людина намагатися надавати кожного разу задоволення Творцю, щоразу все більше й більше. І оскільки вся насолода, що вгорі, вона в тому, що мета творіння, якою є «дати благо Його створінням», приходить до нижніх, - практично, це й є та насолода, що існує вгорі. І тому в місяці адар, коли збуджується час дива, як написано «і назворот воно, коли запанували євреї, вони - над ненависниками своїми». Тоді час придатний до того, щоб пробудити чужинця, що в нутрі людини, як сказали мудреці (в трактаті «Брахот», 5): «Завжди хай сердить людина добре начало проти злого начала», як сказано: «Сердьтеся і не грішіть». І тлумачив Раші: «Сердить добре начало» - щоб влаштувало війну проти злого начала».

І тут мається на увазі, що в місяці адар людина більш здатна перемагати зле начало. Бо тоді, коли було диво з небес, як сказали мудреці, «виконали і прийняли». Виконали те, що прийняли вже. І пояснив Раші: «Це те, що казав Раба, що покоління прийняло це в дні Ахашвероша через любов до дива, що зроблено було їм».

Тоді як в місяці ав, - а це час, коли було руйнування Храму, і маємо бути через це в скорботі, - виходить що тоді буде зрозуміло те, що сказали мудреці, - «зменшуємо радість», тобто це те, чим займаємося в місяці адар в плані правої лінії, і це аби пробудити диво, що розкривається в місяці адар. Як сказали мудреці «від любові до дива виконали і прийняли».

Тоді як в місяці ав, коли слід бути в скорботі про руйнування Храму, потрібно працювати з лівою лінією, тобто критично перевіряти свої дії, - адже маємо йти шляхом святості, що означає «заради віддачі», - тож: наскільки людина віддалена від поняття віддачі.

І коли людина думає про це, вона перебуває в стані віддалення від святості, і занурена вона лише в себелюбство. І вся основа її, коли займається Торою та заповідями, - все з розрахунками наповнити бажання отримувати усякими наповненнями, якими тільки можна це зробити.

Тому, коли займається розрахунками щодо своєї ницості, тоді є можливість пробудити біль за руйнування святості, що є в кожному. І тоді здійсниться «кожен, хто вболіває за Єрусалим, удостоюється й бачить розраду Єрусалима».