<- Кабалістична бібліотека
Продовжити читання ->
Кабалістична бібліотека

Моше

Рашбі

Рамхаль

Аґра

Порядок зборів

Стаття 17, 1986

(переклад з івриту)

Так сказано мудрецями в трактаті Брахот: «Повчав рабі Самлай: «Завжди хай складе людина хвалу Творцеві, а потім молиться». Звідки в нас це? Від Моше, як написано: «І благав я...» Пояснив це мій пан, батько й учитель [Бааль Сулам]: «Оскільки той, хто хоче просити в когось, аби зробив би йому якусь ласку, повинен знати:

а) чи є в того, дати йому те, що він просить від нього, бо якщо немає в того в наявності, що за користь просити?

б) щоб той мав добре серце, давати. Бо може статися, що має він, аби дати те, що цей просить, але не лежить в нього серце давати.

І тому маємо скласти спершу хвалу Творцю, тобто, щоби вірила людина, що є у Творця все, що вона просить. А також, що Творець є милосердним, і дає кожному те, що той просить, на благо.

І, згідно з цим ми бачимо, коли товариші збираються в одному місці, і певно, що збори ці мають якусь мету, адже кожен віддає частину свого часу, яким мав би скористатися для власних потреб, і поступається всіма своїми справами, і приходить взяти участь в зборах, - то він хоче щось придбати. Якщо так, треба намагатися, щоби кожен з товаришів, коли йде додому, мав би бачити, з чим він прийшов на збори, і що придбав тепер, коли йде додому.

І буває іноді, що під час товариських зборів кожен відчуває смисл в цих сходинах. І тоді не спаде йому на думку помислити, з чим, тобто з яким надбанням я піду нині додому. Тобто, що я маю в руках, - того, що придбав на товариських зборах, чого не було в мене перед тим, як прийшов у групу. Тоді він бачить, що анічогісінько в нього немає.

І це подібно до того, як написано («Дварим», 23:25): «Коли прийдеш у виноградник ближнього свого, і їстимеш виноград скільки душа забажає, - а в посудини свої не клади». І треба пояснити це, бо коли збираються товариші, що зветься «виноградником ближнього твого», коли сидять і їдять, і п’ють разом, і розмовляють про те та про се, під час цих дій тіло втішається. І це зветься як «і їстимеш виноград скільки душа забажає».

Але, коли йдуть додому і хочуть бачити, що є в них у «посудинах» (івр. «келім»), аби взяти якусь життєву силу додому, тобто, коли покидають засідання і бажають подивитися, що там є в нас у келім з усієї цієї вечірки, то бачать: «в посудини свої не клади», - нічого немає в келім, щоби могли б ми підживити душу після зібрання.

Однак, людина має пильнувати, - коли докладає вона якихось зусиль, щоб не було це без оплати. Як ми говоримо в молитві «І явився в Сіон»: «Аби не торкнутися нам порожнечі». Тому, коли йде людина на збори, вона має придбати там поживу, щоб і коли вже йде додому, була б їй можливість подивитися, чи є в неї щось покласти в келім. І тоді матиме вона «харчі», підживити себе до наступної зустрічі, і до того часу матиме вона готове, з того, що придбала в час товариських зборів.

Тому, треба спочатку скласти хвалу зібранню. А потім дивитися, що придбати з цієї справи. Як сказано, в словах мудреців: «Завжди хай складе людина хвалу Творцеві, а потім молитиметься». Отже, на початку засідання, тобто коли починають говорити, що й є початком відкриття зібрання, слід висловлювати хвалу групі. І тоді кожен має намагатися надати сенс і пояснення тим гідності й важливості, що є в товаришах. І не говорити нічого, крім хвали групі.

І аж поки товаришами буде розкрита слава групи. Тоді треба сказати: тепер ми закінчили перший етап товариських зборів, - і почати другий етап. Тобто, щоби кожен сказав би, які, на його думку, дії ми могли б зробити, практично, аби кожен мав би можливість придбати любов до товаришів. Інакше кажучи, що кожен може зробити, щоби угніздилося йому в серці таке, щоб він любив кожного з групи. І після того, як закінчують другий етап, який є порадами – що зробити на благо групі, приходить третій етап, що є приведенням в дію, практично, того, що вирішили товариші, - що треба зробити.

А щодо хвали групі – дивись в книжці «Дарування Тори», де описує поняття товариської любові, коли завдяки єднанню товаришів людина може прийти до піднесеності Творця. Адже всі в світі занурені в себелюбство, а сама вона бажає йти шляхом віддачі. А це проти загальної думки, тому що така природа, в якій ми народилися силою мети творіння, якою є, як сказано, «Його бажання дати благо Своїм створінням».

А та сила, завдяки якій ми можемо йти проти цього, тобто робити протилежні дії, - і мало того, що ми не хочемо отримувати для власної користі, а ще й хочемо віддавати, що зветься «Щоби всі наші дії були ради принесення втіхи Створювачу нашому», - це все завдяки тій силі, що є в природі віддачі, таке, що коли дають комусь шанованому, сама людина має втіху від цього. Виходить, що без задоволення не в силах людина виконати жодну дію, оскільки це проти природи.

Проте, ми можемо поміняти задоволення. Тобто, замість щоб діставати втіху від дії отримування, ми хочемо отримувати задоволення від дії віддачі. Бо це називається «тотожністю властивостей», коли ми маємо сказати, що як є втіха Творцю від того, що Він дарує створінням, так само повинно бути й нам задоволення в тому, що ми віддаємо Творцеві.

Інакше, тобто, якщо коли ми віддаємо Творцю, ми не маємо радості й задоволення, ми завдаємо шкоди тотожності властивостей, як сказали мудреці: «Не було [більшої] радості в Творця, ніж в той день, в який створено небо й землю. Не було [більшої] радості у Творця з дня, коли було створено світ, ніж та радість, якою в майбутньому радітиме з праведниками в час, що має прийти» (Зоар, 1:115).

Тому, якщо не відчуваємо ми радості, коли виконуємо заповідь Творця, виходить, - навіть коли людина спрямовує намір на віддачу, - це не називається «тотожністю властивостей». Бо людина здатна радіти лиш тільки тоді, коли є задоволення. Виходить, якщо немає їй задоволення й насолоди від того, що віддає Творцеві, - це ще не називається «тотожністю властивостей», щоб була в неї можливість отримати вище благо, бо поки що бракує їй задоволення, яке є у Творця, коли Він дарує створінням.

І через це виходить, що вся основа того, що ми можемо отримувати задоволення й насолоду, і що це дозволено нам, - втішатися, і більш за це, великим обов’язком є втішатися від дії віддачі, - це те, що повинні ми працювати над єдиним аспектом: цінувати духовне. І це виражається в зверненні уваги на «до Кого я звертаюся», і «до Кого я говорю», і «Чиї заповіді я виконую», і «Чию Тору я вивчаю». Тобто шукати ради, як цінувати Того, Хто дає Тору. А оскільки людина, сама по собі ще не удостоїлася дістати будь-яке світіння згори, то повинна вона шукати людей, більш-менш подібних їй, які також шукають, як підняти важливість. Бути в контакті, будь-якому, з Творцем, хоч у якийсь спосіб, і оскільки є вже щодо цього спільна думка, то кожен може отримати допомогу від товариша.

І маємо знати, «що найменша множина – два», тобто, якщо двоє товаришів сидять разом, і міркують, як підняти важливість Творця, - вже є в них сила отримати зміцнення відчуття величі Творця з боку «збудження знизу», а на цю дію потім приходить «збудження згори», - і вони починають трошки відчувати велич Творця.

І згідно з написаним: «У численності народу пишнота царя», виходить, - що більша множина, то більше діє сила цієї множини, тобто утворюють сильнішу атмосферу величі та важливості Творця. І тоді в кожного тіло його відчуває, що всі дії, те, що він хоче здійснити ради духовного, яке є віддачею Творцю, величезним скарбом вважаються для нього, і що удостоївся він увійти між людей, які заслужили обслуговувати Царя. І тоді, при кожній малій дії, яку він виконує, він сповнений радості й насолоди, що має зараз чим прислужитися Царю.

І згідно з мірою кожного, коли група, міркуючи, під час зібрання, думала про велич Творця, кожному на його рівні надали важливість величі Творця, - і він може походжати весь день у світі радощів та відради. Тобто, від будь-якої малої речі, чим би він не займався в роботі Творця, він має задоволення від цього. Бо навіть коли на мить згадає, що треба думати про духовне, відразу ж говорить, - я вже дякую і підношу хвалу та славу Творцеві. Бо він вірить, що Творець наразі покликав його і бажає говорити з ним.

І коли людина уявить собі, що Цар кличе її й говорить їй, що бажає тішитися нею, - яка радість була б тоді людині, і який би настрій був. І певно, в такому піднесеному настрої, точно не думала б про якісь незначущі речі. І лиш трошки соромилася б, що не знає законів та звичаїв Царя, як поводитися в час, коли Цар говорить з нею.

А те, що вона може зробити для Царя – це в неї вважалося б великим багатством. Адже все ж таки людина знає трохи закони, як виконувати заповіді Царя, з того, що вчила в школі, коли була мала. І напевно зараз, коли людина вже змужніла і хоче служити Цареві, явно бракує їй знання законів Царя. Виходить, що турбота її про те, що не знає, від чого Цареві буде більше втіхи, тобто від якої дії, або наміру. Але крім цього людина живе у світі, який увесь є благом. Усе це група повинна обмірковувати, коли збираються на збори. І говорити про важливість групи, як сказано: «Завжди хай складе людина хвалу Творцеві, а потім молиться».

Так само і в групі, коли ми бажаємо щось вимагати від групи, що й називається «молитися», повинні спочатку для себе правильно визначити цінність групи. «А потім молитиметься», тобто вимагати від групи, щоб дали людині те, що вона вимагає від групи. Коли так, людина повинна спершу побачити, що є у групи. Що за майно вони мають, яке вона може отримати від них, тим, що поєднається з ними. Бо може бути те майно, що є у групи, людина не потребує цього, а навпаки, тікає від цього та віддаляється на «відстань пострілу з лука».

І, відповідно, вона повинна завжди пильнувати, коли приходить на товариські збори, чи є у товаришів мета, до якої вона прагне. І щоби кожен з них якось тримався б цієї мети. І людина думає, що напевно, завдяки поєднанню всіх разом з однією метою, кожен з них матиме свою частку, також і частини всієї групи. Виходить, що завдяки цьому буде в кожного з групи сила, як у всієї групи разом.

Витікає з цього, що кожен повинен дивитися серйозно на мету зборів, що це повинно привести до відчуття, після товариських зборів, що кожен має собі щось в руках, те, що таки може покласти собі в свої «посудини», а не щоб було як «а в посудини свої не клади». І кожен має взяти в розрахунок, що коли він не сидить на зборах з особливою увагою, то мало того, що й сам себе втрачає, а ще й завдає шкоди всій групі.

І це подібно тому, що наведено в Мідраші: «Про двох, що пливли на човні, і почав один свердлити під собою і робити отвір в човні. Сказав йому його товариш: «Чому ти свердлиш?» Відповів йому: «Яке твоє діло, адже під собою я свердлю, а не під тобою». Сказав йому: «Дурню, адже обидва згинемо разом в цьому човні».

І після того, як говорили на зборах про важливість і необхідність групи, тоді починається порядок виправлень, - як і чим зможемо зміцнити групу, щоб була єдиним цілим, як сказано: «І отаборився там Ісраель, при горі», що тлумачили так: «Як одна людина з одним серцем». І порядок має бути такий, що кожен, хто має якусь пропозицію, що це зарадило б товариській любові, хай обговорять це, і треба щоб було прийнято всіма товаришами, бо немає в цьому примусу.

Досі ми говорили про зв’язок між людиною та її ближнім, - що це дасть нам зв’язок між людиною та Творцем, як написано в книжці «Дарування Тори». Виходить, згідно з цим, як говоримо про важливість товариської любові, і вся її важливість в тому, що це приведе нас до любові до Творця, - так само треба думати, що любов між товаришами повинна привести нас до важливості любові до Творця.