Стосовно впевненості

Стаття 6, 1986

(переклад з івриту)

Написано в Зоар («Толдот» ст.53, пп.122-124): «Рабі Елазар почав і сказав: «Щасливий чоловік, сила котрого - в Тобі, щаслива людина, яка зміцнюється в Творці і впевненість її - в Ньому. Може це як у Хананії, Мішаеля та Азарії? Можна тлумачити впевненість, як сказав йому Азарія, який був упевнений і сказав: «Так, зі мною Всесильний мій!» Тобто, був упевнений, що Творець урятує їх з печі вогненної»? І говорить, що не так це, бо зверни увагу: якби не врятував їх і не поєднався б з ними Творець, - виходить, що не освятилося б ім’я Творця в усіх перед очима. Але після того, як зрозуміли, що неправильно сказали, сказали знову: «А якщо й ні, то знай, царю…», тобто, сказали, що чи врятує, чи не врятує, хай тобі буде відомо, що не вклонимося бовдуру. А хай не буде впевнена людина, говорячи, що Творець врятує її, або ж Творець зробить так і так, а покладатиметься на Творця, щоб допоміг їй як треба, коли займатиметься заповідями Тори, і докладатиме зусиль іти шляхом істини. І оскільки людина приходить очиститись, допомагають їй, і саме в цьому хай буде впевнена в Творці, що Він допоможе їй, і буде певною, і не буде покладатися ні на кого, крім Нього, і про це написано: «…сила котрого – в Тобі».

«Путі їхніх сердець». Це означає, що треба зробити своє серце відповідним, щоб не увійшов у нього сторонній роздум. А було б як той виправлений шлях, - перебратись ним туди, куди потрібно, хоч праворуч, хоч ліворуч. «І таким буде його серце», тобто, чи зробить йому Творець добро, або навпаки, серце людини повинно бути виправленим і підготовленим, щоб не сумнівалася в Творці ні в якому разі. Іншими словами: «Щасливий чоловік, сила котрого – в Тобі». Це – як сказати: «Творець силу народові Своєму дасть», - тобто Тору.

«Сила котрого – в Тобі» - це означає, що людина повинна займатись Торою заради імені Творця, тобто заради Шхіни, що називається Іменем. Тому що кожен, хто займається Торою і не прагне робити це лішма, краще би було для нього, щоб не був створений. «Путі їхніх сердець» - це, як сказав би: «Прокладайте шлях Тому, Хто сидить на небесах, в «юд-гей» ім’я Його», що означає – звеличувати Того, Хто сидить на небесах.

І також «Путі сердець їхніх» означає, що в Торі, котрою він займається, повинен бути намір піднести Творця, зробити Його найбільш шанованим і великим у світі. Тобто, хай спрямує серце своє, займаючись Торою, принести у світ відчуття безмежного знання Творця собі і всьому світові, щоб ім´я Його підносилося в світі. Як написано: «І сповниться земля знанням Творця». Ось тоді здійсняться слова: «І буде Творець Царем над усією землею».

Згідно з тим, що сказано, важко зрозуміти, що таке впевненість, і чому Зоар пояснює нам і говорить, що «Проте хай людина не буде впевнена, говорячи, що Творець врятує її», або «Творець зробить мені так і так».

Чи ж ми не бачимо, що той хто просить у ближнього, щоб зробив йому якусь послугу, і коли ця людина є його вірний друг, і знає, що має той добре серце, тоді він упевнений в ньому, що зробить йому те, що він просить. Але як можна сказати, що він впевнений в ньому, навіть якщо не зробить те, що просить, як написано: «Проте хай людина не буде впевнена, говорячи, що Творець врятує її»?

І ще важко зрозуміти те, що написано: «І хай не буде впевненим в іншому, крім Нього». Як сказано: «Сила його в Тобі». І це треба зрозуміти. Бо з одного боку, не повинна людина говорити, що «Творець врятує нас», що означає – впевненість має бути навіть коли не врятує її. Але як можна тоді висказати сумнів, - «хай не буде впевненим в іншому», - з цього ж виходить, що інший точно допоможе і врятує?

Ніби є хтось, хто безумовно, без сумніву, здатний спасти людину, і тому є заборона покладатись на цього іншого. Покладатись можна тільки на Творця, навіть не знаючи, врятує Він чи ні.

Але як можна сказати, що є хтось, що зможе врятувати, чи не наведено приклад з Хананією, Мішаелем та Азарією, і там не можна сказати, що вони вважали, що є хтось у світі, що зможе врятувати їх з печі вогненної.

І щоб розібратися в словах Зоар, необхідно, перш за все, згадати про ціль творіння. Тобто в тому, що у процесу творіння є ціль, як з боку Творця – що Він хоче від цього творіння, так і з боку створінь – до чого вони повинні прийти. Скажімо, та їх ціль, заради досягнення якої вони і були створені.

Відомо, що Творець бажає насолодити створіння, ціль створення яких і полягає в тому, щоб дати їм добро і насолоду. І оскільки Він хоче, щоб те добро, що Він їм робить, було досконалим, необхідне виправлення, яке полягає в тому, що поки створіння не зможуть отримувати заради Творця, вони не отримають взагалі жодного добра і насолоди.

А це тому, що в природі гілки – уподібнитись своєму кореню. І оскільки коренем створінь є «насолодити створіння», тому, якщо створіння займатимуться отриманням, вони будуть почуватися неприємно. Тому зроблене виправлення, що називається «скорочення і екран», що дозволяє отримувати тільки заради віддачі Творцю і дає створінням можливість отримувати задоволення від усього добра і насолоди, що існують в задумі творіння.

Мета ж створінь полягає в тому, що вони повинні прийти до злиття, що називається тотожністю властивостей із Творцем. Тобто, подібно до того, як Творець хоче насолодити створіння, так само і вони повинні прийти до того, щоб усі їхні бажання полягали в тому, щоб зробити приємне Творцеві.

І тому ті люди, котрі бажають стати на шлях правди, щоб дійти до злиття із Творцем, повинні привчити себе до того, щоб усі їхні думки, слова і дії були з наміром, що за допомогою виконання заповідей і заняття Торою сповнять радістю в Творця. Причому не можна їм підраховувати, що вони можуть отримати від Творця за те, що хочуть принести Йому радість, і щоб не з´явились у них думки, що ж Творець їм дасть, і щоб не було в них можливості винести щось із володінь Творця у власне володіння. Тому що це призведе до того, що виникнуть два володіння, тобто альтруїстичне бажання Творця і егоїстичні бажання створінь, а це суперечить злиттю, тому що злиття означає єдність, коли із двох речей що об’єднуються виникає одне ціле.

Два володіння означають розділ. Тому, від того що вони думають про себе, турбуються про те, щоб отримати що-небудь у Творця у власне володіння – від такого отримання вони стають ще більш відірваними від Творця, ніж були до цієї пори.

Тепер стають зрозумілими слова Зоар: «А милосердя народів – гріх», - тому що «Все добро, котре чинять, заради себе його роблять». Виникає запитання: чому, якщо вони займаються милосердям, тобто, працюють у віддачі, чинячи так милосердя, - то чому недостатньо, скажімо, щоб не отримувати плату за це? Тому що, якщо ціль полягає не в тому, щоб робити добро, а в тому, щоб отримати винагороду, тобто, якщо робити добро іншому не заради нього, а заради себе, заради оплати, то неважливо, в чому полягає ця оплата, в грошах, у почестях чи у майбутній духовній винагороді. Головне – отримує людина нагороду в своє егоїстичне бажання чи ні.

Ще потрібно розібратись, чому це названо гріхом, тобто було б краще, якби не чинили милосердя? Чи може так сказати, - чи є якийсь злочин в тому, що чинять милосердя? То чому сказано – «гріх»?

І ось, згідно з тим, що ми пояснили про людей, котрі бажають іти дорогою правди, тобто стати гідними злиття із Творцем, досягнувши однакових з Ним властивостей, виходить, що, коли вони «сидять і нічого не роблять», тобто не вимагають нічого для власного егоїзму, то тим самим вони не віддаляються від Творця. В той час, як коли роблять якусь добру справу, то просять, тим самим, щоб Творець дав їм якусь винагороду, щоб виконав їхні бажання. Виходить, що вони просять того, що віддалить їх від Творця. Тому називається таке «добре діло» гріхом. (Однак не мається на увазі Тора та заповіді, бо про Тору та заповіді сказали кабалісти: «Хай завжди займається людина Торою ло лішма, бо від ло лішма приходять до лішма»)

Однак, відповідно до природи людини, без отримання задоволення неможливо здійснити жодної дії. То як же це можливо працювати заради віддачі, не отримуючи жодної винагороди у власні бажання? Як можна відмінити владу власних бажань, щоб усе серце людини належало тільки лише одному Творцю? Що керує в цьому випадку людиною, що дає їй силу для роботи, енергію робити бодай щось заради Творця?

Цією енергією, що дає людині силу для роботи, повинно бути те, що людина служить Творцю. І оскільки Творець заклав у природу людини відчуття нею великої насолоди від того, що служить важливій особі, відповідно відчуттю важливості Творця, людина відчуває насолоду від роботи, яку здійснює заради Творця.

Насолода ця, яка приходить від служби Творцю, полягає в тому, що чим важливіший Творець в очах людини, тим більше хочеться людині анулювати себе перед Ним. Виходить, уся насолода від служби Творцю, яку отримує людина, не входить під владу її власних бажань, тому що, згідно з величчю і важливостю Творця, і як наслідок того, що людина хоче анулювати себе перед Ним, згідно з цим залишається в серці людини місце тільки для Творця.

Але ж коли людина  бажає отримати якусь платню від Царя за свою роботу, тоді в неї вже є два володіння, відділених одне від одного. Виходить, замість того, що повинна людина прийти до злиття з Творцем, вона приходить до відокремлення від Творця, що є шляхом, що веде назад від мети, до котрої створіння мають дістатися.

Виходить, що причина, котра дає людині силу працювати, є тільки те, що може вона віддавати Царю. Але, до того, як людина прийде до відчуття величі Творця, є в неї війни з тілом, оскільки воно не згодне працювати без оплати. А працювати через те, що є велика насолода в тому, що обслуговує Царя, - цього в неї немає, оскільки ще бракує їй відчуття величі Царя. А ще точніше, - тому, що бракує їй віри, тобто, вірити, що є Цар у світі.

І як сказали кабалісти (Авот, розд.2), так: «Знай, що над тобою: око, що бачить, і вухо, що чує, і всі дії твої в книгу записуються». А коли є в людини віра, що існує в світі Той, хто наглядає, тоді починаються підрахунки, - наскільки Він великий і важливий. І тоді, коли є в неї віра в те, що є Той, хто управляє світом, ця віра вже дає їй відчуття важливості, навіть коли вона не робить підрахунків щодо величі Творця, все ж є в неї вже сила для роботи, служити Творцю.

Однак, оскільки бракує людині віри, і має вона лише часткову віру (дивись в Передмову до ТЕС, п.14), і бажає вона тоді працювати заради віддачі, відразу з’являється тіло, і кричить як навіжене: «Чи ти сказився, що йдеш працювати без оплати? А те, що ти говориш, що бажаєш служити Цареві, і це вже є великою оплатою, - таке можна сказати про того, хто відчуває Царя, що Цар дивиться на нього, на всі його рухи, на те, що він робить, - можна сказати, що він працює тому, що це є великою заслугою, служити Цареві, - але ж не ти!»

І це призводить до війни зі злим началом, коли іноді людина перемагає тіло, а іноді тіло перемагає її. Бо вона твердить тілу: «Те, що я не відчуваю величі Царя, - ти винувате в цьому, через те, що ти бажаєш усе отримати в свою власність, що зветься отриманням ради отримання. А на цю властивість було скорочення, і приховання, так, що не можна побачити нічого істинно, як  воно є. Тому дай мені вийти з твого бажання, і почнемо працювати заради віддачі, і напевне побачиш тоді важливість і велич Царя, і тоді ти саме згодишся зі мною, що варто бути слугою Царя, і нічого в світі немає важливішого за це!»

І через це, в час, коли людина бажає працювати лише заради віддачі, не отримуючи нічого, і всі її розрахунки лише щодо того, чи є втіха Творцеві від її роботи, котрою вона бажає принести Йому задоволення, а на себе не дивиться зовсім, - і як людина може знати, чи й справді йде цим шляхом? Може статись, що вона дурить себе, тобто, що весь її намір – заради отримання. Тобто, що вона в категорії віддачі заради отримання, і не йде шляхом істини, щоб можна було б сказати, що все її прагнення і жадання це аби тільки бути у «віддачі заради віддачі».

І в цьому людина може перевірити себе, тобто, свій намір. Бо коли вона молиться Творцеві, щоб допоміг їй у війні зі злим началом, щоб не приходило до неї зле начало, бажаючи панувати над нею, зі своїми претензіями, котрі є в нього щодо її роботи, і щоб Творець дав їй бажання бути в роботі для Нього всім серцем і всією душею. І, звісно, немає молитви без впевненості, що Творець чує молитву, інакше, якщо немає впевненості, що Творець почує її молитву, людина не може молитися, якщо вона не впевнена, що хтось чує її молитву.

І тоді виникає питання: якщо вона бачить, що молитва її не почута, тобто, що не відповідають їй на її молитву, так, як людина розуміє, як саме мають дати їй те, чого вона вимагає, тому що Творець же милосердний і милостивий, і якщо Він чує, напевне, дав би людині те, що вона вимагає. А якщо так, то чому вона не отримує відповідь на свою молитву, – бо Творець, – хай нас омине! – не чує її молитву. Чи можна таке сказати?

Отже, людина має вірити, що Творець чує молитву, як ми говоримо в молитві «Шмона есре»: «Бо Ти чуєш молитву кожних уст народу свого, Ісраеля, в милосерді». Просто треба вірити в те, що написано: «Бо Мої думки, - не ваші думки». Це означає, що Творець знає, що добре для людини, тобто, для її досконалості, і що може завадити її досконалості.

Якщо так, треба сказати, що завжди Творець чує її і відповідає їй, відповідно до того, що буде добром для людини. І саме це Він дає їй, тобто ті стани, котрі людина відчуває, треба вірити, що Творець бажає, щоб людина так відчувала, оскільки це їй на добро.

І виходить, що головне в упевненості, що людина має покладатися на Творця, що Він, напевне, чує її молитву і відповідає їй на молитву, однак не так, як людина це розуміє, а так, як Творець розуміє, що треба їй дати. Виходить, згідно з цим, що головне в упевненості, - це покладатися на Творця, що Він допомагає всім, як написано: «І милосердя Його на всіх створіннях Його». Але не повинна бути впевненість в тому, що Творець допоможе людині відповідно до її розуміння, а так, як Йому видніше.

А є люди, які думають, що впевненість, - згідно з розумінням самої людини щодо того, чого їй бракує, - саме це має бути мірою впевненості. А якщо не вірить, що Творець мусить допомогти їй згідно з розумінням самої людини, то це не називається, що вона вірить і впевнена в Творцеві. І впевненість повинна бути відповідно до того, що сама людина бажає.

І з цього можна зрозуміти слова Зоар, те, що ми запитували про те, що написано: «А хай не буде впевнена людина, говорячи, що Творець врятує її, або ж Творець зробить так і так, а нехай покладеться на Творця, щоб допоміг їй як треба». І наводить на доказ випадок з Хананією, Мішаелем і Азарією, які сказали: «Чи врятує, чи не врятує…» І Зоар говорить там, - коли людина приходить очиститися, допомагають їй. І в цьому хай буде певною, що Творець допоможе їй, - і хай не покладається ні на кого, крім Нього.

І про це написано: «Сила його – в Тобі», і запитували ми: що означає «І хай не покладається ні на кого, крім Нього»? Чи є хтось інший, хто зміг би допомогти людині, що про це наказано, щоб не покладатися на іншого? Чи не говорить він про впевненість Хананії та інших, - то хто міг врятувати їх з огненої печі, що про це треба було забороняти, щоб не сподівалися на «іншого»?

Але питання тут таке, як сказано вище, - оскільки людина бажає йти шляхом правди, тобто щоб всі її дії були «в ім’я небес», що зветься «заради віддачі», а не для власної користі, то вона має вірити, що Творець знає, що їй дати, а чого не давати. Бо щоб людина не обманювала себе, і бачила щоразу, чи йде вона так, що приносить задоволення Творцю, треба їй бачити себе так, що в якому б стані вона не була, - завжди була б задоволеною.

І має людина бути впевненою в Творці, що напевне, це є Його бажанням, а якщо так, то неважливо мені, в якому стані я перебуваю, а треба мені докласти зусилля й молитву про те, що розуміє, і бути впевненою, що Творець допоможе їй на благо. А що є благом для неї, - це знає Творець, а не людина. І тут є можливість у людини перевірити себе щодо своїх занять Торою та заповідями, чи є її наміром, щоб було бажання віддавати Творцеві, а не для власної користі, тобто, щоб не було в неї наміру віддавати ради отримання.

І через це, коли людина налаштовує собі порядок духовної роботи, і починає молитися Творцю, і, певно, що має покладатися на Творця, що Він приймає її молитву, тоді вона має бути впевненою в Творці, тобто, мірою впевненості буде думка Творця, а не надія на когось іншого. А хто той «інший»? – це сама людина. Тобто, міра впевненості в те, що Творець допоможе, має бути така, як Творець розуміє, а не як сама людина розуміє.

А людина називається «іншим», - сказали кабалісти (Сукка, 45:2) так: «І вчили ми, - кожний, хто сполучає «ім’я небес» і іншу річ, викорінюється зі світу, як сказано, - «лиш тільки Творець». Це означає, що має бути «лиш тільки Творець», тобто, без егоїстичного задоволення, що зветься отриманням. Іншими словами, що навіть, коли людина при виконанні заповіді має намір «в ім’я Творця», але бажає також трошки для власної користі, - вона викорінюється зі світу».

А що означає «викорінюється зі світу»? Чи ті, що не удостоїлися спрямувати всі свої дії, вони викорінюються зі світу? І треба зрозуміти, який світ мається на увазі. Отже, відповідно до того, що ми вчимо, мається на увазі вічний світ, що зветься світом Творця, і це означає, що там проявляється ім’я Творця, котрий зветься «Добрим і Тим, Хто дає добро». І там розкривається задум Творця, котрим є бажання насолодити створіння.

Тому, саме з цією метою створено світ. І з того світу людина викорінюється, тобто, не може удостоїтися розкриття для неї добра й насолоди через виправлення «скороченням», котре сталося для того, щоб людина заслужила злиття, що зветься тотожністю властивостей. І через це, коли людина бажає отримати також трошки для власної користі, і в цій мірі вона віддаляється від злиття з Творцем, і, само собою, не може удостоїтися добра та насолоди, котрі є в задумі творіння. Тому вона викорінюється з того світу.

Витікає з усього, сказаного вище, що коли людина бажає знати, чи вона не обманює себе, і бажає працювати для Творця з наміром лише приносити задоволення Творцеві, то говорить Зоар, що в час, коли людина молиться Творцю, щоби допоміг їй, то, напевне, повинна вона бути впевненою, що Творець допоможе їй. Інакше, якщо вона не впевнена, - як можна просити, коли немає в неї впевненості в допомозі Творця, - бо інакше немає можливості й молитися. Бо не може людина молитися і просити добра від будь-кого, якщо вона не знає, що в тієї людини є можливість зробити їй це добро.

Тому звісно, що повинна людина бути впевненою, коли молиться Творцеві, що Він, напевне, допоможе їй. А коли людина бачить, що Творець не  допоміг їй так, як людина розуміє, то вона має сумніви щодо Творця, що Він, - хай нас омине! – не чує молитву. Тому говорить Зоар, що людина має молитися і бути певною, що Творець допоможе їй так, як Він розуміє, оскільки вона сама бажає займатися саме тими справами, котрі лише на користь Творцеві, а не їй самій на користь.

Коли так, то яка різниця, як саме людина працює на Творця і віддає Йому? Мається на увазі, вона має вірити, що якщо Творець розуміє, що на користь людині буде, якщо працюватиме в тому стані, в котрому перебуває, і не важливо те, що людина оцінює, від чого саме буде Творцю більше задоволення, бо чи допоможе їй її розуміння, що саме від чогось, за її мірками, буде Творцю більше задоволення?

А повинна людина бути впевненою в Творці, що Творець допоможе їй відповідно до Свого розуміння. І це зветься мовою Зоар: «А покладе свою надію на Творця, щоб допоміг їй як треба». Що означає, - те, що Творець має на увазі, - тільки в цьому стані має людина перебувати. А про стан, в якому вона перебуває, людина має просити у Творця, щоб допоміг їй (тобто, лише зі стану, в котрому вона зараз, і розуміє, що чогось їй бракує, - лише це людина розуміє, то хай це вона і просить, а Творець зробить те, що в Його очах є добро).

Бо коли можна сказати, що людина згодна з бажанням Творця, і не противиться, говорячи, що бажає, щоб Творець допоміг їй за її бажанням? Це саме тоді, коли людина просить, те, що вона розуміє, і молиться, щоб Творець допоміг їй так, як вона розуміє, – і все ж таки скасовує своє бажання перед бажанням Творця. Тоді можна сказати, що людина покладається на Творця, що Той допоможе їй, як треба, тобто згідно з тим, як Творець розуміє, а не так, як розуміє людина.

І це зветься «Скасуй своє бажання перед Його бажанням», - як сказали кабалісти (Авот, розд.2). Але ж коли немає в людини жодного бажання дістатися до якоїсь мети, коли вона молиться Творцеві, щоб Він допоміг їй прийти до неї, тоді, зрозуміло, не говориться, що скасує своє бажання перед бажанням Творця, - тоді говорить, - я хочу те, що я хочу і те, що я розумію, що мені бракує, але Ти зроби мені так, як Ти розумієш. Тоді можна сказати, що людина скасовує своє бажання перед бажанням Творця.

Але для чого потрібно, щоб людина відміняла своє бажання? І якщо немає в неї бажання, щоб було їй що скасовувати, виходить, неначе це недосконалість. Чи не навпаки, - розум зобов’язує, що коли людина згодна з бажанням Творця, напевно, це краще, ніж коли є в неї бажання інше, ніж у Творця, і вона повинна його анулювати. Неначе є в неї щось погане, і треба усунути це зло. Чи не було б краще, коли не було б в людині зла взагалі?

Але справа в тому, що відомо, що духовне клі, щоб було готове отримати безмежність добра та насолоди, має відповідати двом умовам:

а) щоб був у нього авіют, що є бажанням отримати задоволення й насолоду;

б) щоб був у клі екран, тобто, щоб не отримувала людина за своїм прагненням і бажанням, якими прагне отримати задоволення та насолоду, а лише в міру того, наскільки буде від цього задоволення Творцю, і це зветься отриманням ради того, щоб принести задоволення Творцеві.

Проте, якщо немає в людини келім отримання, тобто, немає в неї прагнення отримати задоволення й насолоду, тоді вона не здатна отримати світло згори, бо немає наповнення без потреби. І через це мусить намагатися утворити в собі відчуття нестачі, - прагнути, щоб Творець наблизив її до себе, і дав би їй все благо, котре є в Нього дати. А людина прагне отримати це. І разом з тим, скасовує своє бажання, і покладається на Творця, щоб допоміг їй, і дав би їй те, що Він розуміє, що це буде їй на добро. І тому немає в людини тоді претензій, що Творець не допомагає їй так, як вона це розуміє.

І це називається, що скасовує своє бажання, і говорить, що розуміє і вірить, що, напевне, Творець знає набагато краще її стан, і вона згодна йти і займатися Торою та заповідями так, неначе Творець допоміг їй згідно з тим, як вона розуміла, що Він повинен відповісти їй на молитву. І попри те, що вона бачить, що на те, що вона просила, Він не даві їй жодної відповіді, і все ж таки вірить, що Творець почув її молитву, і відповів їй так, що це є благом для неї. І тому вона має завжди молитися, щоб Творець допомагав їй так, як вона розуміє, а Творець допоможе так, як Він розуміє, що є добром для неї.

І згідно з цим виникає питання, - оскільки, так чи інакше, Творець допомагає так, як Він розуміє, то навіщо тоді та молитва, котрою молиться людина? Оскільки Творець не відповідає на ту молитву, з котрою звертається людина, то нехай Творець робить те, що Він розуміє, і яка користь з молитви людини, навіщо Йому те, що ми молимось про те, що ми розуміємо, що нам бракує, а Він відповідає так, як Він розуміє?

Проте, треба знати, що питання молитви, - те, що ми молимося про те, чого нам бракує, адже ми знаємо, звісно, чого нам не вистачає, і ми бажаємо, щоб Творець відповів нам на нашу молитву так, як ми розуміємо, бо коли він задовольнить наші прохання, ми будемо щасливими людьми, адже все, що було нам треба, Він дав нам… То треба знати, що є правило: «Немає світла без клі». Це означає, що не може бути наповнення без потреби. Виходить, згідно з цим, навіть, скажімо, коли людина знає, чого їй бракує, все ж це не називається хісароном, потребою, котра має наповнитися. Бо те, що людина думає, що їй бракує, - це ще не називається, що є в неї хісарон. Бо хісарон, потреба, - означає річ, котрої вона дійсно потребує. Але хісароном не називається те, чого в людини немає, оскільки є багато речей, котрих немає в людини, і все це ще не визначається як хісарон, щоб була через нього можливість наповнитись.

Наприклад, людина, котра є громадянином в державі, і є вибори в державі, - кого зробити президентом. І зробили когось президентом, а сама людина залишилася простим громадянином, - і не страждає через те, що не зробили її президентом держави. І є інша людина в державі, котра думала, що її зроблять президентом, і вклала в це багато сил, серед друзів і іменитих людей, щоб були вони їй допомогою – стати президентом. І в результаті зробили когось президентом держави, а ця людина залишилась лише зі своїм бажанням. Певно, що є різниця між двома цими людьми, при тому, що в обох немає того ж самого, бо обидва – не президенти. Але при цьому є різниця величезна між тим, хто вклав сили, аби стати президентом, і залишився з бажанням несповненим, - і другим, що також не президент, але не відчуває страждань з того, що не зробили його президентом. Тобто, навіть коли захоче бути президентом, немає в нього властивостей і можливостей, як поводитись у президенстві.

А клі для наповнення – це бажання до чогось. І бажанням називається, що має страждання від пристрасті до чогось. І навіть коли є в нього бажання до чогось, і думають, що це вже зветься «бажанням», - але це ще не зветься справжнім хісароном. Так, щоб був цей хісарон готовий отримати наповнення.

Сенс цього в тому що хісароном називаються страждання від того, чого немає. А наповненням зветься насолода від того, що досяг бажаного. Виходить, що відповідно до страждань, що є в нього від відсутності, - в цій мірі може бути насолода від наповнення.

А тепер наблизимося до розуміння теми молитви, котрою ми молимося, щоб Творець допоміг нам так, як ми розуміємо. І вірити в те, що написано: «Бо ти чуєш молитву кожних уст». І разом з цим бути впевненим в Творці, що Він чує молитву кожних уст. Але не сподіватися, що Творець повинен допомагати так, як людина розуміє, а бути впевненим у Творці, що Він допоможе їй, як Він розуміє.

І ми запитували: якщо так, то молитва, котрою людина молиться, - навіщо? Адже Творець зробить завжди так, як Він розуміє. Проте, молитвою розширюється бажання до наповнення бо примноженням молитов примножується хісарон в людині, тобто, починає відчувати нестачу того, про що молиться. Бо коли починає просити будь-яке наповнення хісарону, - ще не було в самої людини відчуття, що насправді бракує їй того, що вона просить. А бачила людина, що інші просять якогось наповнення, і чула від товаришів, що треба просити у Творця якогось наповнення, тоді й вона починає молитися до Творця, щоб дав їй те, що просить. Але щоб відчути насправді, що бракує їй того, що вона просить, - цього ще не з’явилося в її серці.

Але через примноження молитов, котрі людина підіймає, вона сама починає вдивлятися, - чи дійсно їй бракує того, що вона просить, чи це тільки щось додаткове, тобто, вона бажає надлишків. Тобто, те, що треба в роботі Творця виконувати обов’язково, - це вона робить, але вона бажає надлишків, тобто, щоб зробилося життя в духовному кращим, а не бути як проста людина, як маса робітників Творця. 

І вдивляння в молитви, котрими молиться, приводить людину до усвідомлення, що вона дійсно потребує допомоги Творця, щоб допоміг їй щось виконувати в духовному плані. Бо молитви, котрими людина щоразу молиться, приводять до уважності, з якою вона дивиться на саму себе, - для чого вона молиться? Ці молитви, котрі опорядили нам кабалісти, - чи дійсно бракує мені того, що вони сказали, що про це треба нам молитися, чи бракує мені інших речей, тобто потрібні мені речі ті, що тіло моє розуміє, що про них треба просити?

Виходить, що примноженням молитов, котрі людина піднімає, вона починає набувати справжнього хісарону, аж поки відчуває страждання від того, що їй бракує. І це дає їй справжнє бажання, - захотіти, щоб Творець наблизив її до Себе. Це й зветься, що Творець допомагає їй, тобто, як це написано в Зоар: «А покладе свою надію на Творця, щоб допоміг їй як треба». Тобто впевненість має бути в тому, що Творець допоможе їй у відповідь так, як Він розуміє, що треба відповісти їй.

А тепер з’ясуємо продовження слів Зоар, його слова: «Інша річ: щасливий чоловік, сила котрого - в Тобі. Це як ти скажеш: «Творець дасть силу народові Своєму», що означає Тору. А «сила котрого – в Тобі» означає, що людина повинна займатися Торою в ім’я Творця, тобто Шхіни, що зветься Ім’я».

І треба зрозуміти те, що він говорить в коментарі «Сулам»: «В ім’я Творця, тобо Шхіни, що зветься Ім’ям». Чи ж не відомо, що весь наш намір, котрий ми маємо спрямовувати, є «ради того, щоб принести задоволення Творцеві». Коли так, то що означає те, що він каже про те, що сказано в Зоар, що людина має займатися Торою та заповідями в ім’я Творця, тобто Шхіни, що зветься Ім’ям? Означає, що ми повинні спрямовувати намір щоб ради Шхіни було все заняття Торою та заповідями. Якщо так, треба зрозуміти, що означає «заради Шхіни»? А також ми знаходимо в кількох місцях в Зоар, що треба мати намір в заняттях Торою та заповідями «підняти Шхіну з праху». Коли так, маємо зрозуміти, чому називається то «Творець», то «Шхіна».

У попередніх статтях ми наводили те, що сказав мій пан, батько й учитель про простий сенс слів Зоар: «Він – Шохен («той, хто мешкає»), а вона – Шхіна». І сказав, що це означає – місце, де розкривається Шохен, зветься Шхіна. Якщо так, то це не дві різні речі, а це одна річ. Тобто, що є світло і клі. Тобто, те, що відчуваємо Творця, - це завдяки келім, котрі Його осягають. Тому, коли говорять про Творця, тоді йдеться лише про те, що Творець розкривається нам завдяки келім.

Але ж про світло без клі взагалі не йдеться. Тобто, ми називаємо задум творіння, що це – насолодити створіння, іменем Ейн Соф, - Нескінченність, і це - «той, хто дає добро», інакше кажучи, Той, Хто дає добро, - дає світло створінням. А клі, в котрому розкривається світло, називається малхут, котра зветься Шхіною, в якій проявляється добро й насолода.   

І згідно з цим виходить, що Творець бажає дати створінням добро й насолоду, лише немає келім у нижніх, щоб змогли отримати, через протилежність властивостей між отримувачами і Тим, Хто їм дає. І, само собою, добро та насолода не розкриті. І тоді виходить, що є зле начало в світі, бо воно змальовує духовне так, що, мовляв, віддавати це погана річ. І тільки те, що можна отримати ради отримання, - це добра річ.

І через це немає можливості в нижніх, щоб могли чинити будь-що заради віддачі, бо людина не робить собі зла. Виходить, що не може бути в людини енергії для роботи заради віддачі. І тому вище світло, що є добром і насолодою, не може розкритися нижнім.

Тому сталося, що ім’я Творця, Його загальне ім’я, - Добрий і Той, Хто дає добро, - приховане і невідоме нижнім. І це ім’я зветься Шхіною, адже це ім’я Творця з боку властивості «Добрий і Той, Хто дає добро». І ім’я це – у вигнанні, тобто в місці, де коли починають хоч трохи працювати ради віддачі, відчувають відразу стан «вигнання» в цій роботі, так, що бажають втікти від таких станів. Тому що весь час, поки людина занурена в себелюбство, не має вона жодного поняття про роботу в віддачі. І коли починає відчувати, що йде дорогою віддачі, не отримуючи нічого, тоді тьмариться їй в очах, і хоче втікти від цього стануу, як той, хто бажає втекти з вигнання, котре йому заподіяли.

І подібно це до чоловіка, який завинив перед урядом, і дали йому покарання висилкою. І він думає завжди, як втікти звідти. Також і людина, коли відчуває, що з цієї роботи не буде отримано її бажанням нічого, то немає в неї бажання до роботи, і хоче тоді втікти взагалі з поля бою. І тому називається тоді це, що ім’я Творця, тобто Шхіна, - у вигнанні, тобто, що людина відчуває смак вигнання в цій роботі.

І через це ми молимося Творцеві, і займаємося Торою та заповідями, щоб «підняти Шхіну із пороху», що означає, що це місце Шхіни, котра є іменем Творця, тобто, «Добрий і Той, Хто дає добро», розкривається в келім віддачі, - а людина відчуває в цій роботі смак праху, а також Шхіна в вигнанні тому, що людина відчуває в ній смак вигнання, і бажає втікти з цієї роботи. Тобто від святої роботи, бо святість – це «заради того, щоб принести задоволення Творцю».

І через це нам треба просити про визволення особисте, тобто, щоб кожен відчув, що він вийшов із вигнання, що означає, що в час, коли працює заради віддачі, щоб відчував, що він – в землі Ісраеля, тобто, що його бажання прагне лише до «яшар-ель», - прямо до Творця, - що зветься землею Ісраеля.

А ознака цьому те, що коли він може сказати щиро те, що ми говоримо в благословенні після трапези: «Подякуємо Тобі, Творець Всесильний наш, за те, що дав у спадщину праотцям нашим землю жадану, добру та широку». Тобто, - крім того, що ми маємо молитися про загальне визволення, нам треба молитися також про особисте визволення.

Згідно цього виходить, що коли був у вигнанні, тобто коли відчував смак вигнання, - коли являлась йому картина віддачі лише заради небес, і не для власної користі, - відчував вигнання і смак праху. А в час визволення, тобто коли виходить з вигнання, він відчуває смак в роботі з віддачі, смак «землі жаданої, доброї та широкої».

Інакше кажучи, землею вигнання називається, коли відчувається смак страждань, коли дивляться весь час, як втікти з цієї землі. Але ж вихід із вигнання означає, що прийшов у землю жадану, добру та широку, про яку ми говоримо: «Дякуємо тобі, Творець, Всесильний наш…» І це зветься земля «яшар-ель», як сказано. І треба прагнути прийти до цього визволення.

Проте запитання пробуджується само собою, - чому людина відчуває смак праху в роботі віддачі, і хоче втікти від неї, як той, хто перебуває у вигнанні.

І хоч є в цього багато сенсів, треба ще додати один: оскільки є правило, що немає світла без клі, що означає, що не існує наповнення без хісарону, тому треба спочатку увійти в вигнання, тобто відчути страждання від цієї роботи. Бо тіло, що зветься бажанням отримувати, відбивається і противиться цій роботі, бо вона проти його природи і дається через страждання, котрі воно відчуває, бувши в вигнанні.

Тобто, саме ті, хто займається роботою у віддачі, і тіло їхнє опирається, і не підкоряються вони твердженням тіла, і терплять його страждання, тобто те, що тіло чинить їм опір, і вони не тікають з поля бою, а завжди ведуть війну зі злим началом, іноді він пересилює, а іноді тіло, і перебуває він завжди в підйомах та падіннях, і немає миру душі його.

Тоді стражданнями, котрі відчуває, - чи ж він не подібний до інших людей, котрі, коли бачать, що тіло опирається роботі у віддачі, відразу ж тікають від роботи, і вони не терплять страждань, бо не перебувають в цій роботі, відчуваючи смак вигнання від того, що тіло чинить спротив, бо вони підкоряються владі тіла, і говорять про це на кшталт тверджень розвідників, які лихословили про землю Ісраеля.

Як ми говорили в попередніх статтях, де навели слова Зоар, - і само собою, не мають вони келім, щоб прийняти визволення, як сказано, що вигнання – це «неіснування», котре передує «існуванню», котрим є визволення. Тому всі літери слова «ґеула» - визволення, - ми знаходимо і в «ґола» - вигнання, - крім літери «алеф», котра вказує на Володаря світу. І це те, що ми вчили, що неіснування є ніщо інше як заперечення існування.

І тому, коли ми говоримо в благословенні: «Подякуємо Тобі…», ми говоримо також: «і за те, що вивів нас, Творець, Всесильний наш, із землі єгипетської і викупив нас із дому рабства». Що навчає нас тому, що аби прийти в землю жадану, добру та широку, мусять спочатку пройти етап утворення келім. Тобто, бути в землі єгипетській, і бачити себе рабами, які працюють на фараона, царя Єгипту. І страждання вигнання приводять їх до потреби молитися Творцеві, щоб вивів їх з вигнання, як сказано: «І застогнали сини Ісраеля від роботи, і закричали, і піднявся лемент їхній до Всесильного». Виходить, що вигнання є категорією клі, а визволення - це світло та достаток.

Таким чином, виходить, що питання імені Творця, як пояснює в «Сулам», це – Шхіна, яка зветься іменем Творця, і запитували ми: як можна сказати, щоб спрямовувати намір в Торі та заповідях «заради Шхіни»? І пояснили ми це на основі того, що сказав мій батько й учитель, що «Шохен» і «Шхіна» є одне. А місце, де проявляється Шохен, зветься Шхіна.

І це можна зрозуміти на прикладі, коли ми звемо когось мудрецем, або багачем, або щедрим. То чи всі ці імена є чимось іншим, тобто окремим тілом щодо самої людини? Адже про одне й те ж тіло, коли проявляється людям його розум, вони називають його або «мудрець», або «багач», - тобто згідно з тим, що проявляється щодо інших. Виходить, що ім’я – це лише прояв Творця.