Мир у світі

(Переклад з івриту)

Ретельний розгляд та аналіз проблем, котрі спричинюють відсутність миру, пропозиції виправителів світу і перевірка їх реальністю; розгляд «добра», що спирається на «милосердя і правду, справедливість і мир», як на це вказано в книзі «Теилім» (Псалми).

Милосердя і правда зустрілися, справедливість і мир одне одного торкнулися, правда з землі виросте і справедливість в небесах покажеться, і Творець даруватиме благо, і земля наша дасть урожай.

(Теилім, 85)

Кожна річ оцінюється не за своїм виглядом в певний момент, а за мірою її розвинутості.

Все, що існує в дійсності, чи то добре, чи зле, ба навіть найгірше та найшкідливіше в світі, - має воно право на існування, і заборонено знищувати його і зводити вщент зі світу --- а покладено на нас лише виправити його, і привести до добра.

Бо будь-який пильний погляд на витвір творіння достатній, аби збагнути велич досконалості дії та його Сотворителя. І тому треба нам зрозуміти це та берегтися від того, щоби обмовляти будь-яку деталь зі створіння, і говорити, що вона зайва і немає в ній потреби. Бо в цьому є – хай нас омине! – паплюження Того, хто її створив.

Проте, - і це відомо всім, - Творець, хай благословиться, не завершив створіння, коли створював його, і це ми бачимо в кожному кутку тієї дійсності, що перед нами, - як взагалі, так і в деталях: вона піддана законам поетапного розвитку, починаючи зі ступеня неіснування, до кінця зростання. І з цієї причини, коли ми відчуваємо гіркий смак в плоді на початку його росту, ми не судимо про це як про ваду плоду і його негідність. Оскільки всі ми знаємо причину, а вона в тому, що плід поки що не закінчив процес розвитку повністю.

Те ж саме щодо решти деталей дійсності: коли якийсь елемент здається нам поганим і шкідливим, то це є лише свідченням цього елемента про самого себе, що він поки що перебуває на етапі переходу, в процесі свого розвитку. Тому не можна нам ні вирішувати, що він – поганий, ні говорити про його нікчемність, бо не від великого розуму таке.

Слабкість «виправителів світу»

І звідси - ключ до розуміння слабкості виправителів світу, котрі з’являлися в своїх поколіннях, - бо вони бачили людину як машину, що не функціонує як належить, і вимагає ремонту. Тобто, треба викинути з неї зіпсуті частини, і замінити їх на інші, справні.

Бо така вся їхня тенденція, цих виправителів світу, - знищити все зле й шкідливе, що в роді людському. --- І насправді, якби Творець не стояв їм на перепоні, то напевно вже встигли б давно просіяти людину як у решеті, і залишити в ній лише добре й корисне.

Проте, через те, що Творець береже всі частини, що в Його створінні, з великою пильністю, і не дозволяє нікому знищити будь-що в Його володінні, - а лише обернути його, перетворивши на краще, як ми говорили вище, тому всі виправителі згаданого ґатунку зникнуть з землі, а погані властивості, що в світі – не зникнуть з землі. І вони існують собі, і нараховують число етапів розвитку, що мають ще пройти, - аж поки прийдуть до остаточної «стиглості».

І тому ті погані властивості самі розвиваються, і робляться властивостями добрими й корисними, як задумав їх Творець заздалегідь. Подібно до плоду, що живе на гілках дерева, і чекає, і відраховує дні й місяці, котрі мають пройти, аж поки закінчиться його достигання, і тоді розкриється його смак і солодкість кожному з людей.

Заслужать – прискорю, не заслужать – у свій час

Однак, слід знати, що згаданий закон розвитку, накладений на дійсність, котрий гарантує обернути все зле на добре й корисне, - він здійснює всі свої дії силою «влади небес» згори, тобто, не питаючи людей, що мешкають на землі. З іншого боку, дав Творець розум і владу людині, і дозволив їй взяти зазначений закон розвитку під свою владу й верховенство, і вона здатна прискорювати і квапити процес розвитку за своїм бажанням, вільно і цілком незалежно від обмежень часу.

Отже, з’ясовується, що є тут дві влади, що діють на шляхах згаданого розвитку: одна, - це «влада небес», що гарантує собі повернути все зле і шкідливе до доброго і корисного. Але це відбувається в свій час і як за її звичаєм, - тяжко і довго. І ще є – «влада земна».

Коли «річ, що розвивається» є живою і чутливою, виходить так, що вона терпить болі й страждання страшні, в час, коли перебуває під котком розвитку, котком, що прокладає собі дорогу з великою жорстокістю.

Тож на противагу цьому, існує «влада земна», котра є людьми, що взяли згадані закони розвитку під свою руку, і є в них можливість визволитись повністю від обмежень часу. І виходить, що вони дуже прискорюють кінець, тобто, кінець дозрівання і виправлення «речі, що розвивається», - що й є довершенням її розвитку.

Подібно до цього, сказали мудреці в трактаті «Сангедрін» 98:2, про остаточне визволення і кінцеве виправлення Ісраеля. І так пояснюють вислів «Я Творець, в свій час прискорю»: «Заслужать – прискорю, не заслужать, - у свій час». Бажають вони сказати, що коли заслужать Ісраель, то візьмуть закон розвитку, котрий має діяти на їхні погані властивості, аж поки обернуться на добрі, - візьмуть його під свою владу. Тобто, вкладуть свої серця і знання в те, щоб виправити самим всі шкідливі властивості, що в них, і перетворити їх на добрі. І тоді – «прискорю», тобто, будуть вони вільні від кайданів часу. І кінець цей залежатиме відтак від їхнього власного бажання, тобто, лише від численності дій і уваги. Тобто виходить, що вони «прискорюють» кінець.

Але якщо не заслужать взяти розвиток їхніх поганих властивостей під свою владу, а залишать справу під «владою небес», - то й тоді гарантовано їм кінцеве визволення і остаточне виправлення. Бо є цілковита впевненість у «владі небес», котра діє за законом поетапного розвитку, сходинка за сходинкою, аж поки оберне все зле та шкідливе на добре й корисне, як плід на дереві. І кінець забезпечений повністю, але - в свій час, тобто, результат вже залежить від категорії часу і повністю зв’язаний з нею.

Бо відповідно до закону поступового розвитку, зазначеного вище, аж поки справа дійде до кінця, мусять пройти різні й численні етапи, що завжди проходять тяжко, дуже повільно і надзвичайно довго, і тягнеться справа багато часу. А оскільки те, про що ми говоримо, «річ, що розвивається», - це живі істоти, які відчувають, тому вони приймуть на етапах цього розвитку мучення великі й найжахливіші. Бо сила, що підштовхує на цих етапах, щоб підняти людину з нижчого рівня на вищий за нього, є ніщо інше як сила штовхання страждань і болей, що скопичуються на нижчому рівні і котрі неможливо витерпіти. І внаслідок цього вимушені залишити цей рівень, і піднятися на той, що вище за нього, - так, як сказали кабалісти: «Але Творець поставить над ними царя, якого укази будуть тяжкі, як у Амана, і Ісраель розкаються, і поверне їх до добра».

Отже, обіцяно для Ісраеля кінець, що прийде відповідно до згаданого закону поступового розвитку, і зветься це «в свій час», тобто, залежить від кодол часу. А є кінець, гарантований для Ісраеля тим, що візьмуть розвиток своїх властивостей у свої руки. І це зветься «ахішена» (прискорю), тобто, цілком незалежно від часу.

Добро і зло оцінюються тим, як діє індивід по відношенню до суспільства

Перш ніж ми починаємо вдивлятися в справу виправлення зла, що в людському роді, - маємо спершу встановити значення цих абстрактних назв: добро і зло. Тобто, коли ми визначаємо дію, або властивість іменем добро або зло, треба з’ясувати, щодо кого та властивість або дія є добром чи злом.

І щоб зрозуміти це, треба добре знати відносну цінність часткового й загального, тобто, окремої людини і спільноти, до якої вона належить, завдяки котрій вона живе і живиться від неї, і матеріально, і духовно.

Реальність показує нам, що не було б жодного права існування для особистості, якби вона була самотньою, без достатнього людського оточення, котре б її обслуговувало і допомагало б у забезпеченні її потреб. І з цього виходить, що людина з самого початку створена жити суспільним життям, і кожний індивід в суспільстві є неначе одне коліщатко, що скріплене з кількома іншими, вставленими в один механізм. Де у кожного коліщати немає свободи руху самому по собі, а дотримується загального руху всіх коліщат, у відомому напрямку, аби дати можливість механізмові виконувати свою загальну функцію.

І коли станеться якесь зіпсуття в коліщаті, - це пошкодження не оцінюється і не визначається щодо «особистості» цього коліщатка а оцінюється відповідно до його функції і ролі в загальному механізмі.

Так і стосовно нашої теми: властивість «добра» кожного з індивідів в його спільноті оцінюється не щодо його власної «доброти», а відповідно до міри, якою він служить суспільству взагалі. А також і навпаки, - ми оцінюємо міру «зла» кожного з індивідів відповідно до міри шкоди, котру він завдає суспільству взагалі, а не за його особистими якостями.

Речі ці ясні, як сонце опівдні. І з боку істинності, що в них, і з боку добра, що в них, бо немає в загальному нічого, крім того, що є в його частці, і добро загалу є добром для кожного, хто в ньому. Хто шкодить загалу, - має свою частку в загальних збитках. А той, хто приносить добро загалу, удостоюється добра разом з усіма. Бо особистості є частками загального. І немає у загалу жодної цінності і чогось додаткового більше, ніж сума індивідів, що в ньому.

З’ясовується, що суспільство і особистість є одне й те ж. І немає нічого поганого для особистості в підкоренні суспільству, бо й свобода суспільства і свобода особистості – це одне й те ж. І так само, як поділяють між собою добро, так поділяють між собою волю.

Отже, гарні риси і погані риси, добрі діла та злі діяння, оцінюються лише відносно добра суспільству.

Зрозуміло, що йдеться лише про те, коли кожна людина виконує повністю свої функції в суспільстві. І отримують не більше ніж те, що їм належить, і не беруть частину свого ближнього. Але якщо частина загалу не поводиться так, тоді виходить, що не лише шкодять загалу, а й самі зазнають шкоди.

Немає потреби продовжувати тему, котра є відомою і знаною. А те, що сказано досі, - лише аби показати слабку точку, тобто, місце, що вимагає виправлення. І це, щоб кожний зрозумів, що добро для нього і добро для суспільства є одне, і саме цим прийде світ до повного виправлення.

Чотири категорії: милосердя, правда, справедливість і мир в справах особистості та суспільства

Після того, як ми вже докладно познайомилися з категорію бажаного нам добра, в його образі й подобі, треба нам придивитися до речей та засобів, що є в нашому розпорядженні, аби прискорити набуття добра та щастя.

Чотири категорії існують задля цієї мети, і ось вони: милосердя, правда, справедливість і мир. Цими категоріями користувалися всі виправителі світу донині. Точніше, чотирма цими категоріями просувала донині розвиток людства «влада небес», аж поки привела його до теперішнього стану.

Вже сказано вище, що краще нам взяти закон розвитку в свої руки і в своє розпорядження, бо тоді звільнимо себе від усієї суворості страждань, котрі історія розвитку прописує нам віднині й далі.

Згідно з цим, вдивимося уважно та обговоримо ці чотири категорії, аби знати якнайкраще, що вони дали нам до цього дня, і з цього знатимемо те, на яку допомогу від них нам сподіватися надалі.

Практичні труднощі у визначенні «правди»

Якщо вже говорити нам про добрі категорії, то практично немає в нас кращої категорії, ніж «правда». Бо все добре, що ми зазначили вище, щодо зв’язку особистості та суспільства, це коли людина віддає, і в повноті виконує свою функцію щодо загалу, - і також бере й свою частку від загалу, по справедливості й по честі — все це ніщо інше, як «правда». Проте, недолік в цьому той, що «практично» ця категорія зовсім не прийнятна для суспільства. І труднощі, практично, котрі є в згаданій правді, доводяться нею самою, - те, що є тут деяка вада і чинник, котрі не прийнятні для суспільства. Тож маємо вдивитися, - що то за вада.

І, коли ретельно перевіриш згадану категорію, правду, її практичні можливості, неминуче виявиш, що вона є туманною і дуже складною, і, на людський погляд, абсолютно неможливо встояти в ній.

Адже правда зобов’язує нас зрівняти всіх індивідів у загалі, щоб отримували свою частку відповідно до своїх зусиль, не менше і не більше. І це є єдиною основою, настільки істинною, що не можна сумніватися в ній, адже певно те, що кожний, хто бажає насолоджуватись від зусиль ближнього свого, дії його будуть протирічити свідомості та ясній правді, про яку йдеться.

Але ж як можна уявити, що ми зможемо пояснити цю категорію, «правда», так, щоб була прийнята суспільством. Наприклад, якщо обговоримо тему щодо явно видної роботи, тобто за кількістю годин, і зобов’яжемо всіх і кожного працювати рівну кількість годин, - в цьому ще ніяк не проявиться категорія правди.

І навпаки, - є тут неприхована неправда, з двох причин: перша – це з фізичної сторони самої роботи, і друга – з боку душі робітника.

Бо від природи люди не рівні між собою щодо сили для роботи, - є один з загалу, котрий, через слабкість свою, докладає зусиль за годину роботи набагато більше, ніж товариш його, який працює дві години, або й більше.

А також постає перед нами психологічна проблема, бо дуже лінивий за своєю природою, трудить себе також за годину роботи більше, ніж товариш його за дві години, або й більше. Але з погляду категорії правди, ясно, що ми не можемо зобов’язувати одну частину суспільства докладати зусиль більше ніж інша частина, аби забезпечити свої життєві потреби.

Тобто, фактично, існують в суспільстві сильні та спритні від природи, що насолоджуються від зусиль інших і експлуатують їх зловмисно, всупереч категорії правди, бо самі вони трудяться дуже мало в порівнянні зі слабкими і лінивими, що в суспільстві.

А якщо ще візьмемо до уваги природний закон «іти за більшістю», тоді така «правда», коли ми приймемо за основу кількість годин явної роботи, - не зможе існувати, бо ліниві та слабкі, - вони завжди є переважною більшістю в суспільстві, і вони не дозволять меншості спритних і сильних експлуатувати їхні силу і працю.

Отже, ти бачиш, що зазначена основа, котрою є зусилля індивіда, як умова явної правди, - і це стосується більшості суспільства, - зовсім не практична, бо абсолютно не підлягає контролю і оцінці. Виходить, що категорія правди зовсім не придатна практично, щоб впорядкувати відповідно до неї поведінку індивіда і поведінку суспільства. Тобто, щоб дати абсолютну впевненість, і не може вона дати повне забезпечення, що годилося б для налаштування життя при кінцевому виправленні світу.

І не тільки це, тому що є труднощі ще більші за описані. Бо не знайдеш ти більш ясної правди, ніж шляхи самої природи. І ось, природним є те, що кожна людина відчуває себе в світі Творця єдиним володарем, і все, що створено крім неї – існує лише для того, щоб полегшити й поліпшити їй життя, настільки, що не відчуває ніякого боргу, щоб зі свого боку дати щось за це.

Говорячи простими словами, природа кожної людини - користуватися для свого блага життям всіх створінь у світі, і все, що дає ближньому своєму, дає лише вимушено. Але й тоді є певна експлуатація ближнього, хоч і робиться це з великою хитрістю, так, щоб ближній не відчув цього, і свідомо їй поступався б.

Сенс цього в тому, що природа кожної гілки близька до її кореня. А через те, що душа людини походить від Творця, котрий Один і Єдиний, і все належить Йому, - отже й людина, що походить від Нього, відчуває, що всі створіння в світі повинні перебувати під її владою, заради її власної користі. І це закон, і він не мине.

І вся відмінність лише в тому, що саме вибирають люди. Бо один вибрав послуговуватись людьми при досягненні низьких пристрастей, а другий – добиваючись влади, а третій – женучись за славою. Так, що якби це вдалося йому без великого клопоту, - згоден був би користуватися усім світом для всього цього разом: і для багатства свого, і для влади, і для слави --- просто вимушений вибирати відповідно до своїх можливостей та здібностей.

І можна цей закон назвати «законом єдиності», що в серці людини. І жодна людина не уникне його, (і кожний бере участь в цьому законі), великий відповідно до своєї великості а малий відповідно до своєї малості.

Отже, цей закон єдиності, що існує в природі кожної людини, не можна ні ганьбити, ні славити. Бо він є природною реальністю, і має право на існування, як і всі деталі дійсності, і немає жодної надії видалити його зі світу, чи навіть трохи «згладити» його прояви, як немає надії усунути весь рід людський з землі. І тому ми зовсім не погрішимо проти істини, якщо скажемо про цей закон, що він є «абсолютною правдою».

А оскільки це безсумнівно так, то як взагалі ми зможемо навіть спробувати дати впевненість індивіду тим, що пообіцяємо йому зрівняти його з усіма членами суспільства, нарівні, - якщо немає речі більш далекої від людської природи, ніж це. Коли вся спрямованість індивіда є лише піднятися вгору над усіма членами його суспільства.

Отже, ми досконально з’ясували, що цілком нереально привнести добрі й щасливі взаємини в життя індивіда і в життя суспільства згідно з категорією правди, дати впевненість у цьому кожній людині, щоби вона цілком згодилася з ними, як це має бути в кінці загального виправлення.

Через неможливість керуватися категорією правди, намагалися брати за основу решту категорій

А зараз, - про три інші категорії, такі як: милосердя, справедливість і мир. Котрі, на перший погляд, були створені не на самому початку, а просто, аби взяти їх як допомогу, - підтримати ними правду, котра надто слабка в нашому світі. І відтак почала історія розвитку підніматись своїми дуже слабкими і повільними кроками, просуваючись до налаштування життя суспільства.

Бо в принципі, згодилися всі члени суспільства, і прийняли на себе з повною рішучістю не відхилятися від правди анітрохи, - але фактично поводились вони, як зазвичай, цілком протилежно правді. І відтак, випала правді доля належати найбільшим брехунам, а у слабких та праведних ніколи й можливості немає, щоб могли вони посприяти собі категорією правди, - ані цілком, ані частково.

А коли не змогли впровадити категорію правди в життя суспільства, - збільшилась кількість слабких і експлуатованих в суспільстві — і через це проявилися та зросли категорії «милосердя та справедливість», діючи в суспільному устрої. Бо загальна необхідність існування суспільства примушувала людей успішних підтримувати слабких. І це для того, щоб не завдати шкоди суспільству взагалі, тому поводилися з ними полегшено, тобто, з милосердям і милостиво.

Проте, природно, в таких умовах збільшується кількість послаблених і експлуатованих, так, що їм вдається протидіяти успішним, і влаштовувати чвари й конфлікти --- і з цього пішла й проявилася категорія «мир» у світі. Отже, всі ці категорії: милосердя, справедливість і мир, пішли й народилися від слабкості правди.

І це те, що спричинило поділ суспільства на сектори й групи, частина з них взяли собі категорії милосердя та справедливість, тобто поступатися своїм майном іншим, а частина озброїлась категорією правди, тобто: «моє – моє, а твоє – твоє».

А кажучи ще простіше, можна поділити дві ці групи на «будівників» і «руйнівників». Будівники – це ті, що бажають розбудови та блага всьому загалу. І заради цієї справи вони готові часто поступатися чимось зі свого майна іншим.

Але ті, хто схилявся за своєю природою до руйнування та свавілля, - їм було зручніше дотримуватися категорії правди, тобто «моє – моє, а твоє – твоє» задля своєї власної користі. І не бажали нізащо поступатися нічим зі своєї долі для інших, і це – не беручи до уваги небезпеку для існування загалу, оскільки вони за своєю природою руйнівники.

Надія на мир

А далі, коли ці умови привели загал до великих конфліктів, що піддали небезпеці засади самого суспільства, - з’явилися і зросли діячі миру у суспільстві, котрі скористалися міццю рішучості й сили, що були в них, і поновили життя суспільства за новими умовами, істинними, на їхній погляд, котрі забезпечать існування людської спільноти миром.

Проте, ці упорядники миру, що виростають і з’являються після кожної чвари, вони, звичайна річ, з’являються переважно з руйнівників, тобто, з тих, хто вимагає правди в сенсі «моє – моє, а твоє – твоє». І це тому, що вони – виразники сили і сміливості суспільства, що звуться сильними та сміливцями, бо готові завжди знехтувати своїм життям і життям загалу всього суспільства, якщо суспільство не згодиться з їхніми поглядами.

Але ж «будівники», що в суспільстві, котрі є людьми милосердя і справедливості, яким дороге їхнє життя, а також дороге для них життя загалу – вони не готові нехтувати ні собою, і ні загалом, піддаючи небезпеці, ради того, щоб примусити публіку згодитися з їхніми поглядами. І оскільки це так, - вони завжди є слабкою стороною в суспільстві, і звуться лякливими і боягузами.

І зрозуміло само собою, що завжди переборюють відчайдухи-сміливці, тому природно те, що всі «улаштовники миру» - із «руйнівників» з’являються, а не з «будівників».

І зі сказаного ми бачимо, як надія на мир, на який всі наші сучасники сподіваються, - до потьмарення очей його виглядаючи, - є позбавленою цінності, як з боку «носія», так і з боку «носимого».

Бо носії, котрими є «упорядники миру» що в нашому поколінні і в усіх поколіннях, тобто, ті, в кого є сила зробити мир у світі, - адже вони завжди утворені з того людського матеріалу, котрий ми звемо «руйнівниками», оскільки вони вимагають правди, тобто, дати світу як основу, категорію «моє – моє, а твоє – твоє».

І природна річ, що ці люди наполягають рішуче на своєму, навіть піддаючи небезпеці своє життя і життя усього загалу. І це дає їм завжди силу долати той людський матеріал, котрий є «будівниками», які бажають милосердя та справедливості, готові поступитися своїм на благо іншим, аби врятувати лад у світі, бо вони лякливі та м’якосерді.

Отже, з’ясовується, що вимога правди й руйнування світу це одне й те саме. І вимога милосердя та розбудова світу – одне й те ж. А тому немає жодної надії на «руйнівників», що ними утвориться мир.

Також бракує хоч чогось вартого надії на мир з боку «носимого», тобто, з боку умов самого миру. Бо поки що не виникли узгоджені умови для життя індивіда і для життя загалу згідно з категорією правди, котру так бажають ці «упорядники миру». Зате обов’язковим є те, що існує, і завжди буде знаходитися в суспільстві вагома меншість незадоволених умовами, котрі їм пропонують, - як ми довели вище щодо слабкості правди. І вони будуть завжди готовим матеріалом для нових організаторів конфліктів і для нових упорядників миру, які, безсумнівно, з’являтимуться без кінця.

Мир для окремого суспільства і мир для всього світу

І не дивуйся, що я змішую разом мир для певного людського загалу з миром цілого світу, бо по-правді, ми вже дійшли до такого рівня, що весь світ вважається одним людським загалом, і одним суспільством. Тобто, коли кожний індивід у світі, оскільки він живиться, для свого життя і забезпечення, від усіх мешканців цілого світу, – робиться через це вимушеним обслуговувати і дбати про благо всього світу.

Бо довели ми вище цілковиту залежність людини від свого загалу, на прикладі маленького коліщатка в механізмі. Оскільки вона отримує все своє життя і щастя від того загалу, і тому благо суспільства і її особисте благо є одним. І також навпаки. Отже, відповідно, в тій мірі, якою людина залежить сама від себе, неминуче робиться залежною від суспільства, як докладно написано про це вище.

А який обсяг того людського загалу? – це визначається за відстанню, на якій людина живиться від них. Бо, наприклад, у попередні історичні періоди, ця відстань оцінювалась лише обсягом однієї родини. Тобто, індивід потребував будь-якої допомоги лише від членів його сімейства. І тоді певно не був зобов’язаний підпорядковуватись нікому, крім членів родини.

А в більш пізні епохи з’єдналися сім’ї в міста та округи, і зробився індивід залежним від свого міста, а потім, коли з’єдналися міста та округи в держави, - тоді індивід діставав усе для наповнення свого життя від усіх мешканців держави, - отже, робився цим підпорядкованим всім мешканцям держави.

І тому в нашому поколінні, коли кожний отримує все для наповнення свого життя від усіх держав світу, то неминуче індивід робиться в цій мірі підкореним усьому світові, як коліщатко всередині механізму.

І тому не можна навіть помислити про можливість налаштувати устрої добрі та щасливі, шляхами миру, в одній державі, якщо не буде цього в усіх державах світу, а також і навпаки. Бо в наш час вже зв’язані держави постачанням життєвих потреб, як люди в своїй родині в первісні часи, і тому нічого більше говорити й займатися справедливими порядками, що гарантують мир якійсь одній державі або народу. Може йтися лиш тільки про мир для всього світу. Бо благо і зло для кожного з індивідів в світі залежить від міри добра індивідів в усьому світі і вимірюється нею.

Але не зважаючи на те, що ця річ, практично, відома і надзвичайно відчутна, разом з цим мешканці світу поки що не прийняли це належним чином, як закон. А чому? – бо процеси розвитку в природі такі, що дія упереджує розуміння речей. І тільки дії будуть доказом і підштовхнуть людство вперед.

У практичному житті протирічать чотири категорії одна одній

І якщо мало нам згаданих практичних труднощів, що заважають нам, слабосилим, просуватися далі, ось додалися ще безлад і велика боротьба в плані психологічних схильностей. Тобто, самі властивості, що володіють кожним з нас, індивідуально і всупереч іншим людям. Оскільки чотири згаданих категорії, милосердя й правда, справедливість і мир, що розділилися в природі людей в процесі або розвитку, або виховання, - вони самі протирічать одна одній.

Бо коли візьмемо, наприклад, властивість милосердя, в абстрактній формі, ми побачимо силу її влади, що суперечить всім іншим властивостям. Тобто, згідно з законами влади милосердя, немає жодної можливості іншим властивостям проявлятися в нашому світі.

Що таке властивість милосердя, - визначили нам кабалісти (трактат Авот, 5): «Моє – твоє, і твоє – твоє, - це милосердний». І якби мешканці всього світу поводились за цією властивістю, тоді скасувалась би і зникла вся краса і цінність, що в категорії «правда та суд». Бо якби кожний був би готовий, за своєю природою, віддати все, що є в нього, ближньому, і не брати нічого від ближнього, - тоді скасувалося б і зникло все, що призводить до обману ближнього.

І тоді немає ніякого сенсу говорити про категорію правди, бо правда і обман вони є співвідносними між собою. Тому що якби не було «неправди» в світі, - не існувало б поняття «правда», не говорячи вже про те, що й решта категорій, що з’явилися лише аби зміцнити правду через її слабкість, скасувались би.

А правда, що визначається висловом: «Моє – моє, а твоє – твоє», протирічить властивості милосердя, і не терпить його абсолютно. Бо зовсім недостойно, з точки зору правди, трудитися і працювати для ближнього. Адже крім того, що підводить ближнього і привчає його експлуатувати іншого, - ще правда твердить, що кожна людина має накопичувати майно своє на час скрути, щоб не було потреби впасти тягарем на плечі ближнього.

І крім всього цього, немає людини, в якої б не було близьких і спадкоємців її майна, котрі, по правді, передують іншим, і природа зобов’язує [зробити висновок], що той, хто дає майно своє іншим, - виходить, ошукує своїх ближніх і спадкоємців, тим що не залишає їм нічого.

Також мир протирічить і справедливості. Бо для того, щоб зробити мир серед людей, повинні бути умови такі, які існують, - котрі забезпечують, за своїм змістом, спритним і прозорливим, які вкладають свою енергію і розум, багатіти, а недбалим і простодушним, - бути бідними. Так, що енергійний бере свою частину і частину недбалого, і насолоджується кращим життям, і таким чином не залишається більше недбалим і простодушним навіть необхідного для життя, і залишаються тому без нічого і в нестачах в багатьох сферах.

Але це явно несправедливо, карати недбалих і простодушних так сильно, без усякого злочину з їхнього боку. І в чому їхній гріх, і в чому їхній злочин, цих нещасних, якщо вище управління не подарувало їм спритніть і прозорливість, - карати їх стражданнями, гіршими за смерть. Отже і справедливості немає зовсім в умовах миру, і мир суперечить справедливості.

Також і справедливість суперечить миру, бо якщо налаштуємо поділ власності згідно зі справедливістю, тобто, дати недбалим і простодушним частину такої ж цінності як і спритним і енергійним, - тоді ці сильні та ініціативні, певно, не заспокояться, аж поки не скасують такий порядок, що закабаляє великих, енергійних, і експлуатує їх для блага цих слабких. І тому немає надії на мир людському загалу, - адже справедливість суперечить миру.

Категорія єдиності в егоїзмі діє на розвал та руйнування

Отже, ти бачиш, як властивості, що в нас, б’ються і воюють одна з одною. І не тільки між групами та секторами, а й у кожній окремій людині існують чотири властивості, що володарюють в ній одночасно, або одна по одній, і ворогують в ній, так, що немає можливості здоровому глузду дати їм ладу і привести їх до повної згоди.

А правда в тому, що корінь усього великого безладу, що панує в нас, не більше, ніж властивість «єдиності», згаданої вище, що існує в кожному з нас, більше чи менше.

І хоч ми й з’ясували в ній гарний та високий смисл, дуже піднесений, бо ця властивість приходить до нас прямо від Творця, Єдиного в світі, який є Коренем усіх створінь, разом з цим, через те, що відчуття єдиності оселилося в середині нашого вузького егоїзму, стала її дія розвалом та руйнуванням, так, що перетворилася на джерело всіх руйнацій, котрі були й будуть у світі.

І, як сказано, немає жодної людини в світі, котра була б вільна від неї, а всі відмінності лише в характері користування нею, чи то для пристрастей серця, чи для влади, чи для слави, чим і відрізняються істоти людські одна від одної.

Проте, однакове в усіх людях у світі те, що кожен з нас готовий послуговуватись усіма створіннями для власної користі, всіма наявними засобами, не беручи абсолютно в розрахунок те, що бажає піднятися на руїнах ближнього.

І при цьому зовсім неважливо, який «дозвіл» кожний винаходить для себе, відповідно до притаманних йому намірів, бо «бажання є коренем розуму», а не розум коренем бажання. І правда дозволяє сказати, що наскільки людина більша і визначніша, - точно в тій же мірі властивість єдиності в ній більша і визначніша.

Форма користування природою єдиності як носій розвитку, особистого й загального

А тепер заглибимося в урозуміння справедливих умов, котрі будуть прийняті врешті-решт людством, коли прийде час миру у світі, - знати, на що здатні ці умови, щоб принести щасливе життя людині й суспільству. А також готовність, що є у людства, щоб захотіли взяти на себе, зрештою, ці особливі умови.

Повернемося до теми категорії єдиності, що в серці кожної людини, яка готова проковтнути задля власної втіхи увесь світ з усім, що його наповнює. І до кореня її, котрий простирається прямо від Єдиного, що в світі, до людей, які є Його галуззям.

Тут постає питання, що вимагає відповіді: як можна уявити, що це розкриється в нас у такій зіпсутій формі, що стане родоначальником усіх шкідників та руйнівників у світі, і як від Джерела всієї світобудови, піде й утвориться джерело всякого руйнування. І не можна залишити таке питання, не розв’язавши його.

Проте, є дві сторони медалі в зазначеній категорії єдиності, бо коли подивимося на неї з одного боку, згори, тобто з боку тотожності з Єдиним усього світу, тут вона діє лише в формі «віддачі ближньому». Адже Творець, хай благословиться, весь є віддачею, і немає в Нього нічого від властивості отримання, бо не бракує Йому нічого, і не треба Йому отримувати нічого від створінь, котрі Він створив. Тому, також і та «єдиність», що прийшла нам від Нього, зобов’язана діяти також лише в формах «віддачі ближньому», і зовсім не як «егоїстичне отримання».

З іншої ж сторони тієї «медалі», тобто з боку її фактичної дії, як вона функціонує в нас, - виходить, що діє вона абсолютно назворот, - лише в формах «егоїстичного отримання». Наприклад, як бажання бути великим багатієм, єдиним в усьому світі, й подібне, так, що дві ці згадані сторони є двома краями, віддаленими один від одного максимально, як схід від заходу.

І тут ми знайшли відповідь на те, що запитували: як може бути, що та властивість «єдиності», що походить і приходить до нас від Єдиного в світі, котрий є джерелом усієї світобудови, - буде слугувати в нас джерелом всякого руйнування? Це тому в нас так, що ми користуємося цією дорогоцінною річчю в протилежному напрямі, тобто, щоб отримувати особисто для себе.

І я не кажу що не траплялось такого, щоб та категорія «єдиності», котра притаманна нам, діяла б в нас у формі віддачі ближньому. Бо не можна заперечувати, що існують серед нас люди, в яких ця категорія діє також на віддачу ближньому, - як ті, хто роздають своє майно на благо загалу, або віддають всі сили на благо людей, і подібне.

Але ті дві сторони в медалі, котрі я описав, говорять лише про дві точки в розвитку створіння, котрий приводить кожну річ до її досконалості. Починаючи від неіснування, піднімається і сходить щаблями розвитку поступово, з одного щабля на щабель, вищий за нього, звідти на ще вищий, аж поки приходить до крайньої своєї висоти, котра є мірою досконалості, визначеною їй заздалегідь, і там залишиться існувати навік.

Бо порядок розвитку двох точок такий: початкова точка, котра є найнижчим рівнем, близьким до повного неіснування, і вона описана в другій стороні медалі. Друга – точка найвищого підйому, де зупиниться, і залишиться існувати навіки. І вона описана в першій стороні медалі.

Однак той період, в який ми живемо, вже розвинулася вона в великій мірі, і піднялася вже на багато щаблів, і піднеслася вгору від її найнижчого рівня, котрим є друга сторона, і наблизилася в значній мірі до першої сторони, і тому між нами вже існують люди, які користуються цією властивістю, «єдиністю» в формах «віддачі ближньому», проте, поки що їх мало, оскільки ми ще посередині шляху розвитку.

А коли дійдемо до вищої точки сходів, всі будемо користуватися нашою категорією єдиності лише в формі «віддачі ближньому», і не трапиться жодного разу, ні в кого з людей, щоб скористався хтось нею в формах «егоїстичного отримання».

І відповідно до сказаного, з’явилася в нас можливість подивитися на умови життя останнього покоління, часу, коли буде мир у світі, коли все людство прийде до точки висоти першої сторони, і будуть користуватися своєю категорією єдиності лише в формі «віддачі ближньому», і аж ніяк не в формі «егоїстичного отримання».

А для того, щоб перейняти й собі описані форми життя, так, щоб слугували нам як напучення і приклад, і усталити свою думку під потоком хвиль нашого життя, може варто й можливо також і в нашому поколінні зробити спробу уподібнитись формі життя, про яку йдеться.

Умови життя останнього покоління

…По-перше, кожен повинен добре зрозуміти і пояснити своєму оточенню, що мир у суспільстві, а це мир і в країні, і мир у світі, - залежать один від одного повністю. Бо поки закони суспільства не задовольняють кожну людину в державі, і залишають меншість незадоволеною управлінням державою, то ця меншість веде підривну роботу проти системи державного управління і бажає її звалити.

А якщо сили їхньої недостатньо боротися проти системи державного управління один на один, тоді вони шукають можливості зруйнувати її у непрямий спосіб, наприклад, зіштовхнути держави одну з одною, довести їх до війни. Бо природно, що під час війни долучаться до них багато незадоволених, а з ними буде в них надія досягти переважної більшості аби звалити державне керівництво й утворити нове, яке їм підходить. Отже, мир для індивіда напряму спричинює мир для держави.

І не лише це, адже якщо візьмемо до уваги таку частину людей, завжди наявну в державі, чиїм ремеслом і всією надією на удачу є війна, - як військові фахівці, або зайняті постачанням озброєння, - які з боку ваги в суспільстві є дуже важливою меншістю, і коли ще приєднається до них та меншість, що незадоволена законами, що існують, - ось, перед тобою більшість, котра прагне війни і кровопролиття.

Отже, мир у світі й мир у державі залежать один від одного. І коли так, виходить, неминуче, що навіть та частина населення держави, котра наразі задоволена нинішнім життям, і це – спритні й прозорливі, - в той же час є в них велика тривога за безпеку свого життя через напруженість з боку тих, хто веде проти них підривну роботу.

А якби розуміли цінність згаданого миру, то були б, безперечно, раді прийняти устрій життя останнього покоління, бо все, що є в неї, віддасть людина за свою душу.

Страждання у порівнянні з насолодою, при егоїстичному отриманні

І ось, коли ми подивимося, і добре усвідомимо розумом своїм описану програму, - побачимо, що вся трудність зосереджена в зміні нашої природи, - з бажання отримувати для себе на бажання віддавати ближньому. Бо це є дві речі, що заперечують одна одну.

Хоч на перший погляд програма дійсно здається річчю вигаданою, вищою за людську природу. Але, коли заглибимося в тему, побачимо, що все протиріччя, - між отриманням для себе і віддачею ближньому, - є лише психологічним, бо фактично, в дії, ми віддаємо ближнім своїм без благ егоїстичного задоволення.

Бо егоїстичне отримання, незважаючи на те що уявляється нам в різних формах, таких, як майно, придбання речей, спокусливих для серця, очей, смаку тощо, - визначається одним словом: «насолода». Так, що головне в отриманні для себе, до якого людина прагне, - це лиш тільки те, що вона бажає насолоди.

А тепер, уяви собі, якщо зберемо всі міри насолоди, котрі людина дістає протягом сімдесяти років життя, в один бік, і зберемо все горе та страждання, котрі вона терпить, у другий бік, - то якби був цей розрахунок у неї перед очима, - воліла б краще не народжуватись.

І якщо становище таке, - то яке егоїстичне отримання дістає людина в нашому світі, якщо, скажімо, досягає двадцять відсотків насолоди в своєму житті, проти вісімдесяти відсотків страждань, так, що коли порівняємо одне з одним, залишаться шістдесят відсотків страждань без ніякої компенсації.

Проте, все сказане стосується особистих розрахунків, коли людина працює заради себе, бо у всесвітньому обчисленні кожний виробляє більше, ніж отримує для свого існування та задоволення. Коли так зміниться напрям з егоїстичного отримання на віддачу, - тоді буде насолоджуватись індивід від усього того, що виробляє, без численних страждань.