Бней Барух Академія кабали

В Зоар, [розділ] Шофтім (і в [коментарі] “Сулам”, стор.8, пункт 11), сказано так: “Заповідь ця - свідчити в суді, аби не втратив його ближній гроші через те, що не свідчить. І тому встановили автори Мішни: хто свідчить про людину? - стіни дому її. Що таке “стіни дому її”? Вони - це стінки її серця, як написано: “І повернув Хізкіягу обличчя своє до стіни”. І встановили автори Мішни: навчає [це нас], що Хізкіягу молився з-проміж стінок серця свого.

І навіть домочадці свідчать про людину. Домочадці - це 248 органів її. Бо “тіло” зветься “дім”. Бо так встановили автори Мішни: грішник, - прогріхи його викарбувані на його кістках. Також і праведник, - заслуги його викарбувані на його кістках. І через це сказав Давид: “Всі кістки мої скажуть”.

А чому прогріхи відбиті на кістках більше, ніж на плоті, жилах й шкірі? Це тому, що кістки білі. А чорне писання розпізнається лише тільки з білини. Як Тора, яка - біле зсередини, тобто пергамент, і чорне ззовні, тобто чорнила. Чорне й біле - тьма і світло. Навіть і тіло в майбутньому постане на своїх кістках, і тому заслуги й провини викарбувані на кістках. І якщо заслужить, - постане тіло на своїх кістках. А якщо не заслужить, - не постане, і не буде йому воскресіння мертвих”; кінець слів.

І треба розумітися на тому, чим пояснює Зоар про суд: що людина повинна свідчити перед судом, аби ближній її не втратив гроші. І пояснюють це згідно з устроєм духовної роботи. Отже, треба зрозуміти, що то за позов, який людина подає, і від кого вона вимагає, і що, для того, щоби бути гідною віри, людина має свідчити.

В роботі на Творця людина вимагає від Нього, щоби дав їй те, чого вона жадає від Нього. Якщо так, [якщо свідчить для того] щоб показати, що вимога її - вимога правдива, - то чи ж Творець не знає, говорить людина правду, чи брехню? І тільки якщо людина свідчить, тоді Він знає, що докази, які вона наводить, це правда? І ще: як це людина [може бути] гідною віри - свідчити про себе? І ще треба зрозуміти: чому тут свідчення має бути з-проміж стінок серця її, - бо ж наводить доказ про значення [вислову] “стіни дому її” від Хізкіягу, де написано: “І повернув Хізкіягу обличчя своє до стіни”. І пояснювали ми, що мається на увазі “з-проміж стінок серця його”.

Якщо так, - тут, в свідченні людини, також має бути “з-проміж стінок серця”. Але, чи не відомо, що свідчення повинно бути з вуст, як сказали мудреці: “з вуст їхніх, а не з написаного ними”? А тут говорить, що має бути з-проміж стінок серця, а не з вуст.

І, також, треба зрозуміти те, що говорить: “Бо так встановили автори Мішни: грішник, - прогріхи його викарбувані на його кістках. Також і праведник, - заслуги його викарбувані на його кістках”.

І чи на матеріальних кістках викарбувані прогріхи й заслуги? Як це, - духовну річ, якою є гріхи й заповіді, записано на кістках? І ще важче те, як пояснює: “Це тому, що кістки білі. А чорне писання розпізнається лише з білини”. І ще треба зрозуміти те, що він говорить такими словами: “Навіть і тіло в майбутньому постане у воскресінні мертвих на своїх кістках”. Що це, - саме “на своїх кістках”, - тобто що від його кісток залежить, чи встане у воскресінні, чи ні?

І щоби зрозуміти наведене вище з точки зору [духовної] роботи, маємо згадати відоме правило, що “немає світла без клі”. Тобто, - неможливо отримати якесь наповнення, якщо немає нестачі й порожнини, щоби було місце увійти наповненню. Як у прикладі, коли людина не може з’їсти обід, якщо вона не є голодною. І, ще й більш від того, - міра насолоди, яку людина є здатною отримати від їжі, вимірюється згідно з мірою відчуття нестачі, яке є в неї стосовно їжі.

Тобто, там, де людина не відчуває ніякої нестачі, нема чого їй сподіватися на жодне [з існуючих] в світі задоволень, аби було можливим отримати його, тому що немає місця отримати будь-яке наповнення.

Виходить, коли ми говоримо про порядок роботи, [а саме] - коли людина починає входити у внутрішність роботи, - мається на увазі, що бажає виконувати роботу святості в аспекті наміру дати задоволення Сотворителю своєму, - то, безумовно, згідно з наведеним вище правилом мусить бути відчуття нестачі цього. Тобто, людина відчуває, що вона повинна віддавати Творцю. І, згідно з мірою, якою вона відчуває необхідність віддавати Творцю, в цій мірі ми можемо сказати, що є в неї клі. А наповнення для цього клі [надходить] в час, коли людина віддає Творцю, тобто - коли бажає надати задоволення, що означає, що тіло вже згодне віддавати Творцю.

Оскільки ж людину створено з натурою “отримувати, а не віддавати”, і якщо вона бажає займатися віддачею, - звісно, що тіло опирається цьому. Якщо людина бажає займатися віддачею, тобто - є в неї бажання досягти такого клі, - а клі зветься “бажання і відчуття нестачі”, - тоді негайно “з’являється” тіло й питає: “Для чого ти бажаєш змінити природу, в якій тебе створено? І що то за відчуття нестачі, що ти відчуваєш, ніби бракує тобі цього? Чи ти на сто відсотків усвідомлюєш, що ти повинна працювати заради віддачі? Чи ти не бачиш, як загал виконує роботу святості, і не дотримуються ретельно всіх деталей в тих діях, які вони виконують. Інакше кажучи, також і в час їхніх занять Торою або заповідями, вони дивляться, головним чином, [на те,] щоби дія була “в порядку”, - з усіма деталями і подробицями, - а не на намір. І кажуть: "Звісно, те, що є можливість робити, - ми робимо". А на намір не звертають уваги, бо кажуть, що робота заради віддачі стосується видатних людей, а не всього загалу".

Виходить, що тіло, яке з’являється і ставить свої запитання, очевидно запитує резонно. І, оскільки не дають йому відповіді, яка його задовольняє, то воно й не дозволяє людині міркувати в судженнях бажання віддачі, - бо правда за ним.

“Бо немає світла без клі”. Адже, якщо ти не відчуваєш нестачі [того], що треба займатися віддачею, то чого ти стрясаєш світи? Тому, насамперед, тіло каже людині: “Скажи мені, яка потреба в цьому, - тобто в бажанні віддавати, - а потім поговоримо далі”. А згідно зі сказаним вище, потреба в цьому бажанні повинна бути така, щоб людина відчувала би страждання в тому, що вона не може віддавати. Якщо так, то через те, що немає в неї клі, звісно що не може заслужити світло, тобто наповнення.

Тому, людина повинна намагатися «бути великим хісароном» в тому, що вона не може віддавати Творцю. А хісарон [може] називатися так, як відомо, відповідно до відчуття страждань, яких людина зазнає через хісарон. В іншому випадку, - навіть якщо немає в неї того, чого вона шукає, - все ж таки, це ще не називається хісарон. Тому, що справжній хісарон вимірюється згідно з болем, який є в людини від того, чого їй бракує, - а інакше це зветься “аби сказати й забути”.

І з цього зрозуміємо слова мудреців (Тааніт, 2, 71): “Любити Творця вашого і служити Йому всіма серцями вашими”. Що це за робота, яка в серці? Можна сказати, що це молитва. Але треба зрозуміти, - чому вилучили [поняття] “молитва” з простого сенсу? Адже в звичаях світу, коли людина бажає чогось від іншого, аби дав їй, вона просить в нього вустами, як написано: “Бо Ти чуєш молитву кожних вуст”. Тож чому сказали, що молитва зветься “роботою в серці”?

Проте, сказано вище, що “молитва” називається хісарон. І ніякий хісарон не виявляється у вустах людини, бо відчуття її пізнаються в серці. Тому, якщо людина не відчуває хісарону в серці, те, що випускає з вуст, - не враховується. Бо, скажімо, й насправді бракує їй того, чого вона просить вустами. Але наповнення, яке вона просить, повинно увійти до місця хісарону, яким є серце. Тому сказали мудреці, що “молитва має бути "ме-омка де ліба (арам.)”, що означає - “з глибини серця”, тобто, щоби все серце відчувало хісарон, те, що людина просить.

Як відомо, “клі та світло” називаються "хісарон і наповнення". І світло, яке є наповненням, ми відносимо до Творця. А клі, яке є хісароном, - ми відносимо до створінь. Якщо так, - людина має приготувати клі, аби Творець надав туди світло. Інакше не буде місця для світла. Тому, в час, коли людина просить Творця, аби допоміг їй, щоб змогла вона спрямовувати свої дії наміром “заради віддачі”, - з’являється тіло і питає її: "Для чого ти молишся цією молитвою, чого тобі бракує без цього?".

Тому нам треба вчитися, і студіювати книги, які говорять про необхідність роботи у віддачі, поки людина зрозуміє і відчуватиме, що якщо не буде в неї цього клі, - вона не здатна заслужити увійти у святість.

І не дивитися на загал, де говорять, що головне - це практична дія, і тільки тут треба докласти всю енергію. Що виконання заповідей і встановлення часів вивчення Тори, - те, що ми робимо, - це вже достатньо для нас.

А треба робити всі дії Тори і заповідей для того, щоби вони привели нас до наміру заради віддачі. А потім, коли вже є в людини повне розуміння, наскільки це необхідно для неї, - працювати заради віддачі, - і [коли] відчуває біль і страждання від того, що немає в неї цієї сили, тоді називається, що є в неї вже про що молитися молитвою про роботу в серці. Бо серце відчуває те, чого бракує йому.

Тоді на цю молитву приходить відповідь на молитву. Тобто, - дають людині згори цю силу, і вона вже може спрямовувати намір на “заради віддачі”. Бо тоді є вже в неї світло і клі. Але що ж має людина робити, коли після усіх зусиль, що старалася і трудилася, все ж таки, ще не відчула від того, що не може віддавати, хісарон в аспекті болю і страждань? Тоді є порада, - просити в Творця, щоби дав їй клі, яке зветься “хісарон через те, що не відчуває”, - і вона, наче втратила свідомість, і немає в неї ніякого болю від того, що не може віддавати.

Виходить, людина може горювати та відчувати страждання від хісарону через те, що немає в неї хісарону, - тобто що не відчуває, наскільки вона віддалена від святості, і груба - до цілковитої матеріальності. І не розуміє, що життя, яким вона живе, і прагне наповнити матеріальні потреби, не має більшої вагомості, ніж у решти тварин, на яких вона дивиться. І якби звернула людина увагу, - наскільки вона є подібною до них, з усіма їхніми потягами, [то пізнала би, що] немає іншої різниці, крім як в хитрості, яка є в людини, коли може використовувати іншого, - а тварини не настільки розумні, щоб вміти використовувати іншого.

І буває іноді, що, навіть коли людина бачить, що вивчає [вона] Тору і виконує заповіді, але ж не в змозі згадати в час виконання заповіді, чи в час, коли вчить Тору, що треба набути зв’язку з Творцем від того, що займається Торою та заповідями. І вони здаються їй неначе порізненими речами, - тобто Тора і заповіді - це одна річ, а Творець для неї - це щось інше.

І якщо людина сумує про те, що немає в неї ніякого відчуття хісарону, що вона тим схожа на тварин, - це також зветься “робота в серці”. І це називається “молитва”. Іншими словами, через це почуття суму вже є в неї “місце” отримати наповнення від Творця, - щоби дав їй відчуття хісарону. А воно - є клі, і Творець може наповнити це клі світлом.

І цим зрозуміємо те, що ми запитували, - чому молитва - в серці, а не в устах. Бо молитва зветься “хісарон”. А про нього не можна сказати, що є в людини “хісарон в устах”, а хісарон - це чуття серця.

А тепер маємо ми з’ясувати, який сенс того, про що ми запитували, - що сказано: “Заслуги й прогріхи викарбувані на кістках", і з кісток людина може або постати у воскресінні, або, - хай омине! - ні. І Зоар уподібнює кістки, які є білими, [тим,] що вони схожі на Тору, яка є “чорне на білому”, і чорне - це категорія тьми, а біле - це категорія світла.

І треба пояснити питання кісток, - те, що вони білі, і тому записані на них заслуги та прогріхи. Отже, в справі роботи на Творця маємо пояснити, що те, що людина займається Торою і заповідями, зветься “кістка” (також - “сутність” (івр.). А головне в Торі і заповідях це категорія “біле”. Бо те, в чому немає хісарону, називається “біле”. І оскільки до дій, які виконує людина, немає чого додати, бо про це сказано: “Не додавай і не віднімай”, то звуться її заняття Торою і заповідями словом “кістки”. І вони білі, і на них викарбувані заслуги і провини людини.

Але ж якщо людина робить потім перевірку своїм діям:

- з якої «причини» вона будує свою основу, тобто, що то за причина, яка зобов’язує її займатися Торою і заповідями, і що то за намір, на якому вона зосереджується під час виконання дій;

- чи намагається вона бачити: чи й насправді вона виконує свої дії “в ім’я небес”, тобто аби надати насолоду Творцю,

тоді людина може бачити правду, - що перебуває вона в тій же природі, що й народилася, яка зветься “отримує заради отримання”, і не бажає займатися Торою і заповідями без жодної оплати.

А справжня причина того, що людина не може вийти зі своєї природи, в тому, що вона не бачить необхідності змінити свою натуру, яка відбита в ній, і яка зветься “себелюбство”, і в прийнятті на себе любові до ближнього, аби прийти до любові до Творця. Бо людина відчуває, що бракує їй любові від оточення, в якому вона перебуває. Тобто, щоби сім’я любила її, і мешканці її міста тощо. І який зиск вона матиме з того, що любитиме Творця? І, також, - який зиск вона матиме з того, що любитиме своїх товаришів? Чи ж не дивиться людина завжди на прибутки в тому, що стосується любові до себе? Тому, - як вона може звільнитися від цієї любові?

А якщо людина запитає себе: чому вона виконує Тору і заповіді в аспекті практичної дії, і скрупульозна у всіх їхніх деталях і подробицях, то вона пояснить собі, що це ж вона набула властивості віри через виховання. Бо, за методикою виховання, починають наставляти людину займатися Торою і заповідями ло лішма, як пише Рамбам (завершення “Гілхот тшува”). Виходить, що прийняла на себе [обов’язок] вірити в Творця, і виконуватиме святу роботу, а натомість вона отримає платню в цьому світі та в світі прийдешньому.

І тому кажуть людині, що справжня робота - це вірити в Творця, який дав нам виконувати Тору і заповіді. І за допомогою цього удостоїмось прийти до тотожності властивостей, яка зветься “злиття з Творцем”. Мається на увазі, що людина має вийти з себелюбства, і прийняти на себе любов до ближнього. І вона може удостоїтися повної любові в мірі, в якій вийшла з себелюбства. Інакше людина перебуває у відокремленні, як сказав [Бааль Сулам] у “Суламі” (“Передмова книги Зоар”, сторінка 138): “Бо закон такий, що не може створіння дістати зло від Нього, благословен Він, відкрито, бо це - вада щодо слави Творця, якщо створіння пізнаватиме Його як такого, що коїть зло. Адже це не личить Тому, чиї дії є досконалими. І тому, в час, коли людина відчуває зло, - в тій же мірі перебуває на ній невіра в Його управління, - хай омине! - і ховається від неї Той, хто діє, благословен Він, що є найбільшою карою в світі”.

І якщо людина чинить самоаналіз, і знає правду, - що Тора і заповіді повинні бути заради Творця, і відчуває, наскільки вона є віддаленою від правди, то через вдивляння починає відчувати біль і страждання: як це весь час вона не йде правильним шляхом, щоби називатися “служитель Творця”? А вся її робота була задля власної користі, що зветься “служить собі”, і це - шлях усіх тварин, але ж це не личить категорії “людина”.

Виходить, що через ці страждання людина дістає клі, тобто хісарон, як сказано вище. І оскільки бачить, що не здатна вийти з себелюбства власними силами, бо немає в неї сил йти проти природи, то порада така: просити Творця, щоби Він допоміг їй, як сказали мудреці: “Тому, хто приходить очиститись, - допомагають”. Виходить, що є тоді в людини можливість наповнення хісарону, “бо немає світла без клі”, як сказано вище.

І виникає тут питання, яке ми ставили вище: що здатна людина зробити, незважаючи на те, що розуміє, що варто працювати заради віддачі, і, все ж таки, немає в неї болю і страждань від того, що вона не може спрямувати намір на “заради віддачі”. Тоді вона повинна знати, що це не означає, що, мовляв, є в неї повна віра в Творця, тільки ось не може спрямувати намір на “заради віддачі”. А має людина знати, що бракує їй повної віри. Бо в час, коли є в неї повна віра в Творця, існує щодо нас закон у природі, що “малий анулюється стосовно великого”. Тому, якщо справді була б у неї повна віра у велич Творця, звісно, анулювалася б перед Творцем, і бажала б служити Йому без жодної оплати.

Виходить, згідно з цим, що відсутній тут не хісарон з боку нестачі в людини сили подолати природу, а є тут брак повної віри. При тому, що є в неї [часткова] віра. І доказ цьому - [у відповіді на питання:] чи ж не дотримується вона Тори і заповідей? Проте, не цілковита віра, - якими повинні [ми] бути в повній вірі. А саме, - коли вся повнота в тому, що вірять в велич Його. І якщо людина бажає знати, чи є в неї повна віра, то вона може подивитись, наскільки вона гідна працювати заради віддачі, наскільки тіло відміняється перед Творцем. Тобто, коли людина не може працювати заради віддачі, - це вада, але ж є тут хісарон ще більший, і він - основний, а саме: що бракує їй повної віри.

Однак, що людина може вдіяти, [коли], незважаючи на те, що вона бачить, що бракує їй повної віри, все ж цей хісарон не породжує в неї біль і страждання, від того чого бракує їй. А справжня причина в тому, що людина дивиться на загал, і бачить, що вони - люди поважні, статечні, впливові, і непомітно, що бракує їм повної віри. Бо коли розмовляють з ними, вони кажуть, що це - лише для видатних особистостей, - ця їхня думка і відома багатьом.

І це - найбільша перепона, бо утворюється бар'єр для людини, аби не могла просуватися правильним шляхом.

І з цієї причини ми потребуємо оточення, тобто спільноти людей, де були б усі однієї думки, - що треба досягнути повної віри. І тільки це може спасти людину від поглядів, які побутують у загалі. І тоді кожний підсилює іншого у прагненні прийти до стану повної віри, і [в тому,] що здатний він надати задоволення Творцеві, і що це буде все його прагнення.

Однак, цим ще не реалізувалася порада, як дійти відчуття нестачі повної віри. А повинна людина примножувати практичні дії більше, ніж звикла, - як в кількості, так і в якості. І, звісно, тіло чинить опір цьому, і питає: “Чим відрізняється “сьогодні” від “день у день”?” І людина відповідає йому, мовляв: "Я уявляю собі, як би я служила Творцю, якби була в мене повна віра. Тому я бажаю працювати в такому темпі, неначе вже заслужила повної віри".

Тоді само собою з’явився б у людини хісарон і біль від того, що немає в неї повної віри, бо спротив тіла спричинює, щоби була в людини потреба у вірі. Але ж, звісно, це сказано саме в ситуації, коли вона йде проти тіла, шляхом примусу, коли працює з тілом не за його бажанням.

Виходить згідно з цим, що ці дві дії, - тобто те, що людина виконує більшу роботу, ніж була звичною, і, також, спротив тіла, спричинюють їй потребу в повній вірі. І цим створюється в неї клі, щоби змогло потім світло одягнутися в нього. Бо зараз є в людини місце молитви в серці, як згадано вище, - тобто, місце хісарону. І тоді Творець, який є “Той, хто чує молитву”, дає їй світло віри, за допомогою чого вона може служити Царю “не заради отримання платні”.

І через це зрозуміємо те, що ми запитували: що означає, що на матеріальних кістках викарбувані заслуги і прогріхи. Бо “кістки”, - мається на увазі сутність речі і йдеться про Тору і заповіді, які людина виконує. А вони визначаються як те, що дано нам виконувати в аспекті практичної дії. І до цього немає чого додати, як написано: “Не додавай і не віднімай”.

А на цих діях викарбувані провини і заслуги: якщо людина бажає йти шляхом істини, і робить перевірку своїм діям, - чи вони з наміром “заради віддачі”, чи ні; і якщо вона є людиною, яка любить правду, і не цікавить її, що робить інший, а вона бажає знати, - чи сама вона займається Торою і заповідями лішма, чи все - заради власної користі, тоді людина бачить, що вона занурена в себелюбство, і не здатна вийти звідти власними силами.

Виходить, що вона кричить до Творця, щоби допоміг їй вийти з себелюбства і удостоїтися любові до ближнього та любові до Творця. І “близький Творець до всіх, хто кликатиме Його по правді”. Тому людина удостоюється злиття з Творцем. Виходить тоді, що на її кістках викарбувані заслуги. Бо Тора і заповіді, які вона виконувала, звуться “категорія білини”, адже з боку практичної дії все “біле”. Тобто все - позитивність, і немає чого додати до них. І тільки після того, як людина зробила перевірку, - вона бачить, що намір її недосконалий. І бачить, що і на діях перебуває тьма, тому що вона - в стані відокремлення, бо немає в неї стану злиття, що зветься “тотожність властивостей”, - коли вона робила б усе з наміром віддачі, - а перебуває вона під владою себелюбства.

Виходить, є в людини темрява, яка знаходиться на “білині”, а вона - це “білі кістки”, як згадано вище в словах Зоара. Це означає, що людина бачить, що на Торі і заповідях, які виконувала, перебуває темрява, якою є стан відокремленості від світла. Бо світло, це - “віддавати”, а вона робить усе заради отримування. І не може людина робити нічого іншого, окрім того, що стосується любові до себе.

Виходить, що її “кістки”, - тобто Тора і заповіді в аспекті практичної дії, - білі, що означає, що дії не бракує нічого, аби було людині що додати. Лише за допомогою перевірки, яку вона здійснює стосовно цієї “білини”, людина бачить, що перебуває там морок. І якщо вона звертає на це увагу, щоби виправити, тому що відчуває біль і страждання від того, що перебуває в пітьмі, і молиться Творцю, щоби допоміг їй витягти себе з себелюбства, - цим вона заслуговує потім [можливість] приліпитися до Творця.

І це називається, що “праведник - заслуги його викарбувані на його кістках”. Бо перевірка, яку людина зробила щодо своїх “білих кісток”, призвела до того, що удостоїться постати у воскресінні мертвих. Адже “грішники за життя свого звуться мертвими” тому, що вони відлучені від “Життя життів” . Тому, коли вони [праведники] заслуговують злитися з Творцем, це зветься, що заслужили стан “воскресіння мертвих”.

Але ж “грішник, - прогріхи його викарбувані на його кістках”, бо “грішником” зветься той, хто поки що занурений у себелюбство. Бо “праведник” називається “добро”, а “добро” зветься “віддачею”, як написано: “Відчуло серце моє добру річ, кажу я: “Дія моя - Царю”.” І сенс цього: що це - “добра річ”? - коли можу сказати: “Дія моя - Цареві”. Тобто, коли всі дії людини - Творцю, а не для власної користі.

Тому “хто має добре око, той благословиться”. І ті люди, які мають Тору і заповіді в аспекті дії, виконання, що є категорією “ецем” (івр. 1.кістка, 2.сутність), бо ж Тора і заповіді дані з уст Творця, щоби виконувати їх, - то це зветься “білі”, тому що не існує щодо дій ніякого хісарону, як написано: “Не додавай і не віднімай”. Тому вони, “кістки” її, - білі, як сказано вище.

І гріхи людини викарбувані на її кістках, які є білими, тому, що не робила перевірки своїх дій, - чи вони заради віддачі, чи ні, - і покладалася на загал, на те, як вони виконують Тору й заповіді. А вони кажуть, що працювати в ім’я Творця - це робота, яка стосується видатних особистостей, і не кожна людина повинна йти цим шляхом, - дбати, аби виконувати свою роботу з наміром “заради віддачі”.

І це називається “судження хазяїв”. Але ж “судження Тори” інше, як відомо: “судження хазяїв протилежне судженню Тори”. Бо погляди хазяїв такі, що тим, що людина займається Торою і заповідями, - маєтність її зростає і поширюється, тобто - вона стає ще більшим хазяїном. Це означає, що все, що людина робить, йде в себелюбство.

Але думка Тори така, як висловилися мудреці про уривок “Людина, коли помре в наметі...”. Сказали: “Тора існує лише в тому, хто вмертвляє себе за неї”. Що означає: вмертвляє свою сутність, тобто себелюбство людина вмертвляє. Якщо так, - немає в неї аніякої маєтності, бо немає “хазяїна”, якому могли б ми приписати майно, оскільки вся спрямованість людини - тільки віддавати, а не отримувати. Виходить, що людина анулює свою сутність.

Таким чином, “грішник, - прогріхи його викарбувані на його кістках” тим, що не йшла людина шляхом Тори. Бо Тора зветься “чорне на білому”, за словами Зоар, який говорить, що заслуги людини викарбувані на її кістках тому, що кістки білі, а чорне писання не бачиться інакше, як тільки з білого.

Як Тора, - тобто якщо є біле, що означає, що людина виконує Тору і заповіді, тоді можна сказати, що людина, - або як Тора, бо є в неї чорне на тлі білого, і в такому разі вона намагається прийти до злиття, - або ж залишається з білими “кістками”, і не написано на них нічого. Тому ж і називається “грішник, бо прогріхи його викарбувані на кістках його”. Але ж ті, які не мають білини, - не мають Тори і заповідей в аспекті практичної дії, - вони не належать до категорії (стану) “грішник”, а належать до категорії “тварин”, бо вони – просто худоба.