Бней Барух Академія кабали

І мешкатиме вовк з вівцею, і лежатиме леопард з козлям, і лев молодий та теля разом, і дитина мала водитиме їх… І буде в той день, знову дасть Творець, удруге, руку Свою здобути решту народу Свого, що залишиться, з Ашура і з Єгипту, і з Патроса, і з Куша, і з Ейлама, і з Шинара, і з Хамату, і з островів моря.

(Ішайягу, 11:6,11)

Сказав рабі Шімон бен Халафта: «Не знайшов Творець іншого клі, що втримає благословення для Ісраеля, крім миру, як сказано – Творець силу народу Своєму дасть, Творець благословить народ Свій миром».

(Кінець трактату Окцін)

Після того, як пояснив я в попередніх статтях загальну форму роботи на Творця, що вся її сутність є ніщо інше як любов до ближнього, котру в практичному плані варто визначити як «віддача ближньому». Тобто, практична сторона любові до ближнього - це надання йому добра, тому годиться визначити любов до ближнього назвою «віддача ближньому», як найбільш здатною передати її зміст, котрий гарантує нам, що ми не забудемо її намір.

А після того, як ми взнали істинну сутність роботи на Творця, треба нам дослідити, чи робота ця сприймається нами лише в вірі, без жодної наукової експериментальної основи, чи може є в нас також дослідна основа для цього. І це те, що я хочу довести в цій статті. Отже, спочатку, зрозуміло, треба мені добре розкрити саму тему. Тобто, хто є Той, Хто приймає нашу роботу?

Проте, оскільки я не з любителів формальної філософії, бо ненавиджу всілякого роду дослідження, побудовані на теоретичній основі, і, як відомо, також і більшість моїх сучасників згодні зі мною в цьому, бо занадто ми вже досвічені в основах такого ґатунку, котрі є фундаментом хитким, і коли зсунеться фундамент з місця, – падає вся побудова. Тому я не збираюсь тут говорити жодного слова інакше, як тільки виходячи з критичного розуміння, що базується на основі досвіду. Починаючи з простих усвідомлень, безперечних для всіх, і продовжуючи доводити способом аналітичним (тобто поділенням речі на складові категорії), аж поки не дійдемо до констатації кінцевих вищих положень. І від цього аналізу повернемося й прийдемо методом синтезу (поєднанням і зв’язком між речами, методами аналогії та логічних висновків), до бачення, як служіння Творцю обґрунтовується і підтверджується, виходячи з простого усвідомлення фактично відомих категорій.

Протиріччя і суперечність в феномені вищого управління

Ось, кожна розумна людина, котра дивиться на ту реальність, що постає перед очима, знаходить в ній дві крайні протилежності. Бо коли ми дивимося на устрій створіння з точки зору його існування та усталеності, виділяється перед нами напрочуд слушне управління, котре здійснюється з глибокою мудрістю і великим хистом, як в існуванні частин реальності, так і в забезпеченні існування взагалі.

Візьмемо, наприклад, те, як влаштовано існування в реальності роду людського. Бачимо, як любов і насолода тих, хто породжує, вже уготована [новонародженому] як перша причина, котра є надзвичайно певною і вірною своїй функції. І коли крапля основи відокремлюється з мозку батька, вище управління приготовило для неї місце безпечне, налаштоване з великою мудрістю, котра готовить [плід] для отримання духу життя, і управління наділяє його постійно харчуванням в точній мірі, також приготувало йому вище управління все для обгорнення його в чреві матері, так, щоб ніщо чуже не пошкодило йому.

І так опікується ним щодо всіх його потреб, як досвідчена нянечка, не забуваючи його ні на мить, аж поки набуде собі сил і снаги вийти в наш світ. І тоді вище управління позичає йому сили й мужності на короткий час, так, щоб достатньо було йому аби зруйнувати стіни, що оточують його, і як герой, озброєний, досвідчений і бувалий, іде й прокладає собі отвір для виходу, і виходить у повітря світу. Також і тоді вище управління не відходить від нього, і як милосердна мати дбає про нього, – передати його тим, хто вірні йому і люблять його так, що можна бути впевненими в них, - котрі звуться батьком і матір’ю, - щоб допомагали йому весь час його слабкості, аж поки виросте і зможе дбати про своє існування власними силами. І як людина, так і кожна тварина, а також і рослинне, і неживе, - всі управляються з розумінням і з милосердям, поки не буде забезпечено їм власне існування і продовження його роду після нього.

Проте, коли дивимося з точки зору постачання і забезпечення існування цього створіння, то впадає нам в око величезний безлад і плутанина, неначе немає ні того, хто управляв би цим, ні жодного догляду, і кожний робить що йому заманеться, і кожний розбудовується на руйнуванні ближнього, і злодії дістали наснаги, а праведники затоптуються безжально.

І знай, що ця зворотність, що постає перед очима кожного, хто відчуває і усвідомлює, займала думки людства ще з давніх-давен, і багато концепцій з’являлося, щоб пояснити ці дві протилежності, що бачимо в вищому управлінні, і які діють в одному світі.

Концепція перша: «природа»

Ця концепція є судженням дуже давнім, бо через дві ці протилежності, котрі тут викриті, - оскільки вони дуже впадають в око, без жодної можливості й методу наблизити їх одну до одної, прийшли до загального припущення, що творець і винахідник всього цього, котрий великою силою управляє існуванням цієї дійсності, щоб нічого з неї не зникло, взагалі позбавлений розуму та відчуття.

І через це, хоч і спричинив існування, і наглядає за існуванням дійсності з надзвичайною мудрістю, - просто диво дивне, - разом з цим сам він є позбавленим знання, і неусвідомлено робить все це. Бо якби були в нього знання та відчуття, певно не допустив би таких зіпсутостей в способах забезпечення існування без жодного жалю та милосердя щодо тих, хто мучиться, і тому назвали його іменем «природа». Тобто, управитель, позбавлений знання та відчуття. І тому, на їхню думку, взагалі немає на кого обурюватися, кому молитися, або перед ким виправдовуватися.

Концепція друга: «дві влади»

Є такі, що примудрилися ще більше, - бо було їм важко прийняти це припущення про управління природи. Оскільки через те, що бачили управління сутностями в нашій дійсності, котре забезпечує існування з глибокою мудрістю, вищою за найвищий людський рівень, не могли погодитися з тим, що управитель всього цього буде сам без розуму, бо не існує того, хто дає те, чого в самого немає, і не існує того, хто навчає і дає мудрість комусь, коли сам він дурний.

І як можна сказати про того, хто опоряджає перед нами все з надзвичайною мудрістю, - просто дивуєшся! - котрий не знав би, що він чинить, і лише випадково робить це, - коли ясно всім, що випадок не може утворити нічого, що було б влаштовано за законами мудрості. І не лише створити, але й забезпечити цьому порядок існування навічно. І через це прийшли до другого припущення, що є тут двоє наглядачів і винахідників: один створює і дає існування доброму, а другий створює і дає існування злому. І дуже розширювали цю концепцію, наводячи цьому докази та приклади.

Концепція третя: «багатобожжя»

Цей підхід народився в нетрях концепції двох влад, бо поділили та відрізнили із загальної діяльності кожну з дій окремо, тобто: силу, багатство, владу й красу, голод, смерть і заворушення тощо, і призначили над кожною з них окремого винахідника і наглядача. І розширювали це за своїм бажанням.

Концепція п’ята: «залишив створене»

Останнім часом, коли примножилася мудрість, і побачили міцний зв’язок між усіма частинами сутностей у створінні, визнали справу багатобожжя річчю ніяк не можливою. І тому, знову виникло питання відчутної суперечності в управлінні, і через це зробили нове припущення, що насправді створювач і наглядач за існуванням дійсності має мудрість і відчуття, проте з причини своєї величі він є вищим за можливість будь-якої оцінки. Виходить, що наш світ – як гірчичне зернятко і як ніщо для нього, і не варто йому займатися нами, нашими дріб’язковими справами, і через це наш зв’язок з життям такий дефектний і кожний робить те, що він вважає істинним.

Також, одночасно з вищевказаними концепціями, панували і релігійні монотеїстичні підходи, якими немає тут місця займатися. Бо я хотів лише прояснити джерело, з якого взяті різні зіпсуті підходи і дивні припущення, котрі мали велику владу й поширення в різні часи і в різних місцях, як відомо. І от, ми бачимо ту основу, на якій збудовані всі зазначені концепції, і котра народилася й вийшла із протиріччя й суперечності між двома видами управління, що відчутні в нашому світі, так, що всі ці концепції з’явились лише для того, щоби «зшити» цей величезний розрив.

Проте, поки що «світ за своїм звичаєм поводиться», і величезний і жахливий розрив цей не тільки не з’єднує краї свої, а навпаки, ще більше розширюється на наших очах на страшну безодню, не даючи побачити і сподіватися ще на якийся вихід і захист від нього. І коли дивлюсь я на всі ті згадані вище спроби, котрими користувалося людство кілька тисяч років донині, без жодної користі, то запитую: може вже й взагалі не просити виправлення цього розриву з боку управителя, може все це велике виправлення - в наших руках?

Обов’язок обережного ставлення до законів природи

Всі ми бачимо, виходячи з простого усвідомлення, що рід людський вимушений жити суспільним життям, тобто, що не зможе існувати і забезпечувати себе інакше, як тільки за допомоги суспільства. І згідно з цим, візьми та й уяви собі таку ситуацію: наприклад, коли трапиться якась людина, яка піде й відокремиться від загалу в місце, де немає нікого, і житиме там життям скрути і великих страждань через свою слабкість в забезпеченні собі необхідного для життя, - то не має ця людина ніякого права обурюватися вищим управлінням або своєю долею. А якщо робить так, тобто гнівається і проклинає свою гірку долю, - то цим вона лише сповіщає і розголошує про свою дурість. Бо якщо вище управління приготувало для людини бажане і зручне місце в середовищі суспільства, немає виправдання тому, що вона відособлюється від нього в пустельне місце. І людину цю не можна жаліти, тому що вона йде проти природи створіння, і оскільки є їй рада, – жити так, як повеліло їй вище управління, - тому немає їй милосердя. І з законом цим згідне все людство, без винятку.

І я безперечно можу додати і акцентувати це на основі духовного закону, і надати цьому правилу таку форму: оскільки управління створінням походить від Творця, котрий, безсумнівно, має ціль в своїх діях, бо не існує діяча без цілі, виходить, що кожний, хто порушив якийсь закон з законів природи, котрі Він вкарбував у нас, той шкодить кінцевій меті.

Бо мета будується, безсумнівно, на всіх законах природи разом, без винятку, як це личить тому, хто діє мудро, і не зменшує, і не додає ні на волосину до своїх дій, необхідних для досягнення мети. І виходить, що коли хтось псує один закон, це пошкодження вражає і шкодить кінцевій цілі, котру поставив Творець, і тому покарає його природа. Тому й нам, створеним Творцем, не можна милосердитися над ним, бо закони природи він порушує і ціль Творця він ганьбить. Це і є, на мою думку, форма присуду.

І я думаю, що не варто будь-кому спростовувати те, як я сформулював присуд, тому що він однозначний, - бо яка різниця, чи коли говорять, що «управитель» зветься природою, тобто полишений знання і позбавлений цілі, або кажуть, що «управитель» є дивовижно мудрим, що він знає, відчуває, і що є в його діях ціль?

Бо врешті-решт всі згодні і схильні до того, що покладено на нас цей обов’язок, - виконувати заповіді управління, тобто закони природи. І всі ми погоджуємося, що тому, хто порушує заповіді вищого управління, тобто, закони природи, годиться і належить одержати покарання, котрим покарає його природа, і не можна будь-кому проявляти милосердя до нього. Отже, характер судження – один, і немає іншої суперечності між нами, крім мотиву, бо на їхню думку, мотив є примусовий, а на мою думку – цільовий.

І для того, щоб не бути вимушеним віднині й далі користуватись цими двома назвами, тобто «природа» і «управитель», бо немає жодної суперечності в виконанні законів, як я це довів, тому краще нам дійти згоди і прийняти слова кабалістів, що «природа» дорівнює за ґематрією «Елокім»-Всесильний, тобто число 86. І тоді зможемо назвати закони Творця заповідями природи, або навпаки, бо вони є одне й те ж, і не варто даремно примножувати слова.

А відтак є дуже важливим для нас придивитися до заповідей природи, - знати, що вона вимагає від нас, щоб раптом не покарала нас безжально, як відомо. І ось, сказали ми, що природа зобов’язує рід людський жити суспільним життям, і це ясно, проте треба нам придивитися до заповідей, котрі природа примушує нас виконувати з цієї ж причини тобто з боку життя суспільства.

І коли ми подивимося на себе загальним поглядом, ми маємо виконувати в суспільстві лише дві заповіді, котрі можна визначити як «отримання» і «віддача». Тобто, кожний член суспільства зобов’язаний, з боку природи, отримувати необхідне йому від суспільства, а також зобов’язаний віддавати, - своєю роботою на благо суспільства. І якщо порушить одну з цих двох заповідей, буде безжально покараний, як вже говорилось.

Так от: щодо заповіді отримання, ми не потребуємо занадто багато нагляду, оскільки покарання стягується негайно, і через це не трапиться тут ніякої недбалості. Проте, щодо другої заповіді, котрою є «віддача суспільству», покарання не приходить миттєво, і крім того, покарання приходить не прямим способом, тому ця заповідь не виконується як годиться.

І через це смажиться людство на вогні у пекельній пательні, а меч, голод та їхні наслідки не залишають його й досі. А дивовижне в цій справі те, що природа, як професійний суддя карає нас відповідно до нашої розвинутості, бо бачимо ми на власні очі: що більше людство розвивається, то більше примножуються для нас муки та біль в спробах забезпечити собі статки та існування.

Отже, перед нами наукова експериментальна основа того, що заповідано нам з боку управління Творця виконувати всією своєю сутністю заповідь «віддачі ближньому» з максимальною ретельністю. Так, щоб жоден з нас не применшив в своїй роботі міри, котра забезпечить щастя людській спільноті, а поки ми лінуємося виконувати це повною міроюі, не припинить природа карати нас і мститися нам.

І відповідно до ударів, котрими ми караємося в наш час, ми маємо також взяти в розрахунок оголений меч, котрий ми бачимо в майбутньому, і треба зробити з цього правильний висновок, що врешті-решт природа переможе нас, і всі ми будемо вимушені разом виконувати її накази в усій тій мірі, котра від нас вимагається.

Доказ необхідності роботи Творця на основі досвіду

Проте той, хто критично поставиться до моїх слів, має поки що право запитати: адже досі доводив я, що треба працювати для людей, проте звідки практичний доказ того, що треба працювати, виконуючи цю заповідь і заради Творця?

Проте, для цього постаралася для нас сама історія, і приготувала нам довершений факт, которого вистачить і буде досить нам для точної оцінки і безсумнівних висновків. Бо всі ми бачимо таку величезну спільноту, як Російська держава із сотнями мільйонів людей, у володінні котрої мається й слугує їм площа земної поверхні більша, ніж вся Європа, із запасами копалин, котрим майже немає подібних у всьому світі, коли вони вже згодились жити спільним соціальним життям, і скасували, практично, всю приватну власність, і в кожного немає іншої турботи, крім блага суспільства, тобто, на перший погляд, вже набули всього бажаного і доброго від «віддачі ближньому» в повному її сенсі, який тільки може уявити людський розум.

І разом з цим, - іди і вчи, що вийшло в них, - адже замість того, що мали вони просунутися й піднестися вище буржуазних держав, опустилися нижче за все найнижче, так, що не тільки не здатні поліпшити життя робітників хоч трохи порівняно з буржуазними країнами, але й немає в них змоги навіть забезпечити їм прожитковий мінімум, і одяг, щоб прикрити тіло. І дійсно, цей факт дивує нас найбільше, бо відповідно до багатства цієї держави і кількості людей, не повинна була вона, на перший погляд, згідно зі здоровим глуздом, дійти до такого.

Проте, один гріх учинив цей народ, і Творець не подарує їм цього. Той гріх, що вся ця дорогоцінна і висока робота, котрою є «віддача ближньому», в якій вони почали докладати зусиль, повинна була бути в ім’я Творця, а не в ім’я людства. А оскільки виконували свою роботу не заради Творця, через це немає в них права на існування з боку самої природи. Бо спробуй уявити собі, що кожен з цього суспільства піклується про те, щоби виконати заповідь Творця в мірі написаного: «Полюби Творця, Всесильного свого всім серцем своїм, і всією душею і сутністю своєю»(1), і в цій мірі дбає про задоволення потреб ближнього свого і його запитів в усій тій мірі, що втілена в людині щодо задоволення своїх власних запитів, як написано «Полюби ближнього свого, як самого себе»(2).

Тоді б сам Творець був метою для кожного робітника, що працює для щастя суспільства. Тобто, якби робітник сподівався, що цією роботою своєю для суспільства удостоїться злитися з Творцем, з джерелом всієї істини і добра, і всієї приємності й ніжності, то немає жодного сумніву, що за кілька лічених років піднеслись би вони в своєму багатстві над усіма країнами світу. Бо тоді була б у них змога скористатися всіма скарбами копалин, що в їхній багатій землі, і були б справді прикладом для всіх країн, і назвалися б благословенними Творцем.

Однак тоді, коли вся міра роботи в «віддачі ближньому» засновується лише на «заради суспільства», - це є хиткою основою, бо хто і що зобов’яже окрему людину примножити свої рухи, докладаючи зусиль заради суспільства? Адже виходячи з сухого безживного принципу, неможливо ніколи сподіватися від неї, щоб знайшла сили рухатися (мотивацію), - навіть від розвинутих людей, не говорячи вже про людей нерозвинутих. І коли так, постає питання: звідки візьме робітник або селянин силу діяти, достатню, щоби просувала його в роботі?

Бо прожитковий мінімум не зменшиться і не збільшиться з причини витрати сил, і жодна мета і винагорода не стоять перед людиною, а дослідникам природи відомо, що навіть найменший рух не зробить вона без рушійної сили, тобто без того, щоб поліпшити свій стан.

Наприклад, коли людина переносить свою руку зі стільця на стіл, це тому, що здається їй, що коли покладе руку на стіл, матиме більше задоволення, і якби не здавалось їй так, залишала б руку свою на стільці всі сімдесят років свого життя, не рухаючи її з місця, - не говорячи вже про більші зусилля.

А якщо скажеш, що є цьому рада, - поставити наглядачів над ними, так, що кожний, хто лінується в своїй роботі, буде покараний і заберуть в нього його прожитковий мінімум, тоді я запитаю: скажи мені, звідки самі наглядачі дістануть силу руху для своєї роботи? Адже стояти на певному місці та наглядати за людьми, примушуючи їх рухатись і докладати зусиль, - це також велика робота, може ще більша, ніж сама робота. Отже, це схоже, ніби бажають завести машину без палива.

І тому вирок щодо їхньої долі з боку природи – згинути, бо закони природи покарають їх, оскільки не привчають себе дотримуватись її вказівок, тобто, виконувати ці дії з віддачі ближньому, як роботу Творця, щоб довершити її і прийти завдяки їй до мети творіння, котрою є злиття з Творцем, так, як це пояснюється в статті «Дарування Тори» (п.6), коли це злиття приходить до робітника в мірі світла Творця, приємного, сповненого насолоди, котре посилюється для нього до бажаної міри, щоби він піднісся в усвідомленні істинності Творця, все більше розвиваючись, аж поки удостоїться великого підйому, про який є натяк в сутності написаного: «Нічиє око не бачило Всесильного, крім тебе»(4).

І уяви собі, якби селянин і робітник відчували наочно таку ціль під час своєї праці для багатства суспільства, певно, не потребували б навіть наглядачів, щоб стояли над ними, бо вже була б у них наявна сила рухатися, що повністю забезпечувала б навіть великі зусилля для того, щоб підняти суспільство до висот щастя.

І правда в тому, що аби зрозуміти все в такому вигляді, - потрібне велике піклування і надійні порядки, проте, всі бачать, що немає жодного права існуванню, якщо воно не за [законами] впертої природи, котра не знає компромісів. І це те, що я бажав тут довести.

І от, довів я, фактично і наочно, з боку розуміння, [що базується на] дослідній основі, на фактах історії, котра відбувається на наших очах, що немає інших лік для людства, крім як прийняти на себе заповідь вищого управління, котрою є «віддача ближньому», щоб приносити задоволення Творцю. В мірі, описаній двома висловами: перший – «Полюби ближнього свого як самого себе», що є характером самої роботи, тобто, що міра зусилля в віддачі ближньому для щастя суспільства має бути не менше ніж та, що вкарбована в людині, - дбати про свої потреби. І не лише це, а ще й треба ставити потреби ближнього над своїми, як описано в статті «Дарування Тори», п.4.

А другий вислів – це «Полюби Творця Всесильного свого всім серцем своїм, і всією душею і сутністю своєю», що є ціллю, котра зобов’язана бути перед очима кожного в час, коли трудиться для потреб ближнього; зміст вислову - в тому, що працює і докладає зусиль лиш тільки аби знайти милість в очах Творця, як сказав, - «і виконують бажання Творця».

«І якщо захочете, і послухаєтесь, блага землі їстимете»(3), бо зникне бідний і всякий страдник і експлуатований з землі, і щастя кожного піднесеться набагато вище будь-якої цінності й міри. Однак, поки будете відмовлятися і не захочете прийти до союзу роботи на Творця в усій згаданій мірі, то природа та її закони стоять напоготові помститися вам, і не залишить нас у спокої, як доведено вище, аж поки не переможе нас, і поки не приймемо її верховенство в усьому, що заповідано нам, як пояснено.

І ось, представив я тобі наукове фактичне дослідження, відповідно до критичного, експериментального підтвердженого розуміння, про цілковиту необхідність для всіх людей прийняти на себе роботу Творця всіма серцями і душами і сутностями своїми.

Пояснення мішни «все дано під заставу, і тенета накинуті на все життя»

А після того, як відомо стало нам все, що сказано вище, здобули ми можливість зрозуміти неясну мішну в трактаті «Авот» (розділ 3, мішна 16). І ось її слова: «Він (рабі Аківа) говорив: все дано під заставу, і тенета накинуті на все життя. Крамниця відчинена, і крамар - всеосяжний, і книга обліку розгорнута, і кожний, хто хоче взяти в борг, - приходь і бери, а збирачі боргів обходять часто, щодня, і стягують з людини свідомо і несвідомо, і є їм на що спертися, і суд – суд істинний, і все готово до трапези».

І ця мішна не дарма залишилася незрозумілою для нас, як притча, без жодного натяку на її розв’язання, що вказує нам на те, що є тут велика глибина, в яку маємо зануритися, проте вона з’ясовується дуже гарно на основі знань, котрі ми здобули перед цим.

Кругообіг зміни форм

А спочатку запропоную думку кабалістів про розвиток поколінь в світі, де, хоч ми й бачимо тіла, що змінюються при переході з покоління в покоління, але це робиться лише з тілами. Проте, душі, котрі є головним в сутності тіла, не зникають, як це буває з речами минущими, а відокремлюються і переходять з тіла в тіло, з покоління в покоління. Так, що ті душі, котрі були в поколінні потопу, відокремились і перейшли в покоління Вавилонської вежі, а потім у покоління єгипетського вигнання, а потім виходу з Єгипту, і так далі, до нашого покоління, і до кінцевого виправлення.

Таким чином, що немає тут, в нашому світі, жодних нових душ, подібно до появи нових тіл, а лише певна сума душ, що переходять і перевтілюються кругообігом зміни форм, через одягання щоразу в нове тіло і в нове покоління.

І тому, беручи до уваги саме властивості душ, вважаються всі покоління з початку створіння, до кінцевого виправлення як одне покоління, що продовжує своє життя кілька тисяч років, аж поки розвинеться і прийде до свого виправлення, як належить. І зовсім неважливо, що з огляду на це, поміняла тим часом кожна з них свої тіла кілька тисяч разів, оскільки ця головна сутність тіла, що зветься душею, зовсім не постраждала від цих замін.

І діють в цьому численні сили і дивна мудрість, що зветься принципом перевтілення душ, для пояснення котрого тут немає місця, але через винятковість цього процесу для того, хто не є знавцем в цій науці, варто відзначити, що принцип перевтілення ведеться також в усіх відчутних деталях реальності, коли кожна річ, у свій спосіб, живе вічним життям.

І попри те, що ми бачимо наявно, що кожна річ існує і зникає, це є ніщо інше, як видимість, а насправді існує тут лише перевтілення, коли кожна деталь не вгамовується і не буває в спокої ні на мить, а весь час перевтілюється кругообігом зміни форм, і не втрачає нічого від своєї сутності на шляху цього свого руху, як докладно описано це у фізиків.

А зараз наблизимось до пояснення мішни, котра говорить: «Все дано під заставу». Бо уявіть собі того, хто позичає ближньому своєму суму грошей на бізнес, щоби був з ним компаньоном у прибутках, і щоб бути впевненим, що не втратить свої гроші, дає йому це під заставу, і так позбавляється будь-якого побоювання. Так і створення світу і його існування, коли Творець уготовив людям займатися ним, і заробити цим, в кінці піднесеного свого призначення, – злиття з Ним, хай благословиться, як це пояснено в статті «Дарування Тори» (п.6). Коли так, то треба подумати: хто примусив людство займатися Його роботою, аж поки не прийде в результаті до цієї піднесеної і великої мети?

А про це говорить нам рабі Аківа: «Все дано під заставу», тобто, все, що Творець залишив в справі створіння, і дав її людям, - дав їм не як «нічийне», а гарантував Собі заставою. А якщо скажеш: яку заставу дали Йому? – на це відповідає й говорить: «І тенета накинуті на все життя». Тобто, примудрився Творець, і розтягнув чудові тенета ці на людство, так, що жоден з них не втече, а все життя має бути захопленим в них, в цих тенетах, і прийняти на себе вимушено Його роботу, аж поки досягнуть своєї величної мети. І це є застава Творця, котрою забезпечив Себе, щоб не зазнала збою справа творіння.

А потім пояснює це докладно, і говорить: «Крамниця відчинена», тобто, незважаючи на те, що цей світ здається нам відчиненою крамницею, без господаря, де кожний перехожий може дістати товар і все благо, яке душа забажає, безкоштовно і без рахунку, то на це вказує рабі Аківа і попереджає нас: «І крамар - всеосяжний», тобто, незважаючи на те, що ти не бачиш тут ніякого крамаря, знай, що «Крамар» існує, а те, що не вимагає оплати, це тому, що дає тобі в борг.

А якщо скажеш: «Звідки знає мої розрахунки?» - на це відповідає: «Книга обліку розгорнута і рука пише», тобто є загальна книга обліку, куди кожна дія і справа записується, не пропускаючи жодної з них, і мається на увазі той закон розвитку, котрий вкарбував Творець в людство, і який штовхає нас завжди вперед.

Пояснення. Погані й зіпсуті стани, які проходить людство, самі спричиняють і створюють добрі стани, і кожний добрий стан є ніщо інше, як плід дії поганого стану, котрий йому передував. Дійсно, ці оцінки добра і зла не говорять нам про цінність самого стану, а оцінюються лише відповідно до загальної мети, коли кожний стан, що наближає людство до мети, зветься добрим, а той, що віддаляє від мети, зветься поганим.

І лише на цих оцінках базується «закон розвитку», коли зіпсутість і грішність, що існують в певному стані, визначаються як чинник і створювач доброго стану, так, що час існування кожного зі станів, є лише певним терміном, достатнім для повного зростання зла, що в цьому стані, настільки, що люди вже не можуть далі перебувати в ньому. І тоді мусить загал згуртуватися проти нього і зруйнувати його, і впорядкуватися в стані кращому для виправлення даного покоління.

Також і термін існування нового стану суспільства триває доти, доки іскри зла, що в ньому, достигають і зростають настільки, що неможливо їх терпіти, і тоді мусять зруйнувати його, і вибудувати стан більш придатний на його місці. І так ідуть стани один за одним, і проявляються, зі ступеня на ступінь, аж поки прийдуть до такого виправленого стану, в котрому не буде жодних іскор зла.

Отже, знаходимо, що головне в посіві й у зерні, з якого виростають і виходять добрі стани, є ніщо інше, як дії, самі по собі зіпсуті. Тобто кожне лиходійство, що проявляється і здійснюється злодіями покоління, - всі вони долучаються одне до одного, і доходять до кількості, котра має таку вагу, що загал вже не може встояти в такому стані, і тоді постають і руйнують його, і створюють більш бажаний стан.

І ось, ти бачиш, що всяке конкретне лиходійство робиться обумовленим рушійною силою, завдяки якій розів’ється належний стан.

І ось слова рабі Аківи: «Книга обліку розгорнута, і рука пише», бо кожний стан, в якому перебуває певне покоління, подібний тій книзі, і всі лиходії подібні до рук, що пишуть, бо кожне вчинене зло вкарбовується й записується в книгу обліку, аж поки скопичується в такий рахунок, в якому загал не може більше перебувати. І тоді руйнують цей поганий стан, і впорядковуються під станом більш бажаним, як це пояснено. Отже, кожна дія і справа включається в рахунок, і записується в книгу, тобто, в стан, як це сказано.

І говорить: «Кожний, хто бажає позичити, прийде й позичить». Тобто, той, хто вірить, що цей світ не «відчинена крамниця», нічия, без господаря, а є тут Господар, «крамар», який стоїть в своїй крамниці і вимагає від кожного, хто бере, щоб дав йому той бажану ціну за товар, котрий бере з крамниці. Інакше кажучи, щоб старався в Його роботі впродовж всього часу, коли забезпечує себе з тієї крамниці, у спосіб бажаний і певний, аби прийти до мети творіння, за Його бажанням.

Отже, ця людина визначається як така, що «бажає позичити», тобто ще до того, як простягає руку взяти щось у цьому світі, котрий і є «крамницею», вона бере це як позику, щоб оплатити зазначену ціну. Тобто, приймає на себе [обов’язок] працювати і дістатись до мети Творця в той час, поки забезпечує себе з крамниці, так, що напевне гарантує оплатити свій борг. А це – приходом своїм до бажаної мети, і тому вона зветься «той, хто бажає позичити», тобто підкорює себе обов’язку віддати й оплатити.

І змальовує нам рабі Аківа два види людей: один вид, - вони з категорії «крамниця відчинена», що вважають цей світ за відчинену крамницю, без жодного господаря-крамаря, і про них говорить: «книга обліку розгорнута і рука пише». Тобто, попри те, що вони не бачать жодного рахунку, а все ж всі їхні дії в книгу вписуються, як пояснено вище, і це за законом розвитку, вкарбованому в створіння, не питаючи людство, коли дії грішників самі, несамохіть, породжують добрі дії, як пояснено вище.

А другий вид людей, зветься «бажають позичити», бо вони зважають на господаря, і коли беруть щось з крамниці, то беруть лиш тільки у позику, і гарантують «крамарю» заплатити встановлену Ним ціну, тобто – заслужити цією «покупкою» кінцевої мети, і про них говорить він: «Кожний, хто бажає позичити, прийде й позичить».

А якщо скажеш, - яка відмінність між першим видом людей, для яких кінцева мета є обов’язковою і являється їм з закону розвитку, і другим видом людей, яким кінцева мета приходить через підкорення себе роботі на Творця, - чи обидва ці види людей не рівні в досягненні мети? То щодо цього він продовжує й говорить: «а збирачі боргів обходять часто, щодня, і стягують з людини свідомо і несвідомо», тобто, правда в тому, що і той, і той вид однаково сплачує свої борги, частками, щодня.

І так само як специфічні сили, що проявляються завдяки роботі Творця визначаються як «вірні збирачі», що стягують борг частками, часто, щодня, аж поки не буде оплачений повністю, буквально так само сталі закони, вкарбовані в закон розвитку також вважаються вірними збирачами, які стягують борг частками, часто, щодня, аж поки не буде оплачений повністю, про що говорить: «а збирачі боргів обходять часто, щодня, і стягують з людини».

Проте, є між ними відмінність і велика відстань, тобто: «свідомо і несвідомо». Бо перший вид, борг яких стягують збирачі [за законом] розвитку, виходить, оплачує борг свій «неусвідомлено», - приходять на них бурхливі хвилі, гнані сильним вітром розвитку, котрі штовхають їх ззаду, і примушують створіння просуватися вперед.

Отже, борг стягується з них примусом, великими стражданнями, розкриттям сил зла, що підштовхують їх штурханами ззаду. Однак другий вид людей, які оплачують свій борг, котрим є досягнення мети «усвідомлено», за власним бажанням, - вони знову й знову повертаються до специфічної роботи, що прискорює розвиток чуття усвідомлення зла. І цією роботою, виходить, виграють двічі:

а) один виграш, - що ті сили, що розкриваються від роботи Творця, предстають їм як сила тяжіння, на кшталт сили магніта, за яким вони тягнуться з прискоренням, за своїм бажанням і прагненням, відповідно до духу любові, не говорячи вже про те, що звільняються від усяких тих скрути й страждання, що у першого виду;

б) а другий виграш, - що вони прискорюють для себе бажану мету, бо вони є тими праведниками і пророками, які заслуговують і осягають мету в кожному поколінні. Як написано в статті «Сутність науки кабала».

Отже, бачимо велику відстань між тими, хто оплачує усвідомлено, і тими, з кого стягують неусвідомлено, як перевага світла приємності й насолоди перед мороком страждань і злої скороботи. І говорить ще: «І є їм на що спертися, і суд – суд істинний», тобто тим, хто оплачує борг свідомо і за своїм бажанням, він гарантує, «що є їм на що спертися», що є велика сила в роботі Творця, привести їх до високої мети, і варто їм підкоритися Його владі.

А про тих, з кого стягують поза їх усвідомленням, говорить: «А суд – суд істинний», бо на перший погляд, можна дивуватися Його управлінню, що попускає і дає владу всім тим зіпсутостям та стражданням, що розкриються в світі й у людстві, що смажиться на них без жалю.

І на це говорить, що суд цей – є «суд істинний», оскільки все готове для трапези, тобто, для істинної кінцевої мети. І вища приємність, що готова розкритися з розкриттям мети Творця в створінні, коли вся праця і зусилля, і страждання, що перевтілюються і з’являються в поколіннях і періодах часу, уявляються нами як образ господаря, що трудиться і докладає великих зусиль, щоб приготувати велику трапезу для запрошених гостей. А очікувану трапезу, що повинна врешті-решт проявитися, він представляє в образі трапези, де гості сидять в приємності й насолоді. І тому говорить: «І суд – суд праведний, і все готово для трапези», як пояснено.

І подібне до цього знайдеш також в Берешіт Раба, 88, де йдеться про створення Адама, і так написано, - що запитали ангели Творця: «Що є людина, що згадуватимеш про неї, і син людський, котрого визначиш; лихо це Тобі навіщо?» Сказав їм Творець: «Коли так, то Цона і Алафім чому створені, і так далі?.. Приклад з царем, у якого був палац, повний всякого добра, і не було в нього гостей, - що за задоволення цареві, від того, що наповнив його?» Сказали перед ним: «Творець, Пане наш, наскільки велике Ім’я Твоє на всій землі! Роби те, що бажано Тобі».

Пояснення. Бо ангели, що бачили всі болі й страждання, котрі готові були прокотитися по людству, дивувалися й запитували – «лихо це Тобі навіщо?» І відповів їм Творець, що є в Нього дійсно палац повний всякого добра, і немає в нього інших гостей, запрошених до Нього, лиш це людство. І, зрозуміло, що ангели зважили собі в думці ті насолоди, що є в палаці цьому, що стоїть і чекає на запрошених, - порівняно зі стражданнями і лихом, котрі готові прийти до людства, і після того, як побачили, що варто людству перетерпіти заради добра, що очікує і готове для нас, - згодились на створення людини. Отже це - точно як слова рабі Аківи, що «Суд – суд істинний, і все готово для трапези». Бо ще з початку творіння записані там всі створіння запрошеними гостями, котрих задум Творця зобов’язує прибути на трапезу. Усвідомлено, або неусвідомлено, як пояснено.

І в тому, що з’ясувалося, розкриється всім істинність слів пророка (Ішайягу, 11), в його пророцтві миру, котре починається: «І мешкатиме вовк з вівцею, і лежатиме леопард з козлям, і т.д.» І пояснює сенс всього цього: «Бо сповнена земля знанням Творця, як вода море сповнює», отже, пророк ставить в залежність мир усього світу від сповнення світу знанням Творця. Тобто точно, як ми говорили вище, що важке протистояння егоїстичне між людиною та її ближнім, разом з яким загострюються міжнаціональні стосунки, - все це не зникне зі світу завдяки жодній раді та засобу людському, які б вони не були.

Бо ми бачимо на власні очі, як нещасний хворий крутиться та перевертається через болі свої людські нестерпні, на всі боки, що вже людство вкинуло себе в крайній правий бік, як робиться в Німеччині, або в крайній лівий, як відбувається в Росії, і не тільки не полегшили свій стан, а ще й тяжчими зробили хворобу та біль, і волання аж до небес, як це відомо всім.

Отже, немає їм іншої ради, як тільки прийти до прийняття на себе влади Творця в знанні Його, тобто, щоб спрямували свої дії за бажанням Творця та Його метою, так, як Він задумав для них ще перед творінням. І коли зроблять це, то явно всім, що разом з Його роботою, зітре й пам’ять заздрості та ненависті з людства, як пояснив я це фактично в сказаному досі. Бо тоді всі люди на землі зґуртуються в одне тіло з єдиним серцем, сповнене знанням Творця. Отже, мир у світі й знання Творця є одне.

І відразу ж після цього говорить пророк: «І буде в той день, знову дасть Творець, удруге, руку Свою здобути решту народу Свого... І розсіяних Єгуди збере з чотирьох країв землі»(5).

Отже, ми вчимо, що мир у світі упереджує зібрання розсіяних.

І з цього зрозуміємо слова кабалістів в кінці трактату Окцін: «Не знайшов Творець клі, що втримає благословення для Ісраеля, крім миру, як сказано, – Творець силу народу Своєму дасть, Творець благословить народ Свій миром». І, на перший погляд, можна дивуватися вислову «клі, що втримає благословення для Ісраеля». А також, - як виводять цю думку з написаного тут?

Проте, цей уривок з’ясовується, як і пророцтво Ішайягу, - бо мир у світі передує зібранню розсіяних, і тому говорить писання: «Творець силу народу Своєму дасть». Пояснення: в майбутньому, коли Творець дасть народу Своєму Ісраелю силу, тобто, оживить навіки, тоді «Творець благословить народ Свій миром». Тобто, благословить народ Свій, Ісраель, спочатку благословенням миром для всього світу, а потім «дасть Творець, удруге, руку Свою здобути решту народу Свого…»

І це те, що сказали кабалісти про сенс написаного, що через це мир в цілому світі передує силі, тобто визволенню, оскільки «Не знайшов Творець інше клі, що втримає благословення для Ісраеля, крім миру». Іншими словами, весь час, поки себелюбство і егоїзм панують між народами, - також і сини Ісраеля не зможуть служити Творцеві в чистоті, у віддачі ближньому, як написано в поясненні сказаного: «А ви будете мені царством священиків»(6) в статті «Порука». І це ми бачимо з досвіду, що повернення в землю Ісраеля, і відбудування Храму не зможе здійснитися і дістати благословення, як заприсягнувся Творець праотцям нашим.

І це те, що сказали: «Не знайшов Творець клі, що втримає благословення», що означає, що досі не було у синів Ісраеля клі, що втримає благословення праотців, і тому не здійснилася клятва, щоб змогли ми успадкувати благословення землі навік, бо лише мир у світі є єдиним клі, що робить можливим для нас отримати благословення праотців, як у пророцтві Ішайягу.

***

1. Тора, Дварім, Ваетханан, 6:5

2. Тора, Ваікра, Кдошім, 19:18

3. Пророки, Ішайягу, 64:3

4. Пророки, Ішайягу, 1:19

5. Пророки, Ішайягу, 11:11,12

6. Тора, Шемот, Ітро, 19:6