І вийшов Яаков

Стаття 10, 1985

(переклад з івриту)

«І вийшов Яаков [з Беер-Шеви і пішов у Харан]». Пояснює Раші: «Слід було б написати лише: «і пішов Яаков у Харан». Навіщо нам нагадують про його вихід? Однак це говорить про те, що вихід праведника з будь-якого місця залишає слід. Коли праведник у місті, він - його пишність, його блиск, його велич. Вийшов звідти - відступає його пишнота, відступає його блиск, відступає його велич».

Слід зрозуміти це в контексті духовної роботи: хто такий праведник і що таке слід, який він залишає, коли йде?

Необхідно пояснити, що праведником зветься Творець, як сказано: «Творець праведний, я ж і народ мій грішні». Сенс в тому, що коли людина близька до Творця, тобто відчуває, що Він близький до неї і коли Творець робить їй добро, - вона відчуває смак в духовній роботі. У всіх своїх справах вона відчуває, що Творець близький до неї, і що б вона не робила - все робить з радістю і піднесенням.

А потім настає спад: людина не відчуває смаку в навчанні і діях на віддачу, і у неї залишається лише слід від того періоду, коли вона була в піднесеному стані. Тоді вона відчувала смак в духовній роботі, відчувала радість, - і цей слід, що залишився, викликає у неї тугу і бажання повернутися в минулий стан. Таким чином, за якийсь час, слід, що залишився, спонукає людину до пошуку можливостей повернутися до стану, в якому вона перебувала. То був стан підйому, тоді як тепер вона відчуває свою ницість, - наскільки вона далека від будь-чого духовного.

Виникає питання: для чого їй дано це падіння? Хто у виграші від цього? Може, воно прийшло як покарання, і людина повинна тепер виправити в собі те, в чому грішила? Однак вона не знає, в чому полягав її гріх, через який вона впала зі стану підйому, в котрому знаходилася. В такому випадку вона не знає, що виправляти. Зі свого боку, вона не бачить в собі ніякого недоліку, що призвів до падіння. Тож вимушено повинна сказати, що падіння прийшло від Творця. І тоді виникає питання: що Творець виграв з того, що опустив її з попереднього рівня?

Звідси ми можемо пояснити слова мудреців про те, що «вихід праведника з будь-якого місця, залишає слід». Адже під час підйому Творець знаходиться в цьому «місті» - в тілі, - викликаючи у людини внутрішній відгук і наснагу в роботі на віддачу. Однак людина не могла надати важливість тому, що Творець знаходиться в ній, як сказано: «Я, Творець, що мешкаю з ними, в їхній скверні», - не знала, як оцінити це, зрозуміти, хто знаходиться в ній, і віддати хвалу в належній мірі? Отже, людині ніяк не змогли б допомогти, щоб дістала ще вищий рівень, - адже вона відчуває задоволення в роботі.

Тому й спустили її «з небес», - щоб вона знову дізналася, як цінувати це. Адже згори її підняли й наблизили, - а вона не надає цьому важливості.

А якщо запитаєш, - навіщо людині цінувати свій стан підйому? Про це я чув від Бааль Сулама: в світлі немає поділу на ступені, а великі й малі стани залежать від осягнення келім. У якій мірі келім осягають світло – така і велич світла. Тому Бааль Сулам сказав: якщо людина отримує щось згори і здатна оцінити це розумом, тоді світіння в ній росте і їй зовсім не треба більшого світла. Навпаки, якщо вона сама цінує його (світіння), то воно зростає і світить їй кожен раз на більш високому рівні.

Виходить, що весь гріх, через який людина впала зі свого ступеня, полягав у тому, що вона не надавала важливості своєму стану і задовольнялася ним. В результаті вона була би змушена залишатися на цьому ступені навіки. Тому отримане людиною падіння пішло їй на користь: завдяки цьому у неї з'явилася можливість піднятися на новий щабель віддачі.

Звідси зрозумілий вислів: «Вихід праведника з будь-якого місця залишає слід. Коли праведник в місті, він - його пишність, його блиск, його велич». Це означає, що вся важливість була там, але людина не вміла цінувати її, і тому «коли праведник йде з міста - відступає його пишнота, відступає його блиск, відступає його велич».

Ось чому «вихід праведника з будь-якого місця залишає слід». Людина повинна знати: коли праведник був в місті, вона не дбала про те, щоб цінувати це - «його пишноту, блиск і велич». І все це пішло, - тобто не відчувала людина важливості всіх цих високих рівнів. Це і означає «залишає слід»: в людині повинно відбитися, що «причина виходу праведника з міста» стала причиною «відходу всього». Тобто, насправді там були всі рівні, але людина не звертала на це уваги. А треба було б їй знати, що в світлі немає змін і все залежить від келім. Таким чином, можна сказати, що відхід цей не був викликаний гріхом, а призначався для того, щоб людина змогла піднятися на новий щабель віддачі.

Слід дати ще одне пояснення словам: «вихід праведника з будь-якого місця, залишає слід». Сенс в тому, що «коли праведник в місті», тобто коли людина може виправдати вище управління, вона долає свій стан, і каже: «Звичайно ж, Творець добрий і добродійний. Він поводиться зі мною згідно з добрим управлінням - але бажає, щоб я відчувала саме те, що я відчуваю». Тим самим людина виправдовує вище управління і тоді відразу ж бачить важливість роботи на віддачу і важливість «вище знання». Це і означає, що «коли праведник в місті, він - його пишність, його блиск, його велич». Іншими словами, тоді людина (бачить) всі ці блага.

Вийшов звідти - тобто людина йде від виправдання вищого управління і хоче все бачити через призму розуму, тоді не відчуває ніякого смаку в роботі на віддачу. В такому випадку «відступає його пишнота, відступає його блиск, відступає його велич», і знову людина падає в себелюбство. Іншими словами, тоді не має вона іншого поняття, як тільки про роботу, що базується на розумі.

Про це і сказано: «вихід праведника з будь-якого місця, залишає слід». Тобто лише тоді, з виходом праведника, коли в людини виникає думка: «Зараз, я відчуваю смак в роботі, і мені вже не треба працювати вище знання», - це викликає в ній вихід праведника. І це залишає в ній слід, щоб уміла відтепер і далі остерігатися і не виходити з роботи вище знання. Як я чув від мого батька й учителя, Бааль Сулама, коли людина вирішує, що «зараз, маючи в своєму розпорядженні підтримку, вона вже не стоїть між небом і землею», - вона мусить впасти з цього ступеня, оскільки тим вона завдала шкоди категорії «вище знання».

Таким чином, саме зникнення ступеня, який був у людини, залишає в ній слід, щоб наступного разу вона знала, як остерігатися, щоб не шкодити вірі вище знання, а завжди виправдовувати вище управління.

«Ось, драбина стоїть ​​на землі, а верхівка її сягає небес, і ось, ангели Творця сходять і спускаються по ній». Коментатори запитують: «Треба було б сказати спочатку «спускаються», а потім «сходять»? Щоб зрозуміти це в контексті духовної роботи, слід пояснити, що драбина вказує на людину, яка стоїть внизу на землі, проте головою досягає небес. Іншими словами, коли людина починає шлях нагору, вона зрештою досягає небес, і їй нема чого обурюватися через те, що драбина поставлена ​​на землю.

Однак спочатку треба зрозуміти, що означає «на землі». Ми бачимо, що земля - ​​це найнижчий рівень, нижче якого нічого немає. І в той же час ми бачимо, що всі прекрасні будівлі і добрі плоди походять саме з землі.

Відомо, що «земля» вказує на бажання отримувати. Воно є основою: все створіння і все зло в світі виходять з цього бажання. Як відомо, воно є коренем усіх воєн, вбивств і тому подібного. Про це і сказано: «драбина поставлена ​​на землю». Іншими словами, людина при входженні в світ стоїть на землі (івр. «áрца») - від слова «ерце» (захочу), тобто «я хочу отримувати». Це найнижчий стан, нижче якого нічого немає. Однак «головою досягає небес» - саме завдяки тому, що драбина поставлена ​​на землю.

Отже, у цього слова є два значення:

1. Від слова «ерце», тобто, я хочу.

2. Від слова «ерец» (земля) – що є ​​найнижчим станом.

Як відомо, сутність створіння - одне лише бажання отримувати. Так з’явилося на початку творіння, - тільки бажання отримувати. А потім сталися виправлення під назвою «тотожність властивостей». Їхній сенс у тому, що нижній, який має назву «земля», досягає тотожності з «небесами» - з вищим, який зветься «Той, що дає». Пояснити це можна так: хоча людина стоїть на земних бажаннях, у неї все ж є можливість виправитися, так, щоб її голова, що зветься «кінець драбини», досягає небес - буде в тотожності властивостей з небесами, що є отриманням заради віддачі.

Подібно до того, як на початку створення спершу виникло бажання отримувати, а потім воно було виправлено наміром заради віддачі, - так і у випадку з драбиною, яка символізує людину, що стоїть на землі: спочатку вона перебуває в земних бажаннях, а потім досягає небес. Іншими словами, людині не варто сумувати, коли вона бачить, що сповнена земних бажань без єдиної іскри віддачі, і коли вона не може повірити в те, що тіло її колись погодиться працювати ради віддачі. Навпаки, нехай вірить, що такий шлях і порядок роботи: Творець бажає, щоб все було саме так - щоб драбина стояла на землі, а голова її досягала небес.

Звідси зрозумілі слова: «ангели Творця сходять і спускаються по ній». Запитали коментатори: якщо ангели на небесах, то слід було б написати спочатку «спускаються», а потім «сходять»? Суть в тому, що йдеться про людину, що є посланцем Творця, адже «ангел» - це посланець. Люди, що йдуть шляхом Творця, звуться Його ангелами. Вони спочатку сходять, оскільки драбина поставлена ​​на землю, і досягають кінця сходів, - що називається: «головою досягає небес» - «а потім спускаються», і це означає, що всі підйоми й падіння відбуваються з тієї причини, що у драбини два кінці:

1. «Стоїть на землі» - найнижчий стан.

2. А з іншого боку, «головою досягає небес».

Іншими словами, наскільки людина цінує «голову, що сягає небес», настільки вона може відчувати ницість того кінця, який «стоїть на землі», і шкодувати про те, що перебуває в земних бажаннях. З іншого боку, якщо у неї немає справжнього уявлення про «голову, що досягає небес», вона не може жахнутися падіння, в якому знаходиться.

Отже, сенс такий: наскільки людина піднімається до «голови, яка досягає небес», настільки вона може оцінити глибину свого падіння. Ось чому спочатку написано: «сходять», а потім: «спускаються» - людина відчуває падіння лише в міру того, наскільки надає важливість небесам.

Це і називається «сходять», а потім «спускаються». Адже сходи, котрими людина має піднятися, щоб виконати свою місію, з якою вона послана в цей світ Творцем, починається зі східців «драбини, що стоїть на землі, а головою сягає небес». Іншими словами, починаючи з найнижчого стану, - бажання отримувати, що є природою людини. А у «голові», тобто в кінці драбини, вона повинна досягти небес, - чистої віддачі. Це і називається «небесами». Бо земля зветься «отримувач», а небеса – «той, хто віддає».

Слід дати ще одне пояснення словам «сходять і спускаються». Адже людина повинна знати, що коли відчуває період падіння - наприклад, займаючись торгівлею, або працюючи на заводі, або просто йдучи вулицею й т.п., вона раптом пробуджується від сну і бачить себе в падінні - тоді вона повинна знати, що це знання про низький стан прийшло з боку підйому. Тому називається, що спочатку «сходять», а потім «спускаються», - адже якби не підйом на новий щабель завдяки збудженню згори, людина не відчула б цього. Тим самим її звуть згори.

Отже, вся наша робота ведеться на «драбині, яка стоїть на землі, а головою сягає небес». Іншими словами, у сходів людини є дві властивості, з якими вона піднімається сходами життя:

1. «Драбина стоїть на землі»: бажання отримувати в очах людини стоїть на рівні землі - найнижчому стані. Земля - ​​це отримання, жіноче начало. Вона отримує від небес, тобто від чоловічого начала, яке є тим, хто віддає. «Головою досягає небес» - це значить, що віддача зветься небесами і уявляється людиною як «голова» - тобто річ важлива. Коли людина ставить віддачу головною, в тій же мірі земля, тобто бажання отримувати, вважається в неї категорією ницості.

2. «Земля» називається у людини головою, а «небеса» - найнижчим станом.

«Ангели Творця»: мається на увазі той, хто робить розрахунок, що він прийшов у цей світ з місією від Творця, - здійснювати виправлення. Тоді вона належить до категорії «ангелів Творця», які «сходять і спускаються» по драбині. Іншими словами, вони бачать, що сходи життя стоять на землі - що бажання отримувати є найнижчим станом.

«А голова її сягає небес»: небеса для людини - це властивість віддачі. Іншими словами, такі люди чекають того, щоб досягти віддачі, тому що головне в їхній роботі - зробити приємність Творцю. Це для них є категорією «голова». Коли вони отримують бажання, за допомогою якого зможуть віддавати, - це для них піднесення, і цього вони очікують. Коли ж вони знаходяться під владою «землі» - відчувають найнижчий стан. І вони чекають лише того, щоб здійснювати віддачу Творцю.