З’ясувати поняття віддачі. Коли людина прислуговує тому, хто є важливим в очах світу, та шанована людина не повинна давати їй винагороду за її послуги, бо сам факт слугування важливій особі вважається, як начебто та вже дала цій людині винагороду. Тобто якщо ця людина знає, що то особа шанована, вона вже має задоволення від служіння, і не потрібно їй отримувати ще якусь втіху за свої послуги, а самі послуги вже є задоволенням для неї.

Тоді як коли вона робить послуги простій людині, тоді немає їй задоволення від цієї служби, і вона бажає отримати винагороду за свої послуги. Тобто та служба, яку зробила людина шанованій особі, не потребує винагороди.

Наприклад, велика й важлива людина прибула на літаку і в руці в неї невеличка валіза. І є багато людей, які чекають на її прибуття. І ця важлива людина дає свою валізу комусь, віднести в її авто, в якому вона їде додому. І хоче тому, хто прислужився їй, дати за це, скажімо, 100 доларів. Певно, що той відмовиться прийняти від неї, тому що має він задоволення від своєї служби більше, ніж сто доларів, які ця людина дає йому.

Але ж якщо це чоловік простий, тоді той навіть за гроші не буде йому слугою, а скаже: «Є тут люди, що працюють носильниками, вони віднесуть валізу до авто. А для мене - це нижче моєї гідності обслуговувати тебе. А носильники, позаяк це їхня професія, якщо даси їм оплату, певно, вони раді будуть обслужити тебе».

Виходить, згідно з цим, щодо тієї дії, яку людина виконує, - існує велика відмінність, і не в самому діянні, а ради кого людина виконує цю дію. Якщо вона робить це для людини поважної, то це залежить від важливості тієї людини у її відчуттях, того, як вона відчуває велич тієї людини. І не важливо, чи сама вона розуміє, що то людина важлива, чи то її оточення кажуть, що то людина поважна, - вона вже має сили служити їй і не потребує ніякої винагороди, як сказано вище.

І згідно зі сказаним, можна зрозуміти щодо цього, яким насправді є намір тієї людини, яка прислуговує якійсь важливій особі. Чи намір її той, що вона втішається від того, що служить їй, і це вважає вона як велику заслугу, те, що обслуговує її. А з якого джерела приходить їй задоволення від того, що вона служить шанованій людині, вона не знає. А бачить вона щось природне, що є тут велика насолода, тому вона й бажає їй прислужитися.

Це означає: або вона має на увазі, що то людина поважна, тому й бажає, щоб та поважна людина мала би втіху. Або ж вона хоче прислужитися їй тому, що сама відчуває задоволення. Тобто, якщо вона змогла б отримати те задоволення, яке є їй від служіння тій людині від чогось іншого, тоді вона поступилася б цією службою. Бо причина, через яку вона бажає служити їй, це лиш тільки те, що відчуває, - тут вона матиме гарне відчуття, тому вона й служить їй.

Питання таке: чи її слугування тій людині через те, що бажає, щоб та, шанована людина, мала б добре відчуття? А те, що сама вона відчуває задоволення тим, що служить їй, це лише результат. І зовсім не те, щоб її намір був спрямований на себе, а все для того, щоб поважна людина почувалася б добре. Або ж насправді не має вона жодних розрахунків щодо тієї важливої людини, а всі її розрахунки – наскільки вона сама може мати від цього втіху.

І якщо ми запитаємо, який висновок з того, з яким наміром людина це робить, відповідь така, що ми повинні знати, що означають слова «клі віддачі». І знаходимо ми три визначення для дії віддачі.

1) Людина займається віддачею для блага ближнього, щодо нього самого чи його майна, для того, щоб отримати за це винагороду. Тобто, коли не досить самого служіння, щоб воно принесло їй задоволення. А вона бажає, щоб за це дали їй щось інше. Наприклад, вона хоче, щоб за роботу у віддачі її б вшанували. І через це має вона силу діяти. Тоді як коли вона не була б упевнена, що її будуть шанувати за це, людина не робила б те, що вона робить для ближнього.

2) Людина займається віддачею на благо ближнього і не хоче, щоб їй давали якусь оплату за її роботу. Тобто щось інше, друге. А задовольняється тим, що робить дії віддачі. І її природі притаманне задоволення від того, що робить добро іншим. І в цьому вся її насолода. Тож певно, що це є рівнем набагато вищим, ніж перший, і з цього ми бачимо, що людина діє з наміром «ради того, щоби зробити добро іншим». І це нам слід назвати «віддає ради віддачі».

Проте слід заглибитися трошки в цю тему і дослідити, який насправді намір людини в тому, що вона робить благо іншим. Якщо вона виконує всі дії тому, що хоче мати задоволення, то це означає себелюбство, оскільки з боку своєї природи людина втішається від дій віддачі. Або ж намір людини в тому, що вона має задоволення, коли іншим добре.

Тобто вона втішається тим, що інші мають добрий настрій. Тому людина намагається робити добро іншим для того, щоб вони були в доброму гуморі і мали б задоволення від свого життя. І якщо випадково людина бачить, що є хтось інший, який зробить щось з того, що бажано наразі зробити, скажімо, для мешканців її міста, і цьому іншому це вдасться зробити краще, ніж їй самій, тоді вона поступається своїм задоволенням, тим, що має від дій віддачі, і старається, щоб той інший зробив би це.

І тоді, напевно, якщо ця людина займається діями віддачі і не бажає оплати за свою роботу, але все одно, коли інший зробить це на благо містян, і хоча й знає, що той більш здібний за неї, все одно не може йому поступитися, - про таке ще не можна сказати, що це зветься «віддає ради віддачі». Тому що врешті-решт рішення за неї приймає її себелюбство.

3) Людина, яка працює з наміром щоб не отримувати ніякої винагороди. І при цьому, якщо вона бачить, що є хтось інший, талановитіший за неї, - вона поступається своїм задоволенням від того, що робитиме благо іншим і дбатиме тільки про благо ближнього. Це зветься «віддає ради віддачі».

І коли так, є перед нами серйозний аналіз, бо слід нам з’ясувати, яким насправді є намір людини. Або вона хоче мати собі добрий настрій – і тому вона прислуговує іншому. Або ж намір, те, що вона хоче, - це щоб був добрий настрій у поважної людини.

І для того, щоби зрозуміти цю наведену відмінність, можемо збагнути це завдяки тому уявленню, яке людина змальовує собі. Оскільки та особа є людиною дуже шанованою, і через це вона хоче принести їй задоволення, щоб та мала добрий настрій. Тому ця людина бажає прислужитися їй. Але в час, коли слугує їй, вона сама відчуває добрий та піднесений настрій, і почувається так, як наче всі насолоди, які вона мала в своєму житті, - відчуває тепер, що вони нічого не варті порівняно з тим, що відчуває наразі, через те, що вона служить людині найважливішій у світі, і навіть немає в неї слів описати свою насолоду від того, що вона бажає принести шанованій людині добрий настрій.

І тепер людина може вчинити собі перевірку, - яким є її намір в тому, що вона бажає принести задоволення важливій людині. Може вона дбає про власну користь, тобто те, що бажає зробити втіху тій людині, це тому, що сама вона матиме добрий настрій. Або ж все її спрямування щодо тієї шанованої людини, - принести їй задоволення, щоб був у поважної людини добрий настрій, - бо саме через велич тієї людини збудилося в ній сильне прагнення служити їй.

Тому хоч під час свого служіння людина й відчуває велику насолоду, яка присутня при цьому, все ж таки, якщо вона знає, що є хтось, хто, прислужившись цій людині, дасть їй більше задоволення вона поступається власною насолодою, яку вона може відчути під час служіння. І від усього серця бажає, щоб той інший виконав би цю роботу, через те, що буде тій людині більше задоволення, ніж якщо вона служитиме їй.

Виходить з цього, якщо людина згодна поступитися своїм служінням, то навіть коли відчуває наразі чудову насолоду від своєї роботи, все ж таки ради поважної людини, аби було їй більше задоволення, вона відмовляється від цього, тому що не думає про себе, а все на благо важливої людини.

І це зветься, що немає ніякого наміру для власної користі, а все ради віддачі, і не має вона жодних розрахунків щодо себе самої. Тоді аналіз її є досконалим, таким, що не може обманути себе. І це називається «повною віддачею».

Але слід знати, що не має людина можливості прийти до цього власними силами. Бо сказали про це: «Зле начало людини переборює її щодня і бажає вмертвити її, як сказано: «Спостерігає грішник за праведником і хоче його вмертвити». І якби Творець не допоміг їй, не подужала б його. Як сказано: «Творець не залишить нас в його руках» (трактат «Кідушін», 30).

Тобто людині слід спочатку дивитися, чи є в неї сили прийти до того, щоби була можливість чинити дії з наміром принести задоволення Творцю. І тоді, коли вже прийде до усвідомлення, що не має можливості своїми силами прийти до цього, тоді людина зосереджує свої Тору та заповіді на єдиній точці, якою є «світло, що в ній, повертає до добра», що й буде їй всією оплатою, якої вона бажає від Тори та заповідей. Тобто винагородою за її зусилля буде, що Творець дасть їй цю силу, що зветься «силою віддачі».

Оскільки є правило: «Якщо хтось докладає якесь зусилля, тобто відмовляється від свого спокою, - це тому, що бажає чогось і знає, що без зусилля не дадуть йому, тому і змушений він трудитися». І тому, людина, що працює у виконанні Тори та заповідей, певно, що якоїсь речі їй бракує. І тому вона труждається в Торі та заповідях, бо завдяки цьому досягне бажаного.

І згідно з цим повинна людина приділити свою увагу і трошки подумати перед тим, як починає свою діяльність в роботі на Творця, - чого вона бажає. Тобто яку винагороду вона хоче за свою роботу. Або ж скажемо простіше, - яка причина зобов’язує її займатися Торою та заповідями. І коли людина вдивляється в це, - знати, чого їй не вистачає, заради чого вона має докладати зусиль, тоді з’являються так багато міркувань та думок, що дуже важко їй взнати, чого вона насправді бажає.

Тому існує багато людей, які, коли починають думати, заради якої цілі вони працюють, то не можуть визначити істинної цілі, і тому кажуть: «Навіщо нам втомлювати себе міркуваннями у цих дослідженнях?», - і працюють без жодної цілі, ще й кажуть: «Ми працюємо ради світу прийдешнього. А що таке той «прийдешній світ», - навіщо нам думати про це, будемо просто вірити, що воно річ добра, та й досить нам. Коли ж отримаємо винагороду майбутнього світу, тоді взнаємо, що це. Тож навіщо оце нам заглиблюватися в дослідження».

І тільки одиниці є таких, які скажуть, що існує поняття злиття з Творцем. І для того, щоби прийти до злиття з Творцем, необхідно увійти в стан тотожності властивостей з Ним, тобто «як Він милосердний, так і ти милосердний». І тоді людина починає старатися прийти до тотожності властивостей, а це означає, щоб усі її дії були віддачею, бо лише тоді спадуть з неї ті скорочення й приховання, що існують у світі. І починає відчувати святість.

Але в час, коли починає свою роботу, щоби прийти до рівня віддачі, людина бачить, що дуже вона далека від цього. І немає в неї бажання, щоб мати змогу свої думку, слово та дію спрямувати на заради віддачі. І не знає тоді, що робити, щоб досягти сили віддачі. І кожного разу, коли докладає сили, людина бачить, що вся ця справа не в ній, а десь назовні. Так, що аж приходить до думки, що не для людини таке, щоб реально можна було б колись прийти до цього.

І тоді приходить до усвідомлення, що тільки Творець, Він може допомогти їй, як зазначено вище. І лише тоді людина розуміє, що слід їй займатися Торою та заповідями, щоб отримати винагороду. А винагорода її, те, ради чого вона труждається, це щоб Творець дав їй силу віддачі. І на таку оплату людина й сподівається. Тому що бажає прийти до злиття з Творцем, що є тотожністю властивостей, і категорією віддачі.

І це - уся її винагорода, на яку вона сподівається. Завдяки зусиллям в Торі та заповідях, вона надіється, що дадуть їй те, що вона сама не в змозі досягти. І потребує, щоб інший дав їй. Так як і при зусиллях в матеріальному житті, де позаяк людина сама не може дістати грошей, тому вона докладає зусиль і за це дадуть їй гроші. Так само і в духовному, те, що вона не може досягти своїми силами і їй потрібно, щоб хтось дав їй, це ми й називаємо «винагородою».

А отже, коли людина бажає прийти до властивості віддачі, через те, що хоче прийти до злиття з Творцем, а неможливо їй самій прийти до цієї властивості, тож потрібно їй, щоб Творець дав їй це. І те, що вона хоче, щоб їй дали, це і зветься «винагородою».

І тому, оскільки існує правило «Якщо бажаємо оплати, мусимо докласти роботи та старань», - тому людина виконує Тору та заповіді, для того, аби дали їй цю винагороду, що зветься «сила віддачі», тобто вийти з себелюбства і отримати бажання, щоб була в неї сила займатися тільки любов’ю до ближнього.

І це те, що сказали: «Завжди хай займається людина Торою та заповідями ло лішма, бо із ло лішма приходять до лішма, тому що світло, що в ній, повертає до добра». Тобто, як сказано вище, завдяки зусиллям в Торі та заповідях ради того, щоби прийти до лішма, людина приходить до рівня лішма тим, що спочатку трудить себе. Тому вона удостоюється, щоб «світло, що в ній, повернуло б її до добра», і це зветься, що з небес дали людині силу віддачі.

Але маємо запитати: навіщо людина спочатку трудить себе, а потім дають їй світло Тори? І чому відразу не дають їй світло Тори, щоб негайно повернути її до добра? І навіщо працювати і вкладати снагу дарма, і час також витрачати безглуздо? Чи не було б краще, якби дали людині світло відразу ж на початку її роботи. Тобто відразу ж отримала б світло, і зразу ж почала б свою роботу лішма.

А справа в тому, що «немає світла без клі». А «клі» - так називається бажання. Тобто людина, яка має хісарон і жадає наповнити хісарон, це зветься «клі». І тільки тоді, коли є в неї клі, тобто бажання до певного наповнення, тоді можна сказати, що дають їй наповнення, і вона задоволена тим достатком, який їй дають. Адже саме до цього людина прагнула. І «винагорода» зветься наповненням. Коли прагнення наповнюється, - і ще більш за це, коли величина важливості наповнення залежить від міри прагнення, ще й згідно з величиною страждань, що були в людини, - цією мірою вона втішається наповненням.

Тому неможливо дати людині світло, щоби повернути її до добра, коли немає в неї ніякого бажання до цього. Бо поняття повернення людини до добра означає, що вона втрачає силу себелюбства і отримує силу любові до ближнього.

А якщо людина не має жодного бажання вийти з себелюбства, і якщо кажуть їй: «Зроби роботу, і за це не буде в тебе себелюбства», вона не вважає це за оплату. А навпаки, вона думає тоді, що за те, що працювала у Господаря, і замість того, що слід було б зробити їй добро за її зусилля, дає їй за це велике зло. Настільки, що всю любов до себе людина втрачає за одну мить. І хто згодиться на таке?

І тому має людина спочатку вчитися ло лішма, щоб цим була б їй допомога з боку тіла, бо людина готова поступитися маленькою насолодою для того, щоб дістати велику насолоду. А з боку природи людина не може уявити собі насолоду, яка не буде утворена виключно на підвалинах любові до себе.

Тому кажуть їй, що своїми заняттями в Торі та заповідях вона отримає винагороду. І це не брехня. Бо насправді людина отримає оплату. Тобто те, що кажуть їй, що своїми зусиллями в Торі та заповідях вона отримає винагороду, - це правда. Бо, напевне, дістане оплату. Однак оплата поміняється.

Як, наприклад, батько каже своєму синові, що в разі, якщо той буде поводитись гарно, - він купить йому авто, таке, в які граються малі діти, тобто машинку з пластмаси. А потім батько виїхав за кордон і повернувся за кілька років. Син уже подорослішав і, прийшовши до тата, каже йому: «Тату, адже ти перед тим як поїхав за кордон, пообіцяв мені автівку з пластика». Іде його батько і купляє замість цього добре справжнє авто, таке, що ним можна їхати на великі відстані. А син уже має глузд і розуміє, що час зараз вже не той, щоб купляти авто з пластика, час уже для справжнього автомобіля. То чи це зветься, що батько обманув його? Певно, що ні. І син бачить нині, що він, коли був малою дитиною, не міг тоді розуміти нічого, крім незначущої винагороди.

Так і тут, коли починає з винагороди незначної, що зветься «ло лішма». Тобто коли людина чекає, що дадуть їй як оплату таке, що не має цінності порівняно зі справжньою винагородою, яку вона отримає, - удостоїться лішма. А це таке клі, в яке ми можемо отримати добро й насолоду, ті, що Творець бажає дати, такі, що є справжніми насолодами.

Виходить, тим, що кажуть людині, щоб працювала ло лішма, тобто аби отримати оплату, - це правда. Тобто і якщо спрямує себе на «ради віддачі», також отримає винагороду. А вся неправда в цьому, власне, у винагороді. В час, коли людина перебуває в ло лішма, вона думає про іншу винагороду, яку дадуть їй. І клі, яке отримає це, називається «себелюбством».

Тоді як потім, коли людина зростає, вона починає розуміти, що основні келім, що отримують винагороду, - це келім віддачі, адже саме цими келім отримують істинні добро та насолоду. І тоді вона відчуває себе найщасливішою людиною в світі. І зовсім інше - оплата, яку сподівалася отримати, коли перебувала в ло лішма, і тоді була здатна отримувати тільки винагороду, гідну маленької дитини.

Виходить, згідно з цим, коли навчають в ло лішма отримувати насолоду і винагороду за свою роботу, це не називається «неправдою», тому що людина не втрачає нічого тим, що міняють їй маленьку оплату на більшу. Однак слід пояснити, що ло лішма, тобто винагорода за цю роботу, вона не так називається, як людина думає, а є у цієї оплати інша назва, не та, про яку вона думає. Але оплата залишається оплатою. І не міняють винагороду, а міняють її назву. Тобто з «оплати неістинної та уявної» на «істинну винагороду».

І з усього вищезгаданого виходить, що головне, те, що людина повинна отримати за свої зусилля в Торі та заповідях, це те, що Творець дасть їй келім віддачі, те, що сама людина не здатна досягти, тому що вони протиприродні. І це – подарунок з небес. І вони є винагородою для людини, яка завжди надіялася на це: «Коли я буду в змозі принести задоволення Творцю?» І оскільки сподівалася на цю винагороду, тому вона і зветься «її винагородою».

І щоби зрозуміти те, що сказано, маємо подивитися в «Загальний вступ до книги «Панім масбірот» (п.3), де написано: «Корінь темряви - це екран, що в клі малхут. А корінь винагороди закладений у відбитому світлі, що з’являється завдяки ударному зівуґу».

Він визначає там корінь того, що ми бачимо в цьому світі. Тобто коли все, що ми бачимо в цьому світі, все це є гілками, що походять від коренів, від вищих світів. І каже там: «Корінь зусилля, того, що людина відчуває в цьому світі, походить від кореня екрану, що в клі малхут». І це означає, що клі, що є у створінь, воно зветься «бажання отримувати задоволення», і це те, що створив Творець, тому що Його бажанням є дати благо створінням. Для цього і створив у них бажання отримувати задоволення. І це зветься «малхут» у вищих сфірот.

А потім, як ми вчимо, сталося скорочення, зміст якого той, що не бажає [створіння] бути отримувачем, тому що бажає тотожності властивостей з Творцем. Тому виникло правило в святості, що нічого не отримується без того, щоб спрямувати намір на «заради віддачі».

І це справа встановлення екрана. Оскільки йдеться про вищі світла, тому те, що не бажає отримувати світло, зветься «екран». Подібно до людини, яка, коли світло сонця занадто світить у дім, і не бажає щоб було стільки сонячного світла, то вішає фіранки або жалюзі, щоб сонце не світило всередину будинку.

Тому, коли йдеться про вищі світла, і коли малхут, попри те, що були в неї великі бажання та прагнення отримати світло насолоди, все ж поступилася насолодою, щоб не отримувати її, через те, що бажає тотожності властивостей, - це зветься «зусиллям». Тобто робить дію не за своїм бажанням, інакше кажучи, не дає собі отримувати насолоду.

І також і в матеріальному світі, коли людині треба поступитися якоюсь насолодою, то це зветься «зусиллям». Наприклад, людина має втіху від відпочинку, і вона через якусь причину та потребу поступається своїм відпочинком і йде щось робити. Це називається «зусиллям».

А також це показує нам, коли матеріальне відгалуження отримує винагороду, - де саме це коріниться у вищих світах. Показує нам, що корінь винагороди походить від відбитого світла, яке є бажанням віддачі, що виходить з ударного зівуґа, який робиться між вищим світлом та екраном і авіютом (дивись в ТЕС, част.4 п.8), і написано: «Бо відбите світло, що облачає, з’являється як породження двох сил". Де поняття «зівуґа де-акаа» в духовному - це коли дві речі суперечні одна одній, - і вважається це співударянням. А зміст його той, що, з однієї сторони, створіння дуже жадає цього, тому що бачить, що тут буде йому велика насолода, а з іншої сторони – переборює себе і не отримує цього, тому що прагне тотожності властивостей. Тобто є тут два бажання:

а) те, що прагне отримати задоволення;

б) а з іншого боку прагне тотожності властивостей.

І з двох цих народжується нове явище, що зветься «відбите світло, що облачає», і цією новою силою може потім отримати вище благо, тому що це відбите світло є клі, придатне до отримання блага. І разом з цим клі з’являються у створіння два стани:

а) те, що воно отримує насолоду, яка є у вищому благу, що приходить від задуму творіння – дати благо створінням;

б) і разом з цим воно перебуває в тотожності властивостей, що є другим зі станів, які є в нього в час отримання вищого блага.

Отже, ми бачимо з усього зазначеного вище, що всією винагородою є лише відбите світло, яке є силою віддачі, яку нижній отримує від вищого. І називає її «відбите світло», а це означає, що нижній віддає вищому. Тобто світло, що приходить від Творця, зветься «ор яшар» (пряме світло). Як написано: «А Всесильний створив людину прямою». Тобто, як ми вивчаємо, задум творіння був – дати благо Його створінням. Тобто, щоби нижні отримали б вище благо. І це називається «прямий».

Однак отримувачі вищого блага бажають тотожності властивостей. Тому існує в нас виправлення, що зветься «ор хозер» (відбите світло). Тобто той, хто отримує вище благо, приймає його не через те, що бажає задоволення, а тому, що хоче дати задоволення вищому. І це означає: як вищий хоче, щоби нижній мав задоволення, так само і той, хто отримує вище благо, має намір, - якщо поверне задоволення Дарителю, той матиме втіху від того, що справдився Його задум. Виходить, згідно з цим, що головна винагорода – це відбите світло, тобто сила віддачі, яку нижній отримує від вищого.

Але все одно слід зрозуміти, чому ми кажемо, що клі, зване «сила віддачі», і є всією винагородою. Чи не зветься винагородою те, що ми отримуємо? Як кажуть: «Я ж працюю для того, щоб отримати оплату». І також як говорять, що задумом творіння є дати благо Його створінням, тобто щоб вони отримали винагороду. А тут ми кажемо, що оплатою є «сила віддачі». А як ми розуміємо, винагородою має бути те, що людина удостоїться осягнення вищої суті Творця і таємниць Тори й подібного. Однак тут він пише, що винагорода полягає в тому, що ми осягаємо силу давання, тобто силу віддачі. І каже нам ще, що це походить від вищого кореня, що зветься «відбите світло».

Так от, відоме правило: «Більше, ніж теля хоче смоктати, корова бажає його нагодувати». Якщо так, виходить відповідно, що Творець хоче давати створінням більше, ніж створіння хочуть отримати. Але хто ж затримує? Отже, слід пам’ятати феномен скорочення, що сталося, – а це для того, щоб була у створіння тотожність властивостей, що є виправленням того, щоб не було «хліба сорому». І це походить від нашого Кореня. Бо оскільки Творець, Його сторона – це віддача, а не отримання, адже Йому (боронь Боже) не притаманна якась нестача, щоб існувало в Ньому отримання. Тому, згідно з правилом, яке є в нашій природі, що кожна гілка хоче уподібнитися своєму кореню, тому коли нижній бажає зробити щось, чого не існує в Корені, він почувається неприємно.

Виходить, відповідно, - з вищим благом, яке є світлом та насолодою, - з цим людині нічого не потрібно робити, щоб отримати його, адже більше, ніж створіння хоче отримати, Творець бажає дати йому. Проте як зазначено вище, немає у створіння клі, яке змогло би втішатися від насолод, що дають йому, через сором. Виходить, що вся наша винагорода, те, чого бракує нам, - це клі, що зветься силою віддачі, бо тільки келім нам не вистачає, а не світел. Тому виходить з цього, що основна оплата, – це сила віддачі.

Але для того, щоб досягти це клі, що називається «бажання віддавати», також потрібне бажання. Тобто, щоб ми відчули, що нам бракує цього клі. Тому, перш за все, нам слід займатися Торою та заповідями ло лішма. І це й є нашими зусиллями. Бо ми ж бачимо, що все, що ми робимо, все це для власної користі, і ніякого наміру віддачі немає.

І тоді бачимо, що бракує нам сили віддачі. І ми бажаємо як оплату взамін за нашу роботу, щоб Творець дав нам цю оплату, якою є бажання віддавати. І коли буде в нас ця сила, зможемо ми отримувати добро й насолоду, а все це існує вже готове, тож не потрібно нам докладати до цього своєї роботи, бо це дає Творець. Тільки щоб людина постійно сходила б вгору зі щабля на щабель, здобуваючи щоразу силу віддачі, а більшого й не треба.