Лист 29

(переклад з івриту)

Друзям моїм, хай живуть вічно.

Деякий час тому написав я вам листа і поки ще не отримав відповіді, чи він дійшов до вас. І крім … всі ви недбалі щодо листів до мене, а це, певно, належить до поняття «наказова заповідь, що спричинена часом». І досить тямущому.

Про «новий рік дерев», котрий 15 числа місяця швата, є в трактаті Рош а-Шана (аркуш 14): «Першого швата, - який сенс? Сказав рабі Гошайя: «Оскільки пройшли більшість дощів року». І написали в Тосафот, що на цю ж причину вказує школа Гілеля, які вважали, що саме 15 швата, оскільки тоді пройшла більшість дощового періоду, і це час запліднення, і піднялася смола в деревах, і з цього часу зав’язуються плоди.

І в трактаті Рош а-Шана (аркуш 11) сказали: «Той, хто виходить в дні місяця нісан і бачить дерева, що розквітають, говорить: «Благословен Той, Хто не применшив у Своєму світі нічого, і створив в ньому створіння добрі та дерева добрі втішати ними людей».

І треба зрозуміти:

а) що це «не применшив у Своєму світі нічого», - те, що дерева розквітають, вже є доказом, що не применшив нічого?

б) «створив добрі створіння», - який доказ з цього, що створіння вони добрі?

в) зв’язок між людиною та деревом;

г) відомо, що коли пройшла більшість періоду дощів, це ознака нового року, оскільки це згідно і з школою Шамая і зі школою Гілеля.

Ось, спочатку треба зрозуміти, що таке «новий рік» - Рош а-Шана, в поняттях духовної роботи. Відомо, що Рош а-Шана є часом суду, коли судять світ, на добро, або, - хай нас омине! – навпаки. А «рош» (голова) зветься категорією кореня, коли з цього кореня виходить галуззя. І завжди гілки йдуть за сутністю кореня, бо з кореня помаранчі не виростуть гілки яблуні.

А корінь і голова, - як людина налаштовує собі на початку, - так і продовжується лад її життя. Бо корінь – то вся основа, на котрій вся будова зводиться.

А устрій суду, коли судять людину в Рош а-Шана, такий, що людина - сама вона і член суду і суддя, і вона ж виконує вирок. Бо людина, вона є і суддєю, і обвинувачем, і тим, хто знає, і тим, хто свідчить. І це так, як сказали кабалісти: «Є суд внизу, немає суду вгорі».

А дощами звуться життєва сила та насолода, за допомогою котрих дерево дає плоди. Це є головним в роботі людини взимку в довгі ночі місяця тевет. І з місяця тішрей, коли є загальний Рош а-Шана, до місяця шват вже пройшла більшість дощового періоду, тобто, людина вже дістала життєву силу й насолоду з Тори та духовної роботи. Тоді людина судить себе, - чи варто продовжувати весь рік так в Торі та в духовній роботі, або, - хай нас омине! – навпаки.

«І якщо є над нею ангел, що може замовити слово, один з тисячі, сказати про чесноту людини», тобто, чи має вона заслугу, - тоді присуджують людині прямоту. Тобто, щоби йшла прямим шляхом. Тоді «з тисячі» (івр.оригін. «міні алеф») відповідає поняттю «і навчу (івр.оригін. «аалефха») тебе мудрості». І тоді, після суду й обговорень, виходить виправданою в своїй справі. Тобто, прийняла на себе, що з сьогоднішнього дня й далі займатиметься лише речами чистими, що звуться віддачею. І «небесам», і створінням.

Це говориться лише коли є більшість заслуг, тобто, більшість життєвості, котру досі людина отримала, було від віддачі, тоді вона вирішує свідомо, що варто продовжувати, і тоді зветься це, що виходить виправданою в своїй «судовій справі».

А якщо не від речей духовних дістала людина більшість життєвої сили, а вся життєвість її була від речей матеріальних, але є в неї заслуга, що зветься «ангел, що замовляє слово», тоді також виходить виправданою судом, як зазначено вище. Тобто, вирішує продовжувати весь рік лише справу віддачі.

А коли більшістю є прогріхи, тобто, після всіх зусиль і роботи, все ж таки більшість життєвої сили дістала саме від реалізації бажання отримувати для себе, що є коренем всіх порушень і гріхів, тоді в своєму суді вона стає звинуваченою.

Тобто, приймає на себе відтак і далі йти лише дорогою всього світу, що означає, - всім, що є в категорії отримання для себе, а це – заборгованість для людини. Тому що те, що в категорії отримання для себе, утримує людину від приходу до вічної досконалості і того, щоб удостоїлась вищих насолод. І це зветься «борг перед самим собою», що вирішила продовжувати все життя тим способом, котрий є винністю для душі.

І це те, що написали в Тосафот: «Оскільки тоді пройшла більшість дощового періоду… і піднялася смола в деревах, і з цього часу зав’язуються плоди».

Тобто, якщо пройшли більшість довгих ночей зимнього періоду в Торі та духовній роботі і піднялася смола (івр. «сараф») в деревах, і знає людина й відчуває сама, наскільки вогонь пече (івр. «сореф») їй в серці, як «Снопи іскр її як спалахи вогню, полум’я Творця», тоді він вирішує продовжувати цим шляхом. І це пояснення написаного: «І виходить, плоди зав’язуються з цього часу», тобто, з цього часу й далі вона удостоїться плодів.

Тому 15 швата зветься Рош а-Шана, бо вже людина вчинила собі самоаналіз, чи варто продовжувати роботу, або, борони боже, навпаки. Бо тоді вже знає, з якої властивості починаючи, вона може продовжувати життя, - чи з отримання для себе, чи з того, щоб приносити задоволення Творцю. Ось, відомо, що вся робота лише в досягненні бажання віддавати, адже бажання отримувати насолоди уготовано нам Творцем з боку творіння, бо Його бажанням є насолодити створіння, - то й створив бажання отримувати.

І створіння залишилось би в категорії бажання отримувати, тобто, якби ми отримували б також світло духовного й вічного в своє бажання отримувати, тоді насолоди не були б досконалими з боку «галуззя», що бажає уподібнитись кореню своєму, і з цього пішла категорія «хліба сорому». І через це вийшло б так, що створіння залишилося б в нестачі. Тому Творець приготував нам виправлення, що зветься «цимцум», скорочення.

Тобто, там, де є бажання отримувати, людина відчуває відразу стан приховання, як написано в Передмові до коментаря «Сулам», що незважаючи на те, що життя, котре зодягнене в тіло, походить «суще від сущого», все ж таки не взнається корінь його походження, тобто через скорочення.

А тим, що призвичаюються до Тори та духовної роботи, заслуговують виправлення, що зветься отриманням заради віддачі, і цим ми удостоюємося злиття з Творцем. Виходить, що цим все вдосконалюється. І це зміст сказаного «що не применшив у Своєму світі нічого», де мається на увазі виправлення віддачею, як написано далі.

Тепер з’ясуємо питання зв’язку між деревами і створіннями, бо кабалісти наблизили їх одне до одного. Ось, написано: «Чи людина – дерево польове…», тобто всі роботи, що ведуться з деревами, аби були здатні дати плоди, актуальні також щодо людини. Бо аж поки людина стане готовою дати плоди, мусить пройти всі види робіт, котрі робляться з деревами. А сутність плодів – це результат діяльності людини.

І мій пан, батько й учитель пояснив якось на трапезі «ту-бішват», (15-го числа місяця шват), чому влаштовують поїдання плодів.

І сказав: «Оскільки в цьому вся різниця між святістю та «сітра ахра», як написано в Зоар: «Чужий бог оскоплений і не дає плодів», як пояснюється в коментарі Сулам, тобто, усихає їхнє джерело, і вони все більше в’януть, аж поки повністю закупорюються. А ті, що йдуть у святості, заслуговують благословення в ділах своїх, «Котре плід свій дасть вчасно і листя його не зів’яне» (Передмова книги Зоар, 23).

Тому народ Ісраеля вказують на це [поїданням плодів], аби показати, що головне – це плоди», кінець цитати.

А плоди святості, вони в тому, що заслуговують розкриття божественості Творця, і робиться як джерело, що все посилюється, і не припиниться увік. І сходить зі ступеня на ступінь, аж поки заслуговуємо сказати: «Пишатиметься мною, бо бажає мене, і Він буде мені вінцем краси».

А роботи, котрі проводять з деревами, дано також людині, щоби підготувати її, як сказано вище. Дивись в трактаті Швііт 82:42, де наводиться те, що необхідно в роботі з деревом, і звідти будемо вчити і щодо роботи людини, і достатньо тому, хто розуміє.

Угноюємо, - додаємо деревам гною. Також і людина повинна додати собі гною та сміття, тобто категорію відходів, котрими є ганебні властивості людини. Але людині не треба вносити гній іззовні, як це роблять з деревом, а треба зробити «гній» з прихованого відкритим, тобто, ввести у відчуття своє, щоб відчула людина міру ницості ганебних своїх властивостей. Інакше вона не здатна виправити свої дії.

Обкопуємо, - скопуємо землю біля коренів дерева. Так само й людина має копатися та досліджувати корінь та призначення людини, - які вони. Задля якої цілі прийшла вона в цей світ.

Видаляємо нарости, - відрізаємо нарости, напливи, - ті пороки, що народжуються на деревах. Всі ці речі – назовні від тіла. І є кілька речей, котрі людина робить, що видні іззовні, людям. Тобто, під час молитви, або коли говорить праведні слова перед ближнім, і цим ближній бачить роботу людини, що поза тілом, - тоді треба відрізати це і скасувати. Бо «приховуй взаємини свої з Творцем, Всесильним твоїм».

Тобто, коли людина виконує якусь роботу в ім’я Всесильного, ознака цього те, чи вона прагне людина ці речі від людей. І це знак того, що намір її істинний. А якщо ні, - то навпаки, вона прагне лише розкрити людям, і показує чистим своє тіло іззовні зі 150 причин. Але ж коли це заради Творця, тоді, природно, бажає саме приховати це.

Видаляємо – листя з дерева, аби полегшити його. Також і в людини, - є в неї «листя», котре передує плодам. Тобто, за листям народжуються плоди, і це є поняття «Від ло лішма приходять до лішма». Ло лішма зветься «листя», а плоди – це лішма.

Але треба видалити це листя, щоби полегшити «дерево», щоб була в нього можливість прийти до лішма. Інакше, якшо не видалити ло лішма, залишиться в цьому стані, - ло лішма. Але після того, як удостоюємося лішма, написано: «І листя його не в’янутиме», а всі роботи, котрі були в категорії ло лішма, входять потім у святість.

І є ще більш високе пояснення, як написано в коментарі Сулам (в Передмові книги Зоар, 2), що поняття «листя» є силами суду, що в екрані. Бо сенс скорочення, котре було на бажання отримувати, - щоб не світило жодне світло, а щоб була темрява, і через це народжується феномен екрану. Виходить, що сила суду зникнення світла приводить його до того, що утворить екран, а за його допомогою він дістає силу отримання ради віддачі.

А також в період підготовки, тобто, до того, як заслуговуємо увійти в палац Царя, треба людині призвичаїтись до сил подолання бажань отримувати для себе. А спосіб для цього – починати з невеликих речей, тобто, з речей, від яких немає йому таких вже насолод та втіхи, і легше ними поступитись та сказати, що якби не було заповіді займатися ними – то й не робив би цього.

А потім вже продовжує та додає, аж поки не привчить себе поступатися навіть найважливішими для себе речами. Навіть про те, що торкається до його душі, він також може сказати, що якби не було заповіді робити це, - не займався б цим. І щодо всього цього варто, щоби був він героєм і досвідченим вояком, і тоді удостоїться увійти до палацу Царя, бути серед служителів Творця.

А сила, що примушує його уберігати себе від усього, щоб не занурюватися в бажання отримання для себе, - це сила суду, обмеження, що панує, і це сила, котра береже його, щоб не оступитися через все це. Оскільки, коли є в нього до чогось особистий інтерес, - відразу йде від нього життєвість та світло. Тому він постановляє і приймає рішення, і береже екран, щоб отримувати саме заради віддачі.

А також, коли йде підготовка, сила згаданого суду, обмеження, проявляється в наявній дії, аж поки не приймає рішення раз і назавжди, що не перейде вже ніколи межі законів Тори. А до того, як приходить до кінцевого рішення на рівні «закон що не минається», він перебуває в «зворотно-поступальному» русі, що зветься також категорією «пращі», аж поки приходить до страху перед покаранням силою суду.

І можна це змалювати так, що навіть коли людина в час душевного підйому думає, що вже досягла незламності, але якщо оступилася в особистому інтересі, чи то в серці, чи в розумі, - відразу запановує над нею сила суду, і духовна життєва сила зникає в неї. Тобто, забирають в неї все прагнення та смак, котрі були в неї в Торі та служінні, і падає до влади «сітра ахра», і та володіє нею.

І немає людині жодної ради та сили щоб подолати її, і вона тягнеться за нею, як отара на бойню ведена, і та примушує жадати та отримувати життєву силу в найнегідніших бажаннях котрі є в житті. Тобто, в речах, щодо котрих у простих богобоязних людей з вулиці ніколи не буде такого вже бажання до речей настільки низьких.

А причина в тому, що людина звична отримувати духовну життєву силу. І в звичайних марнотах цього світу не знаходить такого вже й смаку славного, щоб була б їй заміна тій життєвій духовній силі, котра була в неї в час, коли отримувала від них душевне задоволення. Тому людина думає про найнегідніші марноти цього світу, - може там знайде задоволення для душі.

І тоді вона стає підозрюваною в усіх прогріхах, що є Торі, оскільки сила суду штовхає її в «сітру ахру», і тоді бажання отримувати дбає, щоб сповнитись насолодою, аби була в нього сила наповнити «сітру ахру», що зветься коренем егоїстичного бажання отримувати. Тому людина опускається до ницості, - може там вона здобуде те, що шукає.

А чи отримає вона там те, що розшукує, це ще питання. І все ж, вона копирсається в смітті, як курки, що клюють покидьки. А на початку падіння людина ще пам’ятає духовний стан, що був у неї, тобто ще залишилось в неї решімо, внутрішній «запис». І ще усвідомлює тоді, що вона зараз як мертва, тобто, що робить всі найнегідніші речі, чи то в думці, чи, також, в дії. Там, де не буде їй сорому від людей.

При всьому цьому вона знає, що все це не є метою людини, і все це є ницість. І розуміє, бувши свідома того, що треба перебороти цей час падіння. Але, незважаючи на те, що людина це знає і бачить, і відчуває, але лежить вона як мертва, і немає їй ради, і вона зв’язана товстими канатами під владою «сітри ахри».

А ті решімот, котрі людина пам’ятає, здаються їй як гарний сон, і немає ніякої ради та способу, щоб знову приснився б їй той добрий сон, - так вона знає та відчуває (сама на сто відсотків, що неможливо повернути той духовний стан, що був у неї тоді). Тобто, що людина не здатна докласти сили у самозреченні та в вірі вище знання, як колись.

Тому це решімо приносить їй лише страждання, оскільки не має вона жодної можливості звільнитися від нинішнього стану.

А оскільки в природі людини затлумити страждання, - бо так ведеться в світі, що мертвий забувається серцем, - то коли вона пам’ятає часи своєї духовності, тоді бачить, що зараз вона є мертвою. Тому людина приходить ще до більшого падіння, тобто, забуває добрий стан, і здається їй, що завжди вона жила в нинішньому стані егоїстичного отримування, і жодного разу не було в неї жаги до роботи Творця, тобто, що точно не про неї сказано «А ви, злиті з Творцем…»(9) а вся життєвість її лиш тільки від матеріальних речей.

А коли іноді людина згадує, що був у неї якийсь духовний стан, тоді вона пояснює собі, що певно й тоді не було це насправді, а так, мавпування. А головне, що немає їй потреби виходити з нинішнього стану.

А якщо врешті-решт спадає їй на думку, - що ж буде з виправленням душі, тоді вона знаходить собі відмовку, - що виправить це в іншому кругообігу, але не зараз. І потім людина приходить до ще глибшого падіння. Тобто, забуває навіть подумати якусь мить про все, що з нею коїться, а, борони боже, без жодних розрахунків, плине за течією світу, і живе собі, як і весь світ.

І це є поняттям «спускається й підбурює» - людину на егоїстичне отримання. І «піднімається та звинувачує», тобто в тому, що порушила вона закони Тори, і бере її душу, і залишається вона без жодної життєвої сили.

І це продовжується, аж поки не милосердяться над людиною з небес, і дають їй якусь причину, з якої потрапляє іноді в добре оточення книг або кабалістів. І раптом починає знову відчувати «Голос Улюбленого стукає…»

А іноді може й навпаки, потрапляє ще в ниціше оточення, і тим, що дивиться вона на їхню нікчемність, починає раптом відчувати заклик «Поверніться, сини». І відразу знову здобуває людина силу мужності, і відразу нагадують їй шляхи й учення, котрі отримувала і чула, і знову приходить до душевного піднесення, і виходить вмить з усієї негідності та знову постає до життя.

І тоді вже відчуває сама, що є в неї можливість подолання силою самозречення, і починає знову вибирати добро і гидитись злом, і лише тоді людина стає суддею вибору, порад і щирих правил, коли є в неї сила йти вперед.

Але ж в час смерті, тобто коли людина як той, що мрець його перед ним, - не приймає ніяких розрад, бо, як написано, «мертвим – вільно», коли людина мертва, робиться вільною від заповідей, і жодна порада не здатна їй допомогти.

І якщо ще раз людина «спотикається» на особистому інтересі, тоді знову вражає її згадана вище властивість суду. І вона тоді неначе покладена в пращу, аж поки «оживе», тобто, в час, коли вона жива, «покладе собі на серце» остерігатися та берегти себе щонайуважніше, щоб не впасти знову до влади «сітра ахра».

І цей страх походить від сили суду, аж поки закарбує собі на серці встановити собі сталі звичаї, як написано: «І побачив він кейнійця, і прорік проречення своє, і сказав: «Непохитне житло твоє» (Дварім, 24:21). І пояснив Раші, (що злочинець Біл’ам сказав): «Дивуюсь я, звідки заслужив ти цього, чи не ти з ним радився «давай перехитримо його», а зараз оселився в непохитності й силі Ісраеля?»

Тобто, «сітра ахра» приходить до нього з претензією: «Що з тобою? Адже завжди ти йшов з ним разом в справі егоїстичного отримання, а зараз постановив собі неухильно свою позицію, щоб не зрушувати зі свого духовного стану аніскілечки. І це зветься «страх покарання», що дотримується законів Тори через покарання силою суду, як сказано вище.

І це «видаляємо» в сенсі «Він утруднює і він же пояснює», тобто підйоми й падіння. Важкими питаннями та їх розв’язанням встановлюють справжній характер роботи Творця.

Припорошуємо, - відкриті корені покривають порохом.

Ось, «коренем» зветься категорія думки, котра є коренем дії. І якщо думки відкриті, тобто коли дивиться повсюди та розвідує, - і путі, і поведінку, і закони, і т.ін. котрі отримав від своїх учителів, - чи істинні вони, тоді треба припорошити (івр. «леавек») себе думками, що відповідають виразу «І боровся (івр. «ве-йеавек») з ним чоловік», де говориться про покровителя Есава, і прийняти їх вище знання.

І це поняття «І покривайся пилом (івр. «міт’авек») ніг їхніх». Пояснення: незважаючи на те, що є в тебе категорія «розвідників», котрі говорять «не будемо підніматися», і незважаючи на те, що їхні «розвідники», тобто думки учнів, піднімають пил, тобто, здається йому, що цінність слів учителів його дорівнює пороху, і все ж таки повинен він приймати слова вчителів вище знання.

І надам тут приклад. Ось, мій пан, батько й учитель пообіцяв нам, що тим, що підемо його шляхом, і будемо виконувати його настанови, заслужимо вічності Творця, удостоїмося злитися з Творцем і ввійти в палаци Царя. Попри те, що кожний з нас відчуває, що не має він чистих властивостей, як належало б служителю Царя, все ж таки «Близький Творець до тих, в кого розбите серце». Оскільки всі ганебні властивості, котрі є в нас з боку природи, Творець вкарбував у нас і створив нас з усією ницістю.

І мій батько й учитель сказав, що «Високим є Творець, а ниций побачить», оскільки Творець любить правду, тому Він, Святий, благословен Він, наближає тих, хто насправді низький і нікчемний. А іноді ми приходимо до стану зневіри, і відчуваємо, що ніколи не піднімемося зі стану, в котрому перебуваємо зараз, тобто в час сумнівів, про це сказали – «припорошуємо», що треба боротися з тими думками.

Обкурюємо, - під деревом, аби вмертвити черву, що росте в ньому. Ось, писання говорить про ман, - «І залишили частину його до ранку, і породив черву, і засмердів». Поняття «ману» пояснював мій, благословенної пам’яті, батько й учитель, що це поняття віри. І відомо те, що кожного дня треба поновлювати справу віри.

І це поняття «І збирали це день за днем», тобто, навіть коли в нього поки що день, все ж таки він мусить поновити основу роботи, тобто мету роботи. Бо треба знати, що те, що він зараз перебуває в стані «день» - є ніщо інше, як результат віри. Тому що якщо йдемо шляхом віри, тоді людина удостоюється одягання Шхіни, кожний в тій мірі, в котрій є в нього віра.

Тобто, що не сам день є його ціллю, - а можливість користуватися станом «день» щоб свідчити про віру. Тобто, коли скаже, - наразі я бачу, що пішов шляхом віри, оскільки маю результат цього дня. Виходить, що мені треба зміцнитися саме в головному.

І в цей спосіб пояснив мій батько й учитель поняття «пастухи худоби (івр. «мікне») Авраама». Тобто те, що дає живлення здобуткам (івр. «кіньянім») Авраама, тобто вірі, як властивості «батька віри». Але - прийняти властивість «день», як категорію цілі та найголовнішого. Інакше він зветься «той, хто поклоняється сонцю». І достатньо тямущому.

А в час, коли головною основою є віра, тоді перебувають в стані бідності та ницості, як написано: «А я (івр. «анохі») – черв’як». Тобто, категорія «я», котра є феноменом віри, дає мені відчути, що це категорія «черв’як», оскільки вся його робота – вище знання, а коли вище знання – неможливо набути гордині, і достатньо тому хто розуміє.

Але ж якщо не поновлює віру, а, як написано, «і залишали до ранку», і втішається своїм днем, і робить це найголовнішим, тоді «і породив черву». Там, де має бути властивість «черви», - там «і породив» (букв. «і підніс вгору»), тобто гординя, бо відчуває, що він піднесений над масою.

І все це через те, що працює в знанні, через це приходить до «і підніс вгору», тобто властивість гордині. А гординя його розповсюджується так сильно, аж поки набуває міри «і засмердів». Як говорять люди: «Смерди своєю гординею здалека».

А радою цьому є те, як говорить нам мішна: «обкурюємо». Бо куріння, дим, з’являється через горіння, тобто щодня він спалює свою вчорашню роботу, і лише сьогодні він починає долучатися до радості заповіданої війни і забирати землю Ісраеля з-під влади отримання (егоїзму), і вводити свою точку в такий стан, в котрому відчутно, що крила Шхіни покривають його. Як написано: «Покриває його весь день, і між плечима його перебуває».

Тобто, саме коли приймаємо шлях віри, що вважається тягарем, котрий носять на плечах, - заслуговують категорії «Шхіна». Як сказав мій батько й учитель, що кожного дня треба віддавати Творцеві всі дії, що відбулися з ним, чи то заповіді, чи то прогріхи, - і починаємо знову. І це сенс поняття «обкурювати». Бо дим застеляє очі, що звуться «очами розуму», що є категорією «в знанні». І досить тямущому.

Очищаємо від каміння, - видаляємо каміння (івр. «аванім»), що є розуміннями (івр. «аванот»), котрі він має в знанні, і це належить до «кам’яного серця». Тобто, в час, коли відчуває стан «день», і відчуває смак і чуття в роботі, тоді він говорить, - зараз я бачу, що варто бути робітником Творця, тому що я відчуваю в цьому насолоду та життєву силу. Виходить, що вже має він підтримку, а це означає, що через багато підтримок цих, з’являються в нього багато каменів, так, що має він цілу будову в знанні.

А це є справжні камені спотикання. І це те, що сказав фараон: «А побачите на каменях (місці пологів), якщо це син – вмертвіть його». Тобто, там, де ви маєте насолоду, що зветься «камені», тоді не прийме він в «кам’яне серце», що зветься властивістю отримання, «якщо це син», тобто коли пробудиться в вас від цього властивість віддачі, - іншими словами, як згадано вище, «пастухи худоби Авраама», - тоді «вмертвіть його», - думки ці знищіть.

«А якщо дочка це», що є категорією «нуква», тобто отримування всього в бажання отримувати, чи то в розумі, чи в серці, - «то житиме». Це те, що фараон радить сприйняти як життєву силу та основу. Але шлях Тори – «очищати від каміння», - від цих думок та поглядів.

Підрізаємо, - відтинаємо та відрізаємо сухі гілки з дерева. Тобто все, що придбав від оточення за принципом «завчена заповідь людей», заповіді та Тора «сухі», - треба відрізати, тобто забути вчення, котре за межами землі Ісраеля. Бо «землею Ісраеля» зветься категорія «лішма», а те, що сприймаємо від оточення, - це лише категорія «ло лішма», і достатньо тямущому.

Обрізаємо, - вологі (живі) гілки, коли їх багато, зазвичай відрізають їх, залишаючи з них лише трохи. Тобто, навіть вчення і мудрість, коли вони дійсно «вологі», і все ж, якщо їх забагато, тобто, коли «премудрість його більша за його діла», тоді не можна йому користуватися багатьма знаннями та дослідженнями. Бо основна істина розкривається в практичних діях, адже кожні вчинок та дія свідчать про характер дії.

Виходить з усього сказаного, що створіння, люди, подібні до дерев. І це є сенсом сказаного: «Той, хто виходить в дні місяця нісан і бачить дерева, що розквітають…», тобто, дерева вже почали показувати свою силу назовні, інакше кажучи, видно ззовні, що вони вже бажають дати плоди на благо людини. Бо поняття «блага» означає віддачу, як написано: «Відчуло серце моє добру річ», що означає: «Говорю я: «Дії мої – Цареві», і це – благо.

А оскільки дерева розквітають, тобто вони діють у віддачі, тому вони звуться «добрі дерева». І певно, що є тоді також і добрі створіння, тобто, вони також діють ради принесення задоволення Тому, Хто їх створив.

Інакше і дерева не давали б свої плоди, як сказали кабалісти: «Весь світ годується ради сина мого, Ханіни», оскільки існують праведники, котрі діють у віддачі, вони діють, щоб дерева давали (плоди).

І це зміст того, «що не применшив у Своєму світі нічого», тобто, як зазначено вище, підготував нам заняття Торою та заповідями, а завдяки їм прийдемо до досконалості, котра зветься отриманням ради віддачі. Виходить, крім того, що створив бажання отримувати, приготував відразу виправлення «хлібу сорому», щоб була досконалість в даруванні блага.

Тому людина має звітувати собі щодня, що поновить свою роботу новим подоланням, і забуде минуле. А буде в неї сильна впевненість, що віднині й далі вдасться нам прийти до вічного злиття назавжди.

І Творець допоможе нам в усіх наших знегодах і дасть викуп душам нашим, і звільнимось ми в матеріальному й духовному. Амен, таким хай буде Його бажання.

Ваш друг, Барух Шалом Алеві Ашлаґ, син пана мого, батька й учителя, Бааль Сулама, благословенна пам’ять праведника.