Бней Барух Академія кабали

У відповідь на ваш лист повідомляю вам, що не маю я наразі що додати на письмі, а, як сказано: «Скажи синам Ісраеля, хай рушають», а питання переходів вам відомо, що означає це йти щоразу з одного стану до іншого, що є справою зміни місця. Як сказав мій, благословенної пам’яті, батько й учитель в коментарі «Сулам» про вираз «День дневі висказує слово», - і написано там, що не може бути день за днем без того, щоб був стан ночі поміж ними. Тобто, що є посередині перерва, інакше це б називалося довгим днем, а не день за днем, а порядок роботи саме – день за днем. «І ніч ночі виявляє думку, тобто, є посередині феномен «день».

І це той порядок переходів. Тому не лякайтесь жодних станів, а тільки, як сказано, - «і рушили», - йти вперед. І тому щоразу треба робити все новий рух, як написав мені …в його останньому листі уривок: «Нове воно щоранку, великою є вірність Твоя», - і цього досить тому, хто розуміє.

До речі, я розкриваю тобі свої думку та бажання, хоч це й не в моєму звичаї, і все ж таки маю я бажання й охоту розкрити тобі те, що спало мені на думку, - міркувати про людей Тверії й знати, як і яким поглядом вони дивляться на нас, і з яким настроєм, тобто, чи привітно, чи може зухвало. І напишу їм в цьому листі те, як я уявляю собі образ тверіан, і що я змальовую собі. І незважаючи на те, що й не уявляв я собі сутність образу Тверії, і при всьому тому те, що я думаю, я пишу їм. Бо нині я звільняюся трохи від клопотів своїх, особистих і загальних, і дістаю якусь вільну годину, і піднімаю голову, подивитися на видовище, котре відбувається там. І тоді бачу я там неначе три види людей, котрі є трьома формами, образами, одягненими в три види тіл.

Перший - цих багато, майже переважна більшість, і незважаючи на те, що б я не думав, - чи вони помишляють про нас зле, чи добре, і чи поважають нас, а чи зневажають нас, - то, по правді, ми для них нижче всякої критики, тобто, і не думають про нас нічого, і не відчувають нас, неначе ми й не існуємо взагалі у цьому нашому світі з ними разом на земній кулі. І навіть коли вони чують десь і колись, що є таке явище, що зветься хасидами рава Ашлаґа, благословенна його пам’ять, але навіщо їм це? – вони клопочуться цілісінький день про свої здобутки, чи то в плані пристрастей, чи в плані шанолюбства, або щодо духовності своєї, і не мають жодної потреби дивитися на такий дріб’язок як ми, адже ми лише невеличка жменька людей, а тим більше, коли чують, що є розлади в цій дещиці, і «жменька не наситить лева». Тобто, кількість настільки мала і неістотна з їхнього погляду, щоб якось наситити та задовольнити їх, якщо візьмуть нас собі в мізки та в думки аби вирішити щодо нас щось, чи добре чи зле, бо такі ми в їхніх очах низькі, просто нижче всякої критики, що навіть мить малу свого часу не варто витрачати на нас. І навіть якщо я думаю, що цей «лев» плекає щодо нас всіляки задуми, але - нічого цього немає, а все як я оце описав.

Вид другий - це ті люди, які поважають нас, і ми вже маємо в їхньому світі певне місце, існування, бо вони вже дивляться на нас як на людей, що мають цінність і певні статуру та ріст. І вони вже роблять нам дуже велике добро тим, що приділяють нам місце та час у своїх мізках і думках у час дозвілля, і вони вже вдивляються в нас і приділяють увагу, - слідкувати за нашою позицією та діями, аби побачити та встановити, чи дійсно ми люди щирі та достойні, щоб перевірити критичним поглядом, чи дійсно в нас щось є.

І коли вони аналізують побачене, тоді вони бачать, що врешті-решт зібралася невеличка група людей, аби бути разом, в одному місці, під керівництвом одного лідера, і з духом героїчним, вище людських обмежень, вони стоять міцно проти тих, хто постають на них. І напевно, це люди сильні серцем, активні духом, і рішення їх є сміливим і впертим, не зрушити навіть кроку назад, і вони вояки найкращого ґатунку, що йдуть у війні зі злим началом до останньої краплі крові, і вся їхня мета полягає в тому, як перемогти в цій війні, - заради слави імені Творця.

Проте разом з усіма розрахунками, котрі вони зробили собі, коли починають дивитися на себе, тобто, відповідно до попередніх поглядів і власних особливостей з боку пристрастей та шанолюбства, тоді вони вимушені вирішити, всі одностайно, - і це при тому, що в них самих між усіма є величезна відстань і розбіжності, і жодного разу не здатні прийти до єдиної думки, ніяк і ні в чому, і навіть, може статися, й ненавидять один одного, і ніхто з них не може навіть стояти поряд з іншим, і кожний бажає аби іншого пекло поглинуло живим, - попри все це, проти нас усі вони з’єднуються і вирішують, злагоджено та безповоротно, що не варто їм єднатися разом з нами.

А оскільки вони підкуплені своїм бажанням отримувати, а «хабар осліпить очі мудрих», то відразу ж вони починають бачити протилежне тому, що думали про нас, і після всієї слави та чеснот, котрі бачили в нас, - що варто й годиться поважати кожного з нас, - але ж після рішення, котре вони ухвалили, відразу ж виконують свій присуд, з надзвичайними піднесенням та ревністю, - і це через те, що ми дискредитуємо їх своїми поглядами, бо, з однієї сторони, вони бачать, що правда на нашому боці, а з другої – гнітить їх наш шлях.

І щоб звільнити себе, немає їм іншої ради, як тільки знищити нас і стерти наше ім’я з землі, і приділяють вони цьому і енергію, і силу, і розум, аби розсіяти нас на всі сторони світу, і про це вони радяться – ставити перепони та перешкоди на нашій дорозі, і застосовують різноманітні засоби, як чисті, так і навпаки. І навіть коли засоби ці противні духу Тори і людяності, - не хвилює їх це, оскільки вони бачать, що не жити їхньому бажанню отримувати, якщо буде в нас якийсь вплив і поширення цілі нашої між людьми чистої думки та щирого серця, бо тоді буде в нас сила показати їм істину.

І це зле їм, так, що більш варто їм зробити те, чого серце їхнє бажає, - і разом з цим вони стануть «обличчям покоління», людьми впливовими і духовними поводирями. Тому вони й задумують дії для руйнування та нищення нашого майбутнього, і говорять: «Що раніше – то краще», бо для них з їхньою ворожістю легше та краще було б принизити нашу гідність, щоб і пам’яті не залишилося.

І все ж таки ми маємо дякувати їм і тисячі разів бажати їм сил за те, що поважають нас і цінують нашу позицію, тим, що говорять, принаймні, що існує щось, що треба усунути. Тобто, не дивитися на те, що вони скасовують нас до праху земного, - бо ми, все ж таки, є чимось, що існує. Але ж люди першого виду, в яких немає щодо нас ні поцінування, ні важливості, і вважають, що не варто звертати уваги на все, що робиться у нас, і вони не переймаються нашою слабкістю, тим, що ми думаємо, що вони слідкують за нашими діями, - і тому ми уникаємо зробити кілька дій, бо може це буде їм не до вподоби. І це спричиняє нам багато разів таке, що ми тікаємо з поля бою через страх перед людьми першого виду. А говорячи по правді, немає з них жодного, хто звернув би увагу і подумав будь-що про нас. І може це подібно до того, що написано: «І тікатимете, хоч немає переслідувача». Тому варто нам радіти людям, що належать до другого виду, бо як би там не було, а вони все ж глузують, і зневажають, і принижують, і зводять наклепи, і ганьблять нас, тобто, як сказано вище, принаймні ми є чимось, що існує у світі, і не так вже й легко було їм надумати, щоб вирішити стерти наше ім’я з землі, - хай нас омине!

А вид третій, - я знаходжу там людей, котрі бажають нам добра і здоров’я, але лише одиниці, тобто: найменша численність – двоє. І я називаю їх іменами за абревіатурою «босма» (арам. «пахощі»), тобто «бейт-сін-мем-алеф». Бо святою мовою (іврит) вони звуться «босем», а мовою перекладу (арамейська) – «босма», адже переклад є зворотною стороною, тобто, їм треба ще удостоїтися «світла Його обличчя», щоб усі їхні дії були в святості, що зветься «свята мова».

І що я роблю, коли бажаю уявити і змалювати собі «улюблених душі нашої», що живуть в Тверії? - тоді я відчуваю, що Тверія є містом багатолюдним, згаданим «третім видом», які одягнені в два тіла, втягнуті в цю водоверть і блукають між усіма бажаннями й думками, які одягнені в тіла інших, тобто, першого і другого видів. І тоді важко мені знайти їх, оскільки вони начебто у великій купі соломи та полови, і як же можна знайти дві коштовні перлини, що вони як два пшеничних зернятка, - як ніщо в цій величезній кількості. І при тому що закон такий, що «створіння навіть серед тисячі не скасовується», - але ж їм треба вистояти і кричати як журавель, що вони – створіння, сповнене життєвої сили.

І з цього зрозуміємо притчу, наведену кабалістами, - коли солома, полова та зерно пшеничне судяться між собою, для кого з них засіяно поле. І твердження соломи та полови виглядають такими справедливими, настільки, що неможливо переконати їх, і з’являється іноді страх, що пшениця підкориться владі соломи з половою. Бо солома з половою стверджують: чи ж ми не є більшістю? А ви, зерна, - як ніщо і нуль проти нашої величі, ми – високі і ми народилися до того, як ви з’явилися на світ, тобто, в той час, коли вас ще не було в дійсності, ми вже були великими, ставними, і велич наша була видна всім, і здалеку ми вражаємо погляд, бо даємо красу для всього поля. А ви, зернятка, настільки малі та приховані, і лише коли звернути особливу увагу, та наблизитися до вас, тоді можна вас побачити. Тож це, безперечно, через вашу неспроможність ні на що. У той час як ми даємо місце та прихисток людям стомленим, що збилися з дороги і не мають місця куди й голову притулити, то ми беремо їх між собою, і прикриваємо їх від вітрів та злих звірів, щоб ті не побачили їх. А хто може отримати втіху від вас?

«А коли прийшов час молотьби, тоді всі знають, для кого засіяно поле». Оскільки солома і полова гідні не більш ніж на поживу худобі, і не мають вони більше надії, що буде в них колись велич більша ніж та, яка в них була. А от пшениця, після кількох виправлень, тобто, коли молотять її, і просіюють кілька разів, і додають туди вино та олію, та ставлять у вогонь, - тоді вона підноситься на царський стіл, і гідна того, щоб зробити з неї приношення Творцю. А вся честь, яка може й належить соломі та полові, у тому, що вони служили пшениці, вони зрощували та живили її, тобто, брали харчування з землі й доставляли його до зерен, і оскільки почувається ними як тягар та ноша - те, що зерна пшеничні сиділи в них на плечах, - то й вважаються вони як раб, що служить цареві, та як рабиня, що служить своїй гоподині.

Але ж перед молотьбою, тобто, до закінчення, неможливо з’ясувати істинність і певність дійсності як такої, а кожний судить по собі, тобто кожний стверджує за своїм відчуттям. І зважати на правду, не дивлячись, що це може спричинити якесь приниження і неприємність, - не дуже й проста річ. Тільки той, хто може розібрати кожну річ на багато складових, так, що виснує і висвітлить правдивість та істинність цієї речі, - а цього треба удостоїтися з небес, щоб не вловитися в тенета себелюбства і не потягнутися за течією всього загалу, - потоку, що все змиває.

Виходить, з усього сказаного вище, що важко мені знайти вас самих, без жодних домішок чужих бажань і думок, оскільки всі вони приховують вас, як зрозуміло з притчі про пшеницю.

Проте знайшов я раду душі своїй, на кшталт пори молотьби, згаданої вище, що тільки вночі, після опівночі, коли нічний вітер віє і розкидає купу соломи й полови, і всі вони лежать розкидані по полю як мертві тіла, або як на ліжках своїх в заціпенінні сну, тоді виходять на волю двійко пшеничних зерняток і розбивають серця свої заради Батька свого, що на небесах, і входять у полум’я вогню Тори до вранішнього світла, аж поки приходить час молитви. Тоді душа їхня виходить зі словами Володаря життя, - і тоді я думаю, що час цей є придатним аби втішатися з дорогоцінними перлинами, що палають як спалахи полум’я, бажаючи з’єднатися з громадою Ісраеля з допомогою Оплоту визволення його, «і хто надасть Творцеві…», - і достатньо тому, хто розуміє.

І напишу ще кілька речей щодо любові. Адже відомо, що немає світла без клі, тобто в кожної насолоди має бути якийсь одяг, в який одягнеться світло насолоди. І візьмемо, наприклад, таке, коли людина бажає надбати трохи пошани, тобто, щоб була шанованою в очах людей, тоді перший її ступінь це її одяг, бо одягнеться в шановане вбрання, як сказали кабалісти, що «Рабі Йоханан називав одяг «пошаною». Тоді порядок дій такий, що має людина докласти певну кількість зусиль, поки досягне коштовного вбрання, а також і після того, як вже здобула вона одяг, лежить на ній великий обов’язок берегти його від усіляких шкідників та пошкоджень. Тобто, щодня вона має витрушувати з неї порох, і якщо трапиться якась пляма або бруд, мусить випрати її та попрасувати. І головним чином, треба їй берегти його від найнебезпечнішого шкідника, молі, що називається «аш», а якщо називати на ідиш, то зветься «моль», і воно такий вид малого комара, що не можна й побачити. Першим виправленням є те, щоб не торкатися до старого одягу, і також є спосіб чудовий, що на чужій мові зветься «нафталін», і він є «ліками», що зберігають від шкідливої молі. І коли вже є в людини цей одяг, готова вона отримати в нього світло насолоди, одягнене в шановане вбрання.

І те ж саме стосується любові: щоб удостоїтись світла любові, також мають знайти облачення, аби світло змогло б одягнутися в нього. І щодо цього «одягу» ведеться те ж саме, - правила зберігання, тобто берегтися від «пороху» лихослів’я, а особливо від шкідника-комара, що зветься «моль» («мойль» на ідиш означає «уста», тобто одне відповідає іншому в обох мовах). І йдеться про людей статечних, і вирази вуст їхніх – тільки про «небесне», і ви вже думаєте, що вони обрізали, - «мілу», себе від крайньої плоті, а також щодо «союзу язика» і від «крайньої плоті» серця. Але в самій серцевині в них міститься шкідник, що може зашкодити вам, і неможливо вберегтись, оскільки всі вони гожі та всі вони гарні.

Оскільки цей комар такий малий, то якщо не звертати особливо уваги, неможливо помітити цього шкідника, що приходить від цих «обрізаних», котрі здатні зіпсувати це дороге вбрання. І відомо те, що ця «міль» особливо шкідлива для одягу із «цемер» (вовни), а це літери «мерец» (рішучість), тобто псують рішучість в духовній роботі. А «ятуш» (комар) – від слів «І покинув (івр. «ітош») Творця, котрий утворив його», а мовою перекладу (арамейською): «І покинув служіння Всесильному, котрий зробив його».

Ведеться в світі так, що той, у кого є дорогий одяг з вовни, не можна йому торкатися до старого одягу. Тобто, треба берегтись від контакту з «старими хасидами», бо вони псують рішучість, як сказано вище, оскільки вони вже не здатні до духовної роботи, тому всі слова їхні – всього на всього аби послабити активність. І навіть той, хто має сильний одяг любові, міцний як дерево (івр. «ец»), тобто, є в нього «сутність» (івр. «ацміют»), також має остерігатися цієї «молі», - якщо ця міль влізе в «дерево», також зможе пошкодити, бо ми бачимо, що дерево кришиться і гниє через комах, що влазять в нього.

І єдині ліки – це «нафталін», подібно до «нафтулей», - так Ункелос перекладає слово «тфіла» (молитва), тобто, молитися Творцеві, щоб шкідникові цьому не було дозволу влізти в цей одяг.

Також щодо шанованого одягу треба остерігатися, що коли є на ньому пір’я курячі, треба видаляти їх, і не входити в цьому одязі туди, де є пір’я півнів. А щодо одягу для світла любові це пояснюється так: «ноцот» (пір’їни) від слова «ніцім», тобто чвари «півнів» (івр. «тарнеґолім»), - «тарон-ґолім». Означає це і чвари (рінун), і радість (роненут) людей, котрі поки що в «ґалуті» - у вигнанні. Бо вони вигнані зі шляху істини, і підкоряються себелюбству, і всіма тими радістю та піднесенням, котрі вони показують під час Тори й молитви своєї, - надають цим сварливість своїм душам. І ви самі починаєте сперечатися з тими, чия дійсно правда й справедливість, і це псує і бруднить одяг ваш, призначений, щоб у ньому перебувала любов.

Тому ви маєте берегтися, щоб не йти туди, де «пір’я півнів», щоб не було вам потім роботи чистити себе від цього «пір’я».

Ми бачимо, що у людей, які докладають зусиль здобути світло пошани, - коли не оберігають одяг як годиться, тоді, коли виходять назовні, відразу ж зовнішні сили хапаються за цей одяг. І тоді ця людина бачить, що не має гарного одягу, котрий був би достойний поваги від інших, тобто щоб інші побачили, що ця людина приймає їхнє домінування. І робиться вона підкореною тим зовнішнім людям, настільки, що вимушена докласти великих зусиль, - і в надбанні такого одягу, і в його збереженні, а також у справі моди, тобто форми і характеру одягання, - і все щоб було точно за смаками тих людей, домінування яких вона визнає. Інакше кажучи, саме для тих, від яких людина сподівається зажити пошани, - заради них вона має працювати, докладаючи великих зусиль, аби сподобатись їм, і щоб вони дали їй світло насолоди, одягнене в шанований одяг.

А коли раптом не служитиме їм достатньо, тоді зазнає, борони боже, неприємних наслідків, тобто, мало того, що не дадуть їй такої пошани, яку людина вимагає від них, а ще й навпаки, всі будуть нехтувати нею і принижувати її, і дадуть їй відчуття нікчемності. І відчуття неповноцінності впливатиме на людину так, що спершу зазнає вона печалі, а потім лінощів, а потім відчує, що світ померк для неї, і не має жодної надії в житті, якоїсь можливості вдихнути трохи насолоди. І лише одну раду бачить вона для душі своєї, - йти додому, та лягти в ліжко, та простертися на повний зріст, і, лежачи, благати з гіркотою в душі, сподіваючись, що прийнята буде її молитва, тобто, надіючись, що ангел сну, котрий є одною шістдесятою смерті, - він дасть їй світло насолоди від сну. Тобто, тільки на таку насолоду й може людина сподіватись.

А якщо, борони боже, ангел сну не чинить милосердя над нею, і не бачить вона для себе жодних ліків, тоді людина відчуває гіркоту в душі, і не має тоді іншого способу, як тільки дістати насолоду від ліків, прийнятих серед людей зневірених, які бажають поліпшити стан журби, - вони починають боротися з тим началом у собі, яке жадає жити, перемагають його, і отримують насолоду від ангела, що зветься «свідомо відкидає віру». Тобто, такі люди відчувають, що тільки цей ангел може врятувати їх від гіркоти душевної. І певно, можна зрозуміти, що насолоду від цього ангела також не дістають без зусиль і жахливих страждань, і війни в душі, потужної та страхітливої.

Тому, «мудрець – очі його в голові», і знає, і бачить людина заздалегідь - що саме може вона здобути і досягти, якщо не буде дотримуватися законів та умов сучасників. Тобто те, до чого зовнішні люди зобов’язують її, - вимушена вона підкоритися і прийняти на себе все те, чого вони вимагають від неї, а інакше вони покарають її відразу ж, у цьому світі, тобто винагорода та покарання розкриті у цьому світі і не треба віри вище знання.

А з цього зможемо зрозуміти, логічно: щоб досягти вбрання, яке облачить світло насолоди любові, - а це вбрання зроблено з матеріалу дуже ніжного, - скільки, і якої міри це потребує обережності і надзвичайного нагляду, і особливої уваги, - аби зберегти його від зовнішніх, щоб не ухопилися і не пошкодили б цей дорогий одяг, що здобутий і надбаний зусиллям і кров’ю, - в обох сенсах.

А тепер поясню вам, як і яким чином я починаю досягати одягу любові.

Отже, порядок утворення відповідного одягу: перш за все маємо зіткати штуку тканини. Тобто, беремо нитки, і робимо основу та піткання разом, бо з основи та піткання тчеться тканина. Тому і я беру нитку (івр. «німа») піткання, протягуючи її в нитки основи (івр «шті»). «Німа» від слів «нейма ба мільта» (скаже про неї слово), «шті» від перестановки літер «теші», - «цур ялдеха теші» (Твердиню, що породила тебе, забув ти). Отже, я привожу в дію свою пам’ять, і відразу згадую, що товариш говорив про мене речі негарні, і ці слова привели його потім до того, що робив відносно мене і дії погані. І ця нитка основи послаблює дружбу і товариство, і братерство. А потім згадується мені нитка піткання (івр. «арев»), тобто, що чув я, що товариш говорив про мене гарні речі, що привели його до добрих дій, які є солодкими («аревім») і приємними піднебінню моєму. Тобто, я чую і бачу, як мій товариш залишає всі свої справи і діє лише на благо мені, що були мені солодкі втіхи. І тоді з двох цих ниток утворюється в мені суміш, коли я не знаю, що вирішити і що сказати, - чи правда вона така, як говорить основа, чи як говорить піткання.

І це відомо: все, що є в нашому світі, - все існує в формі позитиву та негативу: праве та ліве, правда й брехня, світло та темрява, Ісраель і народи, святе і буднє, нечистота і чистота, зло та добро. А це з тієї причини, що не можна відчути смак в добрі, якщо не відчуваємо гіркий смак у злі. Це так, як сказали кабалісти: «Відплатити грішникам і дати добру оплату праведникам». Де «відплатити» (івр. «ліфроа») від слів «І перемішав (івр. «пара») волосся жінки», тобто, що від грішників можна отримати допомогу, щоб проявилися смак і справжнє відчуття доброї оплати праведникам.

І через це під час ткання тканини для одягу, я стою і вражаюсь, і чекаю на вирок, котрий ухвалить бідність мого розуму. А оскільки я займаюся зараз тканням одягу любові, щоб оселилося б у ньому світло насолоди, тому я вже підкуплений, належу до цього, тому я вирішую словами піткання, бо Тора вказала нам, що «Хабар осліпить очі мудрих». І коли так, то вже неважливо мені, чи правда вона така як вона є, а важлива для мене мета, бажана мені зараз, в цю хвилину, - в час, коли утворюється одяг любові. Тоді з’являється вирішальна лінія посередині, бо мета завжди є тим, що узгоджує між правою та лівою сторонами.

А після того, як я вже отримав одягання любові, негайно в мені починають сяяти іскри любові, і серце починає тужити за товаришами і єднатися з ними, і здається мені, що очі мої бачать товаришів моїх, також і вуха мої чують їхні голоси, мої вуста розмовляють з ними, руки обіймають, а ноги танцюють в любові і радості разом з ними в колі. І я виходжу зі своїх матеріальних меж, і я забуваю, що існує величезна відстань між мною і товаришами, і що багато кілометрів земної поверхні не розділять нас. І товариші ніби стоять в моєму серці і бачать все, що там відбувається, і я починаю соромитися своїх дріб'язкових дій щодо товаришів. І я просто виходжу з матеріальних бажань, так, що здається мені, що немає нічого у світі, тільки я і товариші. А потім і «я» скасовується і розчиняється в моїх товаришах, настільки, що я стою і проголошую, що немає нічого у світі, - тільки товариші.

Я вимушений скоротити лист, оскільки свято вже наближається.

Ваш друг,

Барух Шалом Алеві