«Ще не час збирати отари. Поїть худобу і йдіть, пасіть» (глава «Ваєце», 29:7). Відомо, що в усіх словах праведників мовлення їхнє звертається ввись. І це те, що сказано йому, і розкрилося через пастухів Харана, що неможливо відкотити камінь з гирла колодязя розкриття Рахелі, аж поки зберуться всі отари і відвалять камінь з гирла колодязя.

І як на мою скромну думку, можна сказати: відомо, що перед кожним розкриттям мусить бути стан приховання, за принципом «передсвітанкової темряви», і тому, оскільки прийшов Яаков до колодязя розкриття Рахелі Яакову, не відчув настільки вже любов до Рахелі, як на всьому тому шляху, який пройшов з посохом своїм за Йордан за нею.

Тому там звернув обличчя до вишнього колодязя, бо зрозумів, що закритий колодязь каменем, а властивість Яакова – це піднімати зовнішнє, і тому звернув до зовнішнього обличчя своє. (І це сенс «і сів при колодязі», тобто стан сидіння).

І відразу став до молитви, і звернув лице своє до Пастуха стад людських («чому» і т.д.): «Ще не час збирати отари. Поїть худобу і йдіть, пасіть», тобто, за змістом сказаного («Пісня пісень», 1:7): «Де пастимеш» і «Де зробиш привал», і прийшла йому відповідь: «…не зможемо, перш ніж зберуться всі отари», тобто аж поки не прийшов Яаков до стану зівуґу в зовнішньому, весь загал Ісраеля повністю, також і чотири праматері, були залежні і включені в ньому одному, і тому була його робота до цього часу наодинці, не в загалі, бо не потребував жодної допомоги від інших, і міцний був силою роботи, не втомлюючись ніколи.

Але в ту мить, коли прийшов його час до зівуґу з Рахеллю, вивести (у світ) сімдесят душ, відразу відчув у собі виснаження сил, і це те, що говорив і молився про все це. (І насправді знав) і це те, що не відкотив Яаков камінь з гирла колодязя до розкриття Рахелі. Але коли розкрилася йому Рахель, завершився стан «зівуґу ейнаїм (очима)». Тому в цей момент загал Ісраеля включився в нього. І якщо так, зібралися насправді всі отари в цей час. Тому: «І відкотив камінь з гирла колодязя».

Але, відтак і далі, коли поширилися сімдесят душ Яакова у шістсот тисяч душ, повернулося все до попереднього стану, коли потрібно зібрати всі отари аби відвалити камінь з гирла колодязя. І нестача сили однієї частини спричинює неміч усього рівня. І це принцип «частки, що потребує цілого», і «все, що було в загальному і вийшло з загального, вийшло не щоби вказати на себе, а задля всього загального вийшло».

Бо («Теилім» 103:15) «людина… як бутон польовий, - (на мить) з’являється», і кожен прояв бутонів входить в одну квітку, сукупність Яакова і колін, цільне ложе. І це дає певну межу кожній з душ в плані отримання світла згори в цьому світі в процесі духовної роботи, і одна більша за одну, і одна вища за одну, і немає парцуфа, подібного іншому. І ті межі в їхній формі буквально подібні образу ліній і іскор точок квітки, де межі кожної частини і точки квітки утворюють красу квітки. І коли точка або частинка квітки переходить свою межу, трошки або занадто, спричинить це спотворення цілої квітки, і немає можливості взяти елемент квітки як такий і вдивлятися в нього окремо, бо тоді ні виду, ні краси в тому елементі.

І в цьому сенс того, що уподібнив Зоар двом, що пливуть у човні, і один свердлив під собою. Насварився на нього товариш його: «Чому ти свердлиш?», і відповів йому той дурень: «Яке тобі діло, адже під собою я свердлю», - бо дійсно один псує красу всього образу.

І з цього зрозуміло буде, що при руйнуванні Першого Храму не врятували ремісник і слюсар Храм від руйнування, через численність поколінь їхніх, які потворили красу, хоч у самих них не було ніякої вади, бо пророцтво не перебуває в місці, навіть найменш ушкодженому.

І це сенс спільної молитви, коли не можна одному виділятися з загалу і просити за себе, навіть аби принести насолоду Створювачу своєму, а можна тільки за весь загал. Бо не може статись, щоб розширити свої межі, а решта ліній бутонів квітки залишилися б на своєму місці, бо як зменшення завдасть шкоди красі, так і збільшення. Бо потрібно щоб цінність усіх ліній і вигинів квітки були в їхніх межах.

І це сенс слів: «Врятуй від меча душу мою (нефеш), від пса – єдину мою (єхида)» («Теилім», 22:21), бо той, хто виділяється зі спільноти просити особисто за свою душу, не будує, а навпаки, накликає руйнування на душу свою, за сенсом «кожен, хто гордує» тощо. Бо неможливо уявити собі того, хто виходить з загалу, не облачившись у гординю і горе тому, хто спричинює руйнування душі своїй. Бо той, хто забирає частину з квітки, мало того, що ганьбить загальну красу квітки, бо є тоді вада в її цінності, а також і та частина не має ні виду, ні краси, і жоден відтінок ока не оцінить її. І тому руйнує душу свою, і ще й спричинює те, що віддає свою душу «єхида» собаці, тобто сенс БОН (ґематрія, як і в «келев», собака) – це роз’єднання точок, а сенс МА – це з’єднання їх в одну квітку. А суттю «єхида» є те, що вона отримує світло від МА, і в кожної людини існує «єхида», що є її поширенням як такої.

І це те, до чого приводить кожна межа, в сенсі відчуття людини самої себе як особливого «я», тобто «єхида». І насправді, в корені називається «єхида», тому що там всі душі Ісраеля є єдиною сутністю (івр. «єхида») і єдиною сукупністю. І це за сенсом «лічить кількість» і «незліченний». За сенсом «загальне» і «часткове». І за сенсом вибору. І бажана ціль роботи кожної людини – залучити на себе світло «єхида», яке дійде до повноти лише коли зберуться всі отари, як зазначено вище. І також під час духовної роботи, коли людина молиться наодинці, вимушено вийшовши з загалу і руйнує свою душу, і це – від хазе і вниз, за принципом розкриття і відособлення душ. І мало того, а також і в корені «єхиди» вона віддає себе собаці за принципом розповсюдження там БОН у властивість (Ішайя 56:10): «німі собаки, не зможуть гавкати». Щоб їхній лемент взагалі не піднявся до неба, ввести у стан зівуґу МА і БОН, тобто поєднати, - а то було б, боронь боже, віддавання собаці, тобто роз’єднання, що зветься «гав, гав» (дай, дай) дочок пекла.

І це сенс слів «А у всіх синів Ісраеля було світло в їхніх житлах (букв. «місцях сидіння»), тобто місці на стільці, що від хазе і вниз, місце, де хасадим розкриті і розповсюджуються (бо в НЕГІ внутрішня частина не зникає і немає там нутрощів), і також «А на всіх синів Ісраеля собака не вишкіриться». Тобто, не було навіть збудження у жодного з синів Ісраеля вимагати будь-чого наодинці, що зветься «дай, дай». Бо ні в кого нічого не бракувало, тому що ніхто не відчував себе окремішнім «я», і це було їхньою силою вийти з Єгипту «рукою сильною», і зрозумій це.

І повинна кожна людина зібратися усіма своїми силами, в спільноті Ісраеля, в усіх зверненнях до Творця в молитві й у духовній роботі. Бо нахабство і ганьба велика розкрити свою наготу перед… і так далі.

І це сенс (глава «Ітро» 20:23): «І не піднімайся сходами на Мій жертовник». Означає, в плані окремої особи, що один вище за іншого і т.д. І ще, це жадання підноситися над святим сіменем, і святий народ не потребує його, а він крокує по головах святого народу і вимагає звеличення над ними. І це є ганьбою, хай не згадується відтак і далі.

А хай включить себе в «єхиду», корінь всього Ісраеля, за принципом «Я – перший і Я – останній». І тоді сила його буквально як сила Яакова. І тоді зможе сильною рукою відкотити камінь з гирла колодязя, і нап’ються всі отари з колодязя водного, бо попередня межа усунена буде з усіх душ Ісраеля, як нижче за нього, так і вище за нього. І навпаки, форми меж квітки, що надають пишноти і краси, не зміняться абсолютно, бо залишаться в попередній своїй формі, але межа всієї святості розшириться дуже і спричиниться до: «у всіх синів Ісраеля було світло в їхніх житлах». І тоді навіть особистий «собака» людини залишиться німим, бо розкриється світло краси за принципом «його житла», тобто від хазе і вниз. Бо така природа світла загального, що перебуває над особистим, і це скасовує існування свого особистого, і не відчуває себе.