Бней Барух Академія кабали

Ось, розкриваю тобі в цих словах своє серце, що дивуюся я дуже з того, що товариші не тужать, як належить, за моїм найшвидшим поверненням додому. А про тебе я думаю, що так чи інакше, ти обраний з усіх, оскільки не можеш ти писати мені і пояснити себе, і тому більш за всіх ти потребуєш зустрічі. І оскільки це так, думатиму, що ти тужиш більше за них, і тому вискажу і полегшає мені.

... Однак, з іншого боку, давай підрахуємо всі вигоди, які здобув ти в усі дні перебування зі мною. І хоча поки що не ясно, від кого залежить провина, але так чи інакше, надія слабшає і потребує зміцнення.

Зі своєї сторони, я не можу виручити тебе в цьому, лише прояснити тобі напевно, що на мені немає провини, ні в якому вигляді, лиш тільки в одному тобі. І це через малість твого розуміння, або через слабкість твою у вірі тощо. І тому не допомогли тобі всі мої молитви за тебе, бо не зрозумів ти ще, як реалізувати це, і тому дам тобі повну передмову, і берегтимеш її, і матимеш задоволення від неї.

Адже в час, коли людина знаходить милість в очах Творця, і Творець закликає її злитися з Ним, ясно, що вона згодна й готова на це, всім серцем своїм і сутністю своєю. Бо якщо не так, не запросив би її на Свою трапезу. І якщо віра в серці людини, як непорушна основа, тоді розуміє вона вірний заклик і знає своє місце повік, і так робить, і куштує, і зустрічає Царя, і не переймається цим, щоби, боронь Боже, зменшитися через це, оскільки в розумі й вірі своїх вона досконала. І сказали мудреці: «Творця Всесильного свого бійся, включаючи мудреців»; і це включаючи того, хто поєднується істинною єдністю, і щасливі ті, хто встоїть в цьому.

І зможеш ти побачити істинність речей, в самому собі, бо коли прийшов час і був годен ти, щоб поєднатися мені з тобою, не псував я часу, чекати поки прийдеш до мене додому, а негайно ж був у тебе, і хоч і не бачив ти моєї матеріальності, але відчув мою любов і піднесенчсть святості в глибинах свого серця. І що залишилося тобі тоді робити ще, крім як поквапитися і прийти, зустріти мене з любов’ю. І той, хто жадає, робить і закінчує свою справу, так і ти зробив, і відчуття любові, піднесеності та радості посилав мені у вуха впродовж усього свого шляху, від дому твого до «пагорба», з вірним жаданням.

Однак після підйому твого на пагорб і зустрічі мене, почали радість та любов зменшуватися. І це через брак віри твоєї в мене і в щиру любов мою до тебе, як і ти до мене, як вода, «обличчя до обличчя», і це перша хиба між мною й тобою. Бо цим міркуванням, відразу ти вийшов і в цій же мірі віддалився від мене. І така природа всього духовного, що справи тчуться навпрочуд швидко, і вагітність й пологи близькі, і тому після того, як завагітніло нутро твоє цим побоюванням, «відразу породив солому». Тобто, засумнівався в собі, і в думках своїх приємних та піднесених, і високих про мене, бо вони оцінювані були надмірно, - а може воно й не так, - а потім вже певно не так. І став я дійсно відокремленим від тебе, і всю свою роботу і клопіт мій, зібрав я для внеску на час більш придатний.

І в придатний час повернувся я до тебе, як і раніше, також і ти повернувся до своїх попередньої поведінки, більш-менш. І іноді хотів ти почути від мене мої слова про ці речі ясно, як говорить людина з близьким другом своїм, ніяк не менше, а щодо цього я слабкий, як сказано: «Важкий устами і недорікуватий я». Також і на майбутнє нема чого тобі надіятися на це, лише якщо удостоїшся настільки освятити своє матеріальне тіло, яке має язик та вуха, що стане воно дорівнювати, буквально, духовній висоті.

І не можеш ти зрозуміти цього, тому що не маєш ти справ з прихованим, але я, усе, на що маю право, я не ні в якому разі не стримую, «і більше, ніж теля...» і т.д.

І змалюю тобі згадані твої справи зі мною притчею: чоловік, який приходить на перехрестя доріг, і бачить сад, приємний на вигляд, і чує спрямований до нього закличний голос від царя, який прогулюється в саду. Від великого захоплення одним стрибком подолав огорожу, і ось, він уже в саду. І від хвилювання та поспіху не відчув, що він іде перед царем, і цар близький до нього, і йде за ним.

І так він іде і дякує і вихваляє царя з усіх своїх сил з наміром підготувати себе, щоб зустріти царя. І не відчуває зовсім, що цар поряд з ним. І раптом він оглядається і бачить царя, який поряд з ним. Зрозуміло, що радість його дуже зросла в цей момент. І почав йти за царем, з хвалою й прославляннями, скільки є сил, бо цар перед ним, а він – за царем.

І так вони йдуть і гуляють, до місця виходу. І стається, що чоловік цей виходить з виходу, і повертається на своє місце, як і спочатку, а цар залишається в саду і зачиняє вхід. І коли дивиться чоловік, що вже окремо він, і царя немає з ним, починає він шукати вхід до саду там, де вийшов, так, щоб цар був перед ним. Але немає такого входу зовсім. А лише те є, де він прийшов уперше, так, коли він випереджав царя, а цар був ззаду, і він не відчував цього. Так само має бути також і зараз. Але треба, щоби був великим майстром для цього. І зрозумій логіку, що в цій притчі, бо це вірно показує становище, що між нами. Адже коли ти був у мене, і відчув я охолодження, що народилося в тобі порівняно з попереднім станом, було б тобі, принаймні, приховати обличчя своє, щоб не дивитися на мене, неначе я не знаю нічого з того, що відбулося з тобою і в серці твоєму на всьому твоєму шляху, до приходу до мене.

І це є поняттям «І повірили в Творця і в Моше, служителя Його», бо в заслугу за те, що «і приховав Моше обличчя своє» удостоївся «образ Творця бачить він». Тобто, якби ти вірив в мою молитву за тебе, то коли був я з тобою і чув усе прославляння та хвалу, які ти винаходив для мене, певно що соромився б ти дуже через холодність замість теплоти. І якщо б ти соромився і жалкував би, як належить, заслужив би ти милосердя Творця до себе. І тоді захоплення більш-менш повернулося б до тебе. І заслужив би ти поєднатися зі мною як годиться, непорушно, навік.

Єгуда Лейб