Бней Барух Академія кабали

... А те, що написав ти, що не розумієш нових тлумачень Тори, що написав я тобі, все ж таки мали б вони бути зрозумілими для тебе, і випрямляючи шлях своєї духовної роботи, напевно збагнеш їх, бо тому й написав я їх тобі.

А те, що тлумачив ти, що «зловмисності робляться для нього як заслуги», що в час повернення його до Творця бачить наочно, що Творець примусив його грішити, і разом з цим віддається душею своєю виправленням, так, як наче грішив по своїй волі, і саме цим зловмисності робляться як заслуги і т.д. Поки що не влучив ти в ціль. Бо, кінець кінцем, ти робиш заслуги з примушень, але не зі зловмисностей. І ще більше збочив ти з дороги, в поясненні гріха Адама а-Рішона, і зобов’язав ти душу його до вигнання з боку згаданого примусу, і зробив примус як помилку. А те, що пояснив ти, що немає різниці, що дитина сама забруднилася, чи через дії батька, адже зрештою, вона брудна і повинна йти помитися, - дивуюсь я, як вийшов бруд з чистого?

А останні слова твої є щирими, - що завдяки тому, що увійшов у місце не своє, і через свій звичай «накидатися на стада, що тобі не належать», і тому не зрозумів мої слова, які поціляють точно лише в тебе і заради тебе одного. І хай би мої слова були достатні тобі, щоб не пасти тобі більше у виноградниках не своїх. І так наводиться в Зоар: «Не можна людині дивитися в місце, яке їй не потрібне».

А те, що написав ти, що я приховую свої слова між рядками і т.п., то сказано: «Потреби народу Твого, Ісраеля, численні». Бо немає години, подібної до іншої, а тим більше «ті, хто ходять біля входу, туди й сюди, а ворота не відкриваються». Немає кінця змінам їхніх станів. А коли я пишу слова Тори, або говорю усно, говорю , як говорю їх, щоб вони забезпечили щонайменше кілька місяців, тобто, щоб були зрозумілими в добрі моменти протягом певного часу, і що робити мені, якщо добрих часів мало, або «пробитого більше ніж того, що встояло», і слова мої забуваються?

І це напевно, що людським теоретичним розумом не можна взагалі вдивитися в мої слова, бо вони вимовлені й утворені сполученням букв серця.

А про те, що ти уявив, наче увійшов і не зміг вийти, бо втомився підтримувати справу, скажу я тобі, загалом, що той, хто повертається [до Творця] з любові, він заслуговує абсолютного злиття. Тобто, найвищого ступеня. А той, хто готовий до гріха, перебуває «в найнижчому пеклі». І вони є двома точками, найбільш віддаленими в усій цій дійсності.

На перший погляд, треба уточнити слово «повернення», що мало б називатися словом «досконалість», однак, щоб показати, що все уготовано заздалегідь, і кожна з душ вже перебуває в усьому своєму світінні і благу, і вічності. Лише через «хліб сорому» вийшла душа у вигляді скорочень, аж поки облачається в брудне тіло, і лише завдяки йому вона повертається до свого кореня, що перед скороченням. І винагорода її в ній, з усього того жахливого шляху, який пройшла, і загалом ця винагорода – істинне злиття. Тобто, що звільнилася від хліба сорому. Бо її клі отримання обернулося на клі віддачі, і дорівнює її властивість її Створювачу. І вже багато говорив я про цю справу.

І з цього зрозумій. Якщо падіння задля підйому, воно вважається підйомом, а не падінням, і насправді падіння саме є підйомом. Бо букви молитви самі сповнюються світлом, і в короткій молитві скоротиться світло, бо бракуватиме букв. І так сказали мудреці: «Якби не згрішили Ісраель, дані були б їм лиш тільки п’ять книг Тори і книга Єгошуа», і уточни собі це.

До чого це подібно? – до великого багатія, в якого був єдиний син малолітній. І прийшов день, і мусив багач поїхати далеко на довгі роки. І боявся багач, що може син його розтринькати його майно на погані справи.

Тому умудрився він, і поміняв усе своє багатство на коштовне каміння і перлини, і золото. А також збудував підземелля велике й глибоке в землі, і заховав в ньому все золото і коштовне каміння і перлини, і також і сина свого помістив туди.

І закликав слуг своїх, вірних йому, і наказав їм, щоби охороняли його сина, аби не виходив би з підземелля, аж поки виповниться йому двадцять років. І щодня хай спускають йому всяких страв і пиття, але ні в якому разі не спускали б йому вогню та свічок. І щоб перевіряли стіни, аби не було б якоїсь шпарини, щоб не пройшли туди сонячні промені. А заради здоров’я щоб виводили його з підземелля кожного дня на одну годину і гуляли б з ним по вулицях міста, але з надійною охороною, щоб не втік. А коли виповниться йому двадцять років, тоді дайте йому свічки і відчиніть йому вікно і дайте йому вийти.

Зрозуміло, що горю сина не було меж, і особливо, коли гуляв назовні, і бачив що вся молодь їсть і п’є, й веселиться на вулицях, без охорони і без нормованого часу, а його посаджено у в’язницю, і моменти світла відлічені для нього, а якщо намагався втекти, били його безжально. І ще більше засмучений та пригнічений він, коли чує, що його батько сам спричинив йому цю печаль, адже вони – слуги батька його і виконують його наказ. Зрозуміло, що він думає, що батько його жорстокіший за всіх жорстоких, що були раніше, адже нечувано таке.

У день, коли виповнилося йому двадцять років, спустили слуги до нього одну свічку, як наказав його батько. Узяв юнак ту свічку і почав дивитися навколо, і ось що він бачить: мішки, повні золота і всякого царського добра.

Лише тоді зрозумів свого батька, що він істинно милосердний, і все, чим клопотався, усим клопотався лише на благо йому. І відразу зрозумів, що певно слуги дозволять йому вийти на волю з підземелля, і так і зробив, вийшов з підземелля. І вже немає стражі, немає жорстоких слуг, а він – багатший за всіх багачів країни.

І ось, насправді, нічого нового тут немає, бо ясно було спочатку, що великим багатієм був усе своє життя, однак, у відчутті своєму був він бідним та злиденним, пригніченим до самого денця все життя своє, а тепер в одну мить забагатів великим капіталом, і злетів «з глибокої ями на високий дах». І хто зможе зрозуміти цю притчу? Той, хто розуміє, що «зловмисності» - саме вони є тим глибоким підземеллям з надійною охороною, щоб не було змоги втекти звідти. І здивуюсь я, якщо ти розумієш це.

І тут простим є те, що підземелля та надійна охорона, все це – «заслуги» і милосердя батька до свого сина, без чого ні в якому разі не було б у того можливості, щоби став він багатим, як батько. Але «зловмисності» - це «справжні зловмисності», а не «помилки», і не «примушені згори». А перш ніж посів своє багатство, панувало згадане відчуття, в повному обсязі та сенсі, але після того, як з’єднався зі своїм багатством, побачив все це як батьківське милосердя, і зовсім немає ніякої жорстокості, хай нас омине.

І маємо зрозуміти, що весь зв’язок любові між батьком та його єдиним сином, залежить від визнання милосердя батька щодо сина в тому, що стосується підземелля і темряви, і надійної охорони, бо піклування велике і глибоку мудрість бачить син в милосерді батька до нього.

Також і в Зоарі говорили про це, і сказали, що тому, хто удостоюється повернення, свята Шхіна розкривається йому, як м’якосердна мати, яка не бачила сина свого багато часу. І вдавалися до багатьох великих діянь, аби побачитися їм, і через це наражалися на великі небезпеки тощо. І насамкінець прийшла до них ця свобода, яку вони – всі очі видивилися, так виглядали, і заслужили бачити одне одного. І тоді мати падає в його обійми, і цілує його і втішає його, і говорить до його серця весь день і всю ніч. І розповідає йому про тугу і про небезпеки на шляхах, що довелося їй перетерпіти до сього дня, і як була з ним завжди, і не зрушила Шхіна нікуди, а страждала з ним в усіх місцях, тільки він не міг бачити цього.

І так описує Зоар, що говорить вона йому: тут ночували ми, тут напали на нас грабіжники і врятувалися ми від них, тут ховалися ми в глибокій ямі тощо. І який дурень не зрозуміє величину любові й приємності, й насолоди, що прориваються і виходять з цих утішних оповідань.

І насправді, до того, як зустрілися вони віч-на-віч, було в усьому цьому відчуття страждань, гірших за смерть. Лише в стані виразки (івр. «неґа», нун-ґімель-аїн), - і це через те, що літера «аїн» стоїть в кінці сполучення, але в час оповіді зі словами розради, тоді «аїн» на початку сполучення, і певно, що це – насолода (івр. «онеґ», аїн-нун-ґімель). Однак це дві точки, що світять не інакше, як тільки перебуваючи в одному світі. І знову ж, уяви собі, батька й сина, які чекали один на одного з великим нетерпінням протягом днів та років, і в кінці побачилися, але син – він німий і глухий, і не можуть ніяк втішатися один з одним, і виходить, що основне в любові – насолоди з царською щедрістю.

Єгуда Лейб