720. Додає знання – додає болю

(переклад з івриту)

Ми бачимо, що коли людина ще мала, то перш ніж подорослішає, вона всотує в себе життя й насолоду від будь-чого. І всім, що приходить їй до рук, вона переймається і бере собі з нього чи то добро, тобто є в неї до цього предмета любов і жадання мати втіху від нього, чи то зло, тобто боїться його і віддаляється від нього.

І на основі цих двох чинників вона зростає і шириться, і підноситься все вище, так що за короткий час, приблизно за сімнадцять чи двадцять років, вона зростає і робиться «високим деревом», приблизно метр шістдесят чи й метр вісімдесят.

І тоді, в час, коли змужніла, коли досягла вже свідомості, і є в неї вже розум визначити кожну річ, - варто її прийняти, чи віддалити. І навіть коли варто її прийняти, і вже є в неї бажання до цього предмету, вона мусить віддалятися від нього через зовнішні чинники, хоч коли була малою, не було в неї ніякої зовнішньої залежності, а робила те, що забажається.

І само собою важко людині знайти життя й насолоду, адже не кожну річ вона може наблизити, і навпаки, більшість речей вона мусить віддаляти через те, що свідомість дає їй зрозуміти, що ці речі не пасують її особистості. І таким чином їй стає бракувати хліба. І тоді, коли вже змужніла, «дерево» вже не може розширюватися вздовж і вшир, тож щаслива людина, якщо вона може утриматися і не розгубити те, що було вже в неї раніше.

Коли вона була малою, мала вона бажання й прагнення до всього, тобто від усього була готова видобути для себе життя й насолоду. Тому ми бачимо, що у маленьких завжди є прагнення до речей нових. І будь-яку річ, котру ще не отримала дитина, вона вдається до всіх способів, - чи то просить, чи то кричить, - лиш аби тільки дали їй це. Але відразу, як досягне цієї речі, зараз же вона кидає її і бажає нових речей.

Тоді як коли змужніє, людина аналізує всі прагнення, чи варто докласти зусиль за них і отримати, чи варто поступитися ними.

А по-правді кажучи, щодо всіх матеріальних речей, не варто віддавати заради них сили. Тому, коли починає судити й робити розрахунки щодо них, - відразу зникають до цього інструменти. Тому і не тягнеться до цього. Але звідки візьме життєву силу, щоб рости?

Бо як і дерево потребує щодня нового живлення, а без цього воно засихає й помирає, так само й людина змушена отримувати матеріальне харчування для того, щоб поповнювати своє матеріальне існування. І так само вона повинна поповнювати своє духовне.

І виходить, відповідно: що більше зростає свідомість людини, то потребує вона ще більшого духовного. Тоді «додає болю», тому що важко їй постійно діставати настільки коштовну поживу, як духовне харчування.   

Оскільки, коли навіть трапляється людині щось інтелектуальне, і вона думає, що цим вона може втішатися, але відразу, як тільки починає аналізувати це своїм розумом, то не завжди їй вдається прийняти у свою свідомість все, що вона бачила і чула, тому що є в неї вже сила критичного аналізу.

І що більше критичність зростає в неї, вона все більше мучиться, тому що робиться залежною у свого розуму, тобто не може вона прийняти нічого перш ніж розум її дозволить їй. А без його згоди не можна їй зробити нічого. Виходить, чим більше зростає розум, - росте і критичність. А коли так, - «додає знання – додає болю»!

Бо тоді важко людині досягти поживу, адже є в неї двостороння угода з розумом, що заборонено їй робити будь-що без його згоди. А коли вона порушує цю домовленість, відразу її знання припиняють свою співпрацю з людиною, відходять і йдуть собі.

І може на це вказували мудреці у вислові: «Немає багатшого за свиню (івр. «хазір») і немає біднішого за собаку». Тобто, коли в малому стані людина завжди повертається (івр. «хозер») до вчинків, до яких ставиться некритично, інакше кажучи, коли навіть вже вирішила, свідомо, щоб не робити такого, і все одно вона повертається до забороненого собою ж, - тоді вона завжди «багата», тобто неякісні харчі можна завжди знайти у продажу.

Тоді як собака, коли є в людині «собака» (івр. «келев»), вона вже звертає увагу й обдумує кожну річ. Як сказали мудреці: «У праведників їхні серця завжди в їхній владі», тобто мають вони серце (івр. «лев»), як сказано: «у кожного мудрого серцем…», і тоді не від будь-якої речі людина може черпати собі насолоду і благо, а кожна річ повинна бути спочатку обдуманою, і тоді вже вона вирішує.

І може на це вказували: «Бо не для мудрих хліб», тобто що вони – бідні, тому що не від будь-чого можуть вони отримати насолоду, і є в них обмеження щодо всіх речей, котрі мають проходити їхній контроль.