402. Жінка, коли запліднить – 1

(переклад з івриту)

«Жінка, коли запліднить (букв. «посіє»)». Ми вивчали: «Жінка, коли запліднить і народить «захара» (чоловіча суть, тут – хлопчик)». Рабі Аха сказав: «Ми вивчали, що Творець присуджує щодо тієї краплі, чи вона «захар», чи вона «нуква» (жіноча суть), а ти кажеш, - жінка, коли запліднить перша і народить «захара»... Сказав рабі Йосі: «Певно, що Творець розрізняє між краплею «захара» і краплею «нукви», а коли визначить, тоді вже присуджує про неї, чи вона «захар», чи «нуква» (Зоар, п.9).

Питання таке: якщо жінка запліднить перша, - народжує «захара», а якщо так, то вже і присуд Творця не потрібен. І рабі Йосі пояснює: певно, що Творець розрізнив, і через те, що розрізнив, - видав присуд про неї. І немає ніякої ясності в цьому тлумаченні.

А в коментарі «Сулам» розбирає, що троє беруть участь в людині: Творець, батько і мати. Де батько дає білину, що в ній, мати дає червоність, що в ній, а Творець дає душу. І те визначення, коли Творець оцінює цю краплю, гідна вона душі захара або некеви, вважається присудом. А якби не визначив цього, і не послав би душу «захара», не була б крапля та завершеною, щоб бути «захаром».

І слід зрозуміти це в плані духовної роботи. Поняття «посіву», - тобто коли беремо якусь річ і кладемо у землю, і вкорінюється в землі, тоді народжується з цього якесь існування. Тому, коли «жінка сіє спочатку», тобто коли людина кладе в землю бажання отримувати, що визначається як «некева» (нуква), тоді виростає з цього «захар». Отже, удостоюється бажання віддачі, що зветься «захар».

Коли так, тоді питання рабі Ахи таке: якщо це залежить від роботи людини, тобто від збудження знизу, то те, що ми вивчали, що Творець вирізняє [суть] цієї краплі і присуджує, - яка роль цього присуду? Адже справа вже завершена роботою людини внизу.

І це пояснює коментар «Сулам»: «Троє беруть участь в людині: її батько дає білину…» Тобто є тут батько й мати, а отже, думка, що породжує дію, зветься «батьками». Батько зветься силою віддачі, що є властивістю «захара». І він дає білину, тобто «відбілює» себе від того, щоб бути отримувачем, отже, усуває з себе бажання отримувати. Виходить, що вважається чистим, і тоді робиться буквально категорією «прах».

І це є поняттям: «... і душа моя як порох перед усіма буде». Тобто, щодо всього, що існує в світі, він є порохом, отже, немає в нього ніякої ні потреби, ні бажання, а він скасував себе буквально до стану пороху.

А мати дає червоність (івр. «одем»), тобто категорію «уподібнюсь вищому» (івр. «адаме ле-ельйон»), коли бажає бути «тим, хто віддає». І можна вирізнити в цьому, що «білина» - це «відвернися від зла», а «червоність» матері – це «і чини добро». Де поняття «добро» зветься «той, хто віддає», як написано: «Відчуло серце моє добру річ, кажу я: «Діяння мої – Цареві». Бо він бажає віддавати Царю.

Але все це лише стан потенційний, котрий реалізується через примус, адже тіло не згодне з усіма цими речами, котрі проти бажання отримувати. І все, що робить, немає в цьому душі та життєвої сили. Аж поки Творець виносить присуд про краплю і посилає душу захара, тоді вже осягає смак бажання віддачі. І все, що робить далі, вже є в цьому душа і життєва сила.

Виходить, що попри те, що з боку збудження знизу вже все як годиться, але душі поки що бракує. І це визначається як «Тому, хто приходить очиститися, допомагають». І запитує Зоар: чим? І відповідає: святою душею. Це й є поясненням того, що Творець розрізняє, якої категорії крапля: «захар» чи «некева».

І це так, як тлумачив мій пан, батько й учитель про те, що сказав Рамбам (у «Законах повернення»): «Аж поки не засвідчить про нього Той, хто знає таємне». І запитав: то чи може людина піднятися вгору і спитати у Творця, відповідь Якого є гідною та прийнятною? І пояснив: «Адже коли робота людини вже зроблена як слід, тоді вона заслуговує розкриття лику Творця, що є рівнем осягнення винагороди й покарання».

Тобто, відчуває чудову насолоду в час виконання заповіді, і відчуває страждання гріха. І це вважається, що тоді це є порятунком від Творця, тобто розкриття обличчя Його свідчить про людину, що вже не згрішить. І це вважається, що Той, хто знає таємне, свідчить про неї, що не згрішить. І цим слід пояснити, що Творець присудив і дав людині душу захара.

І згідно з цим можна пояснити, що Творець розрізняє в краплі, чи це захар, тобто чи повернення людини було гідним та добрим. І тоді Творець свідчить про неї, і посилає їй душу. Що вважається «і присудив», тобто від слова «присуд», коли немає вже людині іншої ради, а мусить іти прямим шляхом, бо удостоїлася розкриття обличчя Творця.

Або ж посилає людині душу некеви, тобто отримує а не віддає. Але це не постійно, бо іноді дістає якесь збудження згори, а потім воно відходить. І тому зветься «хісарон» (нестача, відчуття нестачі), - споріднене з некевою, коли це не є досконалістю, тому що не може бути постійним.

Тоді як душа захара, вона завжди притягує душу та життєву силу, коли виконує заповідь. Тому що вже удостоїлася свідоцтва з боку Творця, «що не повернеться до глупства свого знову».

І цим можна пояснити вислів: «Ось море, широке й осяжне, там плазуни й немає числа тваринам малим і великим. Які ж величні діяння Твої, Творцю, всі їх мудрістю утворив Ти, сповнена земля надбаннями Твоїми!».

«Які ж великі діяння Твої, Творцю». Тобто в усій загальності створіння, «всіх їх мудрістю утворив Ти», адже задум творіння був – дати благо створінням, що і зветься «мудрістю». «Сповнена земля надбаннями Твоїми», тобто світ має в собі багато категорій, властивостей. «Ось море велике», це про море мудрості. «І осяжне», - це про світло хасадим, що зветься «розширенням».

«Плазун» (івр. «ремес») – від слова «рамша», що означає «ніч». «І немає числа», бо не світять. «Тваринам (івр. «хайот») малим і великим», бо існують багато видів «хайют» (життєвої сили), - стани катнуту і ґадлуту.