Бней Барух Академія кабали

І пояснено в коментарі «Сулам», - якщо людина удостоїлася, тоді властивість суду, котрою є невиправлена четверта стадія, - прихована, а властивість милосердя – відкрита, тобто малхут, підсолоджена властивістю милосердя, відкрита. А от коли не удостоїлася, – тоді навпаки.

І слід зрозуміти поняття розкриття на приховання – що це. Ось, відомо, що людина складається з чеснот та добрих властивостей, а також з властивостей поганих. Адже людина, це: «немає праведника на землі, який вчинив би добро, не згрішивши», тобто завжди існує в людині недолік, і ще є їй що виправляти, а інакше немає їй більше що робити на світі.

А отже, коли двоє людей поєднуються між собою, й існує між ними приязнь, і раптом почув один з товаришів, що інший зробив йому зле, тоді негайно ж віддаляється від нього, і не може дивитися йому в обличчя, і не може стояти поблизу (букв. «в чотирьох ліктях») товариша. А в кінці примиряються.

Але приходять мудреці й кажуть: «Не задобрюй ближнього свого в час його гніву». Виникає питання, - чому? Тому що в час гніву розкривається людині недолік її ближнього, і, само собою, вона не може пробачити йому, тому що недолік ближнього відкритий їй. А от добрі властивості товариша, - адже саме через його добрі властивості обрала вона його за товариша, - наразі це вкрито, і лише недоліки її товариша явні, і як вона може говорити з кимось, таким поганим?

Але потім, як мине якийсь час, коли забувається людині зло, що зробив їй її товариш, тоді має вона сили знову розкрити в ньому, в своєму товаришеві, добрі риси, і приховати погані його риси, тобто вкласти життєву силу душі в добрі властивості свого товариша.

І само собою, погані властивості її товариша, в час, коли не дають їм сили й життєвості, вони відокремлюються й приховуються. Адже коли говорять про щось, тоді мовлення дає життєвість і силу тій речі, про яку йдеться. Тому, коли злість забувається, тобто коли втрачає людина життєву силу відчуття горя від того, що товариш її заподіяв їй, тоді можна почати говорити про насолоду, котру отримувала людина від чеснот свого товариша.

І така картина ще більш відчутна між чоловіком та його дружиною. Іноді вони в таких чварах, що бажають розлучитися одне з одним. А потім робиться мир між ними. І виникає питання, що сталося з тим злим, що було між ними, коли вони сварилися між собою, чи може воно вже пішло зі світу.

Однак, мусимо сказати, що вони приховали причини, тобто погані риси, котрі кожен бачив у іншому. І тепер, в час миру, кожен з них пам’ятає тільки те добре, що існує між ними, адже саме через ці чесноти, які є в них, відбулося сватання.

Хоча й тоді, якщо прийшов би хтось з сім’ї, і почав би говорити з чоловіком чи з жінкою, і показав би погані риси іншого, і дав би силу та життєвість тим речам у них, що віддалені й приховані, а він розкрив би їх, тоді в силах та людина вчинити розбрат між ними.

Також і між людиною та її товаришем. Коли приходить хтось третій, і починає показувати комусь з них вади та недоліки його товариша, і додає сили та життєвості своїми словами тим речам, котрі в них приховані, тоді ця третя людина спричинює розбрат між ними.

І можливо, це й є причиною зломовності, того, що не можна говорити, хоч воно і правда. Тому що розкриває речі, котрі були перед тим прихованими, а він робить зараз навпаки: чесноти він приховує, а розкриває вади товариша. Тому спричинює цим розбрат та ненависть між ними. І хоч усе, що він каже, це правда, але сенс, як зазначено вище, в тому, що саме розкривається, а що приховується.

І те ж саме між людиною й Творцем. Бо коли зло людини прикрите, і вона вважає себе такою, що має чесноти, тоді вона відчуває, що готова до занять Торою та заповідями, бо вона підготовлена для підйому на вищий рівень. І зовсім інше – навпаки, коли достоїнства людини прикриті, і лише вади її відкриті, тоді вона не може займатися Торою та заповідями, бо почувається не готовою ні до чого.

Тому хай принаймні втішається цим світом, як худобина, бо бути людиною вона не здатна. І про це сказав мій пан, батько й учитель, що в світі ведеться так, що весь час, коли людина займається Торою та заповідями, вона відчуває свою ницість. А коли займається матеріальними речами, тоді вона не відчуває ніякої низькості.

А насправді має бути навпаки: коли людина займається матеріальними речами, тоді відчуватиме свою ницість, і, само собою, робитиме все без відчуття життя, а коли займається вона Торою та заповідями, почуватиметься досконалою, і це те ж саме, що зазначено вище.