32. Велич людини відповідає її духовній роботі

(переклад з івриту)

Ось, наведено: «Рабі Йосі каже: «Не місце славить людину, а людина славить своє місце, адже так ми бачимо щодо гори Синай, що весь той час, коли Шхіна перебувала на ній, сказала Тора: «І дрібну й велику худобу не пасіть перед тією горою». Віддалилася Шхіна від неї, - сказала Тора: «Після довгого сурмління хай зійдуть на гору».

А також знайшли ми щодо Скинії свідоцтва в пустелі, що весь час, коли вона поставлена, говорить Тора: «І відішліть з табору кожного прокаженного». Коли скатали «парохет» (завісу перед Свята святих), - дозволено тим, хто має витікання з тіла чи проказу, увійти туди.

І щоб зрозуміти це в поняттях духовної роботи, слід пояснити поняття «місце», що це – Творець, як написано «благословенне Місце». «Цон» (дрібна рогата худоба), значення його від слова «єція» (вихід). «Бакар» (велика худоба) – від слова «мевакер» (критикує, перевіряє). «Хай зійдуть» означає підйом на вищий рівень.

І пояснення таке: відомо, що тільки «згідно з клопотом - оплата». Де мається на увазі, що людина не може отримати дари Творця перш ніж вона погодить свої діяння, щоб були ради «небес» (властивості віддачі).

І відомо те, що в час, коли проявляється світло Творця, тобто коли Творець світить людині і дає їй збудження в Торі та заповідях, тоді немає місця вибору. Бо насолода змушує людину займатися тим, в чому вона відчуває насолоду. А отже, в цей час немає місця для втечі.

І само собою, тоді людина не зобов’язана настільки вже вірити в Творця і казати, що без віри нічого не робитиме, - бо має вона вже інший чинник, що зобов’язує її діяти, і це - насолода. І зветься це ло лішма, тому що вже не віра є чинником для тієї дії, а насолода, - вона визначає все для людини і вона рухає нею – діяти і примножувати добрі діяння.

Тому, хоча Творець і дає людині велике збудження до Тори та духовної роботи, але від цього вона не може піднятися на рівень істини. Бо [сказано:] «істину придбав», - а отже, рівень істини треба купляти. І лише завдяки зусиллям в прийнятті на себе тягаря малхут небес, власним вибором, удостоюються піднятися на ступінь істини, і кожного разу на ще вищий рівень. І це означає: «усе згідно з кількістю діянь». І з цього можна зрозуміти: «Не місце славить людину». Означає це, - не через те, що коли людина удостоїлася якогось збудження, то виходить, що Творець вшанував її і цим людина зробилася шанованою. Бо збудження, котре прийшло з висі, зрештою відійде від неї, тому що бракує їй поки що підготовки, щоб була гідна отримувати ради небес, а не для власної насолоди.

«А людина славить своє місце», бо саме коли людина докладає зусиль в час вибору, і бажає прославити своє місце, тобто «Місце, хай благословиться», - тільки тоді людина робиться уславленою. І це означає, що людина робиться завдяки своїй духовній роботі, основою «престолу слави». Але не тоді, коли приходить їй збудження згори, що визначається, як те, що місце славить людину.

І наводить доказ з гори Синай, що весь час, поки Шхіна перебувала на ній, - «І дрібну й велику худобу не пасіть перед тією горою». Адже це означає «виходи», коли людина виходить з духовної роботи, і це з причини «критики», яка є в неї щодо вищого управління. І слід тоді робити вибір щодо цих станів. А в час збудження немає ніякого підйому, через те, що не додає людина від себе анітрохи сили, адже наразі вона в «збудженні згори». І не докладає вона ніяких зусиль, щоб піднятися до тих станів, щодо яких вона повинна зробити вибір.

Тому говорить писання: «після довгого сурмління», тобто після того, як відійде Шхіна, «вони зійдуть на гору». Що саме після цього є можливість, що «вони», тобто ті місця в роботі, де людина не могла встояти у випробуванні, і не могла увійти в святість, є в неї тепер можливість подолати їх, бо нині є місце вибору.

І цим з’ясовується доказ, який наводить щодо Скинії свідоцтва: «скатали «парохет», - дозволено тим, хто має витікання з тіла чи проказу, увійти туди». І тлумачив Раші: «скатали завісу» - що вони як «котилися» під час своїх переходів. А поняття «мецора» (прокажений), - що це з’являється через «лашон а-ра» (лихослів’я). А в поняттях духовної роботи зветься «лихослів’ям» те, коли лихословить про вище управління.

А також «витікання» в поняттях духовної роботи означає, як сказано: «колодязь вапнований, що не втрачає й краплі», де мається на увазі, що весь той час, коли не докладав міри зусиль, котрі повинен докласти, тоді, скільки б не приймав на себе тягар Тори, одразу забуває і повертається до старого.

Виходить, кожна крапля трепету перед небесами, котрий людина прийняла на себе, витікає з неї. Але ж потім, коли удостоюється постійної віри, тоді вона зветься «колодязем вапнованим, що не втрачає й краплі».

Серце людини зветься «колодязем», «сод» (вапнований) це категорія «ясад» (заснував), від вислову: «бо так заснував цар». Бо в час, коли серце людини виправлене «єсодом» (основою) віри, коли все, що вона бажає – це тому, що «так заснував цар», - Цар світу, - тоді серце називається «колодязем вапнованим (сод), що не втрачає й краплі» трепету перед небесами.

А «крапля» (івр. «тіпа») зветься тому, що з цієї краплі створено людину, адже написане «ви називаєтеся Людина» має на увазі, - той, в кого є трепет перед небесами, як написано: «перед Всесильним трепечи і заповідей Його дотримуйся».

І саме тоді, коли скатали завісу, тоді дозволено тим, хто має витікання і прокаженим входити туди. Мається на увазі, що тоді дається їм «момент можливостей», бо саме в час приховання є місце для роботи, коли людина зможе зробити вибір і прийняти на себе тягар малхут небес на постійно, удостоїтися стану «колодязь вапнований, що не втрачає й краплі».

Виходить з усього сказаного вище, що лише людина своїми силами мусить працювати, щоб зробити вибір. А потім Творець дає їй все, що було в задумі творіння, яким є «насолодити Його створіння».