Бней Барух Академія кабали

Ось, говорить писання: «Знає віл власника свого і осел – ясла господаря свого. А Ісраель не знає, народ Мій не бажає зрозуміти». І необхідно збагнути, в чому полягає питання, коли говориться: віл дійсно знає і осел також знає ясла господаря свого, а от Ісраель – ні. Тобто, певно ж людина має більше розуму, ніж худоба. Коли так, - питає: чому Ісраель не знає, і «народ Мій не бажає зрозуміти», щоб дізнатися – хто Той, що постачає та дає харчування створінням.

І слід запитати: адже не подібно те, що «знає віл власника свого» до Ісраеля. Бо віл та осел, вони ж бачать того, хто дає їм їсти, а от Ісраель і властивість «народ Ісраеля» не бачать, хто є Той, що харчує їх. Вони повинні лише вірити, що Творець дає їм все, чого вони потребують.

Тобто, народ Ісраеля повинен вірити, що Творець – Він постачає всьому світові та годує його. Якщо так, то що це за запитання, - чому віл та осел знають, хто він, той, що їх годує, а Ісраель не знає? Звичайно, якби Ісраель бачили б Творця, який дає їм пожиток, як віл та осел, напевно були б схожі на вола та осла, - з тим же знанням, яке є у вола та осла. На відміну від цього ми повинні вірити, - як написано: «Розкриваєш руку Свою і насичуєш кожне живе і кожне бажання». Тому що це може бути лише у вірі, а не в знанні, як у вола.

Якщо так, маємо зрозуміти, що це за питання: «Чому Ісраель не знає?» Перш за все потрібно зрозуміти, чому Творець дав феномен віри людині. Тобто, кожному, у кого є трохи розуму, ясно, що якщо Творець хоче, щоб виконували Тору та заповіді, то безсумнівно, якби людина бачила Його управління відкрито, і не довелося б їй вірити, що Творець керує світом управлінням «добрий і дає добро», а кожен бачив би Його управління, були б усі в усьому світі працівниками Творця, і виконували б Тору та заповіді з любов’ю.

А відкрите управління – це як написано (Передмова до ТЕС, п.43): «Припустимо, наприклад, якби Творець поводився б зі Своїми створіннями відкритим управлінням, таким чином, що, скажімо, кожен, хто їсть щось заборонене, подавиться відразу ж на місці, а кожен, хто виконує заповідь, знайде в ній найчудовіше задоволення, подібне до самих відмінних насолод в цьому матеріальному світі. І тоді – який би дурник подумав навіть скуштувати щось заборонене, коли знав би, що відразу ж втратить через це своє життя. А також який би телепень залишив би якусь заповідь, не виконавши її негайно з усією спритністю».

І якщо так, то чому насправді Творець не зробив саме так, а зробив все в такий спосіб, що потрібно вірити, а не [осягати] через знання? Адже сказав мій пан, батько й учитель, що необхідно вірити, що Творець є всемогутнім. А коли так, - чому обрав, щоб ми йшли саме шляхом віри, а не шляхом знання? Певно, Творець розумів, що шлях віри є кращим, щоби ним прийти в кінці до мети творіння. Тому даний нам шлях віри.

А щодо віри є багато тлумачень. Тобто, кожен дає своє тлумачення. А насправді, кожне тлумачення віри, яке людина обирає собі, називається «вірою». І це так, як наведено в Передмові до ТЕС (п.14): «Той, для кого його Тора – це його ремесло (івр. «умануто»)». Що треба пояснити, що в його заняттях Торою видно міру його віри (івр. «емунато»). Бо «його ремесло» - такі ж літери, як і в «його віра». Подібно людині, яка вірить своєму товаришеві і позичає йому гроші. Можливо, що повірить йому на одну ліру, а якщо той попросить в цього дві ліри, відмовиться позичити йому. А може так, що повірить йому на сто лір, і не більше. А можливо також, що повірить йому на все своє майно, без жодної тіні страху. І ця остання віра вважається повною вірою. Але у попередніх випадках визначається як неповна віра, і це - віра часткова. Так одна людина виділяє за мірою своєї віри в Творця лише одну годину в день, займатися Торою та духовною роботою. А третій не пропускає навіть однієї миті свого вільного часу, без занять Торою і духовною роботою».

І у сказаному ми бачимо, що у кожного з Ісраеля є властивість віри. Однак, чому Творець вибрав саме шлях віри, - це тому, як зазначено вище, що шлях віри є найбільш успішним, щоб людина прийшла завдяки ньому до мети творіння. Тобто, щоби отримала добро та насолоду, яке було у Творця в задумі творіння, яким є «Його бажання дати благо створінням».

Однак треба зрозуміти, - які шляхи є у людини для того, щоб досягти мети в її досконалості. Відповідь: людина повинна робити виправлення створіння. Це означає, що келім отримання, які Творець створив у створіннях, - це бажання є протилежним за властивостями Творцю, бажання якого – віддавати. Тому людина має виправляти себе досягненням бажання віддавати. І це зветься «виправленням створіння». Це й є вся робота людини, - прийти до злиття з Творцем, що є тотожністю властивостей.

Тому, якби управління, яким Творець керує світом властивістю «добрий і дає добро», було відкритим, тоді не було б жодної можливості у людини, щоби була їй сила зробити вибір, тобто виконувати Тору та заповіді з тим, щоби віддавати. А інша причина зобов’язувала б її, через яку людина виконувала б Тору та заповіді. І це – через покарання. Тобто з причини власної користі, а не через те, що це заповідь Творця, як зазначено вище, в Передмові до ТЕС.

Тому управління Творця, воно приховане, а людині потрібно вірити. Тоді є можливість вибору. Тобто, можна сказати, що вона робить це заради віддачі. Іншими словами, людина займається Торою та заповідями, навіть якщо не відчуває поки що ніякого смаку в них. Тобто щоб смак Тори і смак заповідей були б причиною, що змушує займатися ними, - цього не можна сказати, тому що не відчуває все ще ніякого смаку. Зовсім інше - в матеріальних насолодах, де насолода в знанні, а не у вірі. Тому насолода, яку бачить людина в будь-якій речі, - насолода ця й є причиною, що зобов’язує людину її отримати. Тому, як згадано вище, якби була відкритою та насолода, що є в Торі та заповідях, де вона є істинною, - як сказав Арі, що в матеріальних насолодах є не більше ніж те, що іскри святості впали в кліпот, а це лише «тоненьке світло», - то певно, якщо була б відкритою насолода, що є в Торі та заповідях, створіння змушені були б виконувати Тору та заповіді заради власної вигоди.

Але буває, що людина виконує Тору та заповіді не тому, що відчуває в цьому смак, а в деяких випадках вона виконує їх навіть через примус, попри те, що тіло опирається цьому. І треба запитати, чому людина примушує себе і переборює бажання отримувати, яке бажає спокою. Тому що говорить собі, що це й є вся різниця між людиною та худобиною. Адже у худоби немає розуму, тому насолода визначає – що робити, а що не робити. А от людина, яка створена з розумом, - вона вже не дивиться на насолоду, щоб вона була для неї основою, тобто що це буде її путівник. Тобто, там, де є більше насолоди, туди, цим шляхом, треба йти. А думає людина завжди, що вона треба їй іти шляхом істини. Тобто, виміром роботи для неї є те, наскільки це істина. Цією дорогою вона й іде, і не дивиться на відчуття насолоди, щоб воно було її путівником. А думає людина завжди про істину, чи дійсно виросте з того, що вона наразі збирається зробити, щось добре для Творця. Тому людина, коли приймає на себе малхут небес, яка зветься «віра», коли вона бажає працювати в Торі та заповідях «заради небес» (властивості віддачі), і хоче принести задоволення своєму Створювачу, тому вона не дивиться на дію, яку виконує, а дивиться на істину. Тобто, оскільки Творець дав нам Тору та заповіді, і ми хочемо виконувати Його бажання, щоби була Йому втіха з того, що ми виконуємо заповіді Творця.

Тому, наприклад, коли чоловік одягає цицит, він не дивиться, яке задоволення буде тілу від того, що він одягає цицит. А особливо, коли пильнує, щоб цицит були щонайкращі, як сказали мудреці (трактат Шабат, 133): «Це Всесильний мій і дам Йому житло [у себе]. Прикрашається перед Творцем заповідями. Робить перед Ним гарну сукку, і гарний лулав, і шофар гарний, цицит гарні і сувій Тори гарний».

А дивиться людина завжди, чим вона може принести задоволення Творцеві. Тобто, вона висновує своїм розумом, - те, що Творець дав нам заповідь любові до Нього, - це не тому, (боронь Боже), що Він потребує нашої любові. А все, що Творець заповідав нам робити й виконувати всі Його заповіді, - все це лиш тільки на користь людині. Тобто, завдяки цьому людина прийде до осягнення мети творіння, якою є «дати благо створінням».

Однак знає людина, що має вона природу, яка зветься «бажання отримувати для власної користі, а не на користь ближньому». Це є причиною того, що важко людині сказати, - попри те, що вона розуміє, що людина не подібна тварині, коли, скажімо, що саме там, де відчуває, що отримає насолоду, там вона може докласти сил, щоб досягти цю насолоду, але якщо сказати їй, що вона повинна любити Творця, це людина зможе зрозуміти тільки тоді, коли побачить велич і важливість Творця. Тоді можна говорити про феномен любові.

Але ж, коли людина не бачить важливості Творця, а повинна вірити, тут починається робота людини, тобто робота, що належить до рівня «людина». а не до рівня «тварина». Бо віра відноситься до роботи людини, а не до роботи тварини. Однак величина віри повинна бути такою, як знання, яке є у тварини. Інакше це поки що не називається «вірою», якщо існує різниця між вірою та знанням.

Отже, як зазначено вище, людина повинна бути схожа на тварину. Тобто, як тварина не знає нічого, крім того, що бачить, так людина повинна йти у вірі, як тварина – в знанні. Інакше, яка різниця між людиною та твариною? – як сказано вище, - віра повинна бути як знання.

І сказаним треба пояснити те, що ми запитували про написане: «Знає віл власника свого і осел ясла господаря свого, а Ісраель не знає, народ Мій не бажає розуміти», - як це він уподібнює Ісраеля волу та ослу? Адже віл та осел бачать того, хто дає їм корм. А Ісраель не бачать, а повинні вірити. Якщо так, то в чому тут подібність?

А відповідь така, що головна відмінність між людиною та худобиною та, що у худоби немає знання. Тому у худоби лише відчуття насолоди диктує, чи робити будь-яку дію, чи не робити. Але ж людині, яка має розум та свідомість, треба дивитися не на насолоду, а на правду, яка є в цьому.

Тому, якщо дали нам властивість віри, як написано: «І повірили в Творця і в Моше, служителя Його», тому, коли дана нам ця робота, тому Ісраель мають бути властивістю знання, тобто віри, отже, Ісраель повинні прийняти на себе, що вона має бути як знання у худоби.

І щодо цього постає питання: чому, як знання, що є у тварин, і яке є їхньою основою, такою ж має бути віра у Ісраеля. І чому в Ісраеля «не знає» - не подібна їхня віра до знання?

І це те, що написано: «Народ Мій не бажає розуміти». Тож «амі» (народ мій) називається «амха» (простолюд). Але «Ісраель» - це вже більш високий щабель, бо як відомо, Ісраель – це літери лі-рош (мені-голова). Тому Він говорить: «Ісраель не знає». Чому? Це тому, що «народ Мій не бажає розуміти». Коли вони були як «амі», то аби зрозуміти, якого рівня має бути віра, котру вони мають досягти, думали тоді, що й часткова віра, як згадано вище, вже є достатнім рівнем віри. Тому задовольнилися малим, і вважали себе «Ісраелем», попри те, що не удостоїлися ще «повної віри», щоб було подібно на знання, що у худоби.

І зі сказаного виходить, що порядок роботи повинен бути такий, щоб людина мала б прийти до віри як знання. Тобто, людина починає розуміти, що потрібно робити все заради надання задоволення своєму Створювачу. Тому, коли людина йде цим шляхом, і коли бачить, що тіло не має втіхи від того, що вона хоче робити, тоді їй треба сказати своєму тілові: «Я не збираюся робити щось, аби ти втішалося б з цього, а я збираюся робити зараз таке, з чого Творець мав би задоволення. І якщо так, то чому ти вимагаєш від мене, щоб я зачекала робити це, аж поки ти згодишся. Адже ти взагалі вважаєшся як ніщо стосовно того, що я роблю на користь Творцю».

Але тіло запитує: «Що тобі буде з того, що ти робиш на користь Творцю. Тобто, яке задоволення матимеш з цього Адже людина нічого не робить без оплати, коли так, - яка вона, оплата, що ти надієшся отримати за це?». Відповідь повинна бути: «Дана нам заповідь віри, як написано: «І повірили в Творця і Моше, служителя Його». Тому я вірю, що служу великому царю, навіть хоч і не маю відчуття величі Творця, але я вірю в Його велич, тому є мені задоволення від того, що я слугую великому Царю, і це й є для мене задоволенням. Тому всі твої питання можуть бути лише про віру, - чому я вірю. Але коли я вірю повною вірою, тоді вона в мене як знання».

І ми бачимо, коли відомо про людину, що вона піднесена над народом: цар, або великий міністр, або хтось, хто широко відомий як людина велика, то, по природі, людина принижує себе перед великим. І це не стосується закону Тори, а воно в природі так, що є велика заслуга малому слугувати великому. Лише в такій роботі, де велич або малість не відкриті, а треба вірити, - там існує зусилля, тому що з боку природи людина не здатна зробити нічого інакше, як лише коли вона може бачити та збагнути розумом.

Тому, коли людина прийняла на себе віру, щоб була як знання, вже немає їй про що сперечатися з тілом. Бо людина говорить тілу: «Я бачу, що ти не говориш мені нічого крім лиш тільки одного, - говориш мені, що не можеш ти змиритися з вірою, яку я прийняла на себе. Через це про твої претензії щодо віри немає мені чого спорити з тобою. Тому я кажу тобі: те, що я зараз роблю, а ти не погоджуєшся, - я не чекаю на твою згоду, бо в мене віра – як знання».

І зі сказаного зрозуміло, що вся робота людини, це – як досягти сили віри. Тому що людина не може перемогти зло, що в ній, спорами. Бо своїм зовнішнім розумом тіло завжди праве. І тільки якщо людина відповідає своєму тілу вірою вище розуму, тоді вона може його перемогти.

Тому людина повинна підготуватися перед тим, як зробити щось у святості. Оскільки бажає завдяки дії святості, яку збирається зробити зараз, отримати за це властивість віри. І людина повинна вірити, що у неї не бракує нічого, як тільки віри у Творця. А віру людина може досягти, коли Творець дасть їй її завдяки тому, що вона виконує дії вище розуму, тобто примусом. Тобто, існує багато випадків, коли людина має діяти примусом, і вона повинна мати намір, що за те, що діє примусом, вона удостоїться віри у велич та важливість Творця.

Але людина повинна знати, що коли вона діє ради віддачі, є в неї підйоми та падіння. І це тому, що завдяки підйомам і падінням людина отримує можливість і здатність розрізняти між добром і злом. Бо відомо, що людина не може зрозуміти нічого як слід, якщо не має чогось, протилежного тому, що є в неї.

І це як написано: «Як перевага світла з пітьми». Тобто, неможливо осягнути важливість світла інакше як із темряви. Коли терпів і страждав від темряви. Тоді, як уже приходить світло, може оцінити його. Так само людина не здатна оцінити важливість стану підйому, якщо немає, порівняно з цим, падінь. Бо лише тоді вона може збагнути важливість світла, тобто підйому.

Інакше це схоже на те, як дають дитині перлини та дорогоцінні камені, а дитина не може оцінити важливість цього. Тоді приходять люди і забирають у неї ці гарні речі, оскільки дитина не знає, для чого їй потрібні дорогоцінне каміння. І, само собою, той, хто хоче, бере у дітей хороші речі.

Так само і людина, яка не знає ціну святості. Якщо дають їй трохи святості, для того, щоби людина просувалася в роботі, приходить сітра ахра і забирає в неї. Позаяк людина не здатна зрозуміти, що та дещиця святості, яку вона здобула, потребує збереження, щоби сітра ахра не забрала б цю святість у неї.

Тому, коли трапляються падіння, в людині залишаються з решімот від того, що було в неї. І тому вона вже вміє берегти себе, щоб сітра ахра не забрала у неї. Через це людина вірить, що все робить Творець, і напевно, Творець робить все для її користі. Якщо так, про падіння, які вона дістає, вона говорить, що Творець послав їй ці стани і певно, їй на благо.

Це дає людині силу не тікати з поля бою, навіть якщо не бачить, що Творець наглядає за нею, і не відчуває, що Творець допомагає їй. І мало того, що не просувається в роботі, а ще й іде назад. Але якщо вона вірить, що Творець допомагає їй, тим, що посилає їй падіння, тоді вже певно людина не тікає з поля бою.

Бо вона каже, що Творець таки допомагає їй, але не так, щоб людина розуміла, тобто підйомами. А дає їй Творець допомогу падіннями. Тому ця віра посилює людину, щоб не втекла від роботи, і вона сподівається на допомогу Творця, і молиться, щоб мати силу продовжувати роботу, аж поки Творець відкриє їй очі і удостоїться вона злиття з Ним.

І сказаним треба пояснити те, що говорили мудреці (трактат Брахот, 54): «Повинна людина благословляти зле так само, як благословляє добре». Тобто, якщо людина вірить, що Творець управляє світом властивістю «добрий і дає добро», то чому вона відчуває що зле їй? Це ж виходить, неначе Творець дає їй зло. Тому сказали мудреці, що людина має вірити, що це зло напевно на благо.

А щодо духовної роботи слід пояснити, що ми бачимо, що коли людина починає свою роботу так, «щоби всі дії її були заради небес», тобто все, що вона робить, робить це тому, що бажає віддавати Творцю, а не для власної користі, - тоді вона приходить до станів підйомів та падінь.

Бо коли світить людині віра в Творця, вона перебуває в стані підйому. Тобто розуміє, що варто працювати лише Творцю на користь. А потім приходить їй падіння. Тобто, з’являються в неї думки: що буде їй з того, що вона працює «заради небес», а не для власної користі? І буває іноді, що людина дістає падіння настільки велике, що бажає втекти з поля бою.

Тоді виникає запитання: чому до того, як увійшла в роботу віддачі, була завжди в піднесеному настрої, а зараз вона неодноразово відчуває, що взагалі далека від духовної роботи, і робить все через примус. Адже є правило: «Заповідь тягне за собою заповідь». Якщо так, чому отримала духовне падіння? А відповідь така: те, що людина відчуває, наскільки вона перебуває в стані падіння, званого «станом зла», - це також їй на благо, що саме завдяки обом станам вона може удостоїтися допомоги з боку Творця. І це те, як написано: «Повинна людина благословляти зло...»