У книзі Зоар, в главі «Ноах», сказано: «Був потоп і нищитель сидів усередині». І мій пан, батько й учитель запитав: «Яка різниця - чи нищитель умертвляв, чи потоп умертвляв? І сказав, що потоп спричиняв матеріальні страждання, а нищитель завдавав духовних страждань. Тобто в матеріальних стражданнях існує, всередині них, нищитель, який вбиває також і духовне в людині. Тобто, страждання тіла приводять її до сторонніх думок, так, що ці думки нищать і вбивають духовне.

І слід пояснити його слова так, що потоп і дощ, які були, зветься це «категорією відкритого», тобто те, що нам видно очима, що матеріальний потоп вбиває людей. Інакше кажучи, те, що людина думає, що якби було у бажання отримувати те, що воно вимагає, тобто знання, а не віра, інакше кажучи, якби розуміла вона все в управлінні Творця, як того вимагає бажання отримувати, - вона була б робітником Творця як належить бути. Однак це не так і через це людина й віддаляється від життя живих, оскільки важко їй терпіти страждання, і вона бажає, щоби Творець давав їй тільки насолоди, - тому і віддаляється.

Однак, всередині матеріальних страждань, тобто через те, що людина не може зрозуміти управління Творця: чому Він не дає того, щодо чого бажання отримувати вважає, що Творець повинен це дати, - і відчуває вона страждання. Від цього походить потім смерть в духовному, тобто духовні страждання, і ці страждання спричинюють їй духовну смерть, що означає, - приходить людина до невір’я, боже збав.

Тобто те, що терпить матеріальні страждання, коли Творець не дає людині того, що, як вона розуміє, (повинна мати), і це болить їй, - ці страждання призводять до смерті в матеріальному, як написано: «Бідний вважається як мертвий, той, хто не має синів, вважається як мертвий». Однак потім людина приходить до духовних страждань, тобто коли не може оволодіти вірою, вірити в Творця, в те, що Він управляє світом управлінням добрим і добродійним. І тоді вона приходить – хай нас омине! – до невіри.

І це зветься «духовною смертю», бо тоді людина падає в «порожній простір» сітри ахри. І коли вона потім знову входить в духовну роботу, це вже називається воскресінням мертвих. І тоді людині слід вірити, що те, що наразі знову вона увійшла в роботу, - це не її власними силами, а отримала вона згори «росу відродження». І це – воскресіння мертвих, коли удостоїлася, що отримала збудження згори. Тому повинна людина казати кожен день: «Благословен Ти, Творець, який повертає душі мертвим тілам». І також людина має сказати (в молитві «Шмоне Есре»): «І вірний Ти оживляти мертвих».

Виходить, що є тут дві речі щодо теми страждань:

1) Страждання матеріальні, які людина відчуває щодо матеріальних речей від того, чого їй бракує, і щодо цього вона відчуває наче смерть, на кшталт: «Бідний вважається як мертвий, той хто не має синів, вважається як мертвий» і тому подібне. Виходить, що смерть ця ніяк не стосується духовного. Однак це приводить потім і до духовної смерті, тому що людина не може вірити у Творця, в те, що Він управляє світом властивістю «добрий і добродійний».

Виходить, що це є духовною смертю, а не матеріальною. І це й є поясненням того, що після матеріального потопу, який був стражданням матеріальних (тіл), людина приходить потім до духовних страждань, тому що не може вона виправдати вище управління, тому й приходить вона до духовної смерті. І це як написано в «Передмові книги Зоар»: «Бо перед кінцем виправлення називається малхут ім’ям «древо добра і зла», що означає, що малхут є принципом управління Творця в цьому світі. І поки отримувачі не прийшли до довершеності, щоби змогти сприйняти довершеність Його блага, мусить управління діяти способом добра і зла, і винагороди й покарання, бо наші келім отримання брудні ще через егоїстичне отримання. Отже, ми вимушено відчуваємо, що дії вищого управління є недобрими для нас.

Бо закон такий, що не зможе створіння отримати зло від Творця відкрито, бо це завдає шкоди славі Творця, адже створіння осягнуть Його як такого, хто чинить зло, а це не личить досконалому Діячу. І тому, коли людина відчуває якесь зло, в тій же мірі панує над нею заперечення управління Творця (боже збав), і зникає від неї Діяч, що є найбільшим у світі покаранням».

І зі сказаного виходить, що те, що людина отримує від Творця зло, - це приводить її до того, що зникає для неї вищий Діяч. І це називається «смерть» в духовному. А хто був причиною того, що отримала зло від Нього? І чому отримала зло? Це тому, що поки що її келім брудні від егоїстичного отримання. Тому управління мусить бути в стані приховання й утаєння. І тому страждання спричиняють смерть в духовному.

І через це необхідно людині діяти вище рівня знання, - тобто не перейматися знанням, тим, що вона бачить, і на цьому будує свої дії в духовній роботі, - щоб змогти удостоїтися увійти в святість. Оскільки знання це прийшло від того, що вона відчула зло. І знання зобов’язує, - якщо Творець є добрим і добродійним, то чому Він не дає людині того, що, як вона вважає, бракує їй, а робить Творець те, що Він хоче. Виходить, що знання зведено на фундаменті управління добром і злом, як зазначено вище. Тому немає іншої ради людині як тільки сказати, що знання, те, що воно каже їй, - все неправильно, бо про це сказано: «Бо не Мої думки є вашими думками і не ваші шляхи є Моїми шляхами». І слід не перейматися знанням, а сказати, що вона, людина, піде рівнем вище за знання.

Проте, в справі відчуття наближення до Творця, потрібно розрізнити два види:

1) Іноді людина занепокоєна тим, що необхідно їй досягти якусь нагальну річ, і прийнято так, що коли бракує людині чогось, вона молиться Творцеві, щоби задовольнив її потребу. А якщо річ ця є дуже необхідною для неї і вона не бачить, що зможе якимось природним шляхом досягти її, і стається диво, і вона отримує те, чого потребує, тоді людина сповнюється любов’ю до Творця, тим, що допоміг їй досягти цього. І вона відносить досягнення цієї речі до Творця. Виходить, що наближення до Творця сталося з нею завдяки отриманню добра й насолоди, - це було чинником зближення з Творцем. І те ж саме хворий, який зцілився, а був він вже у відчаї і раптом сталися зміни на краще і вилікувався. Також іноді наближається до Творця. А причиною було отримання добра від Творця, - це наблизило людину до Нього.

А іноді буває навпаки, коли людину спіткали страждання і муки підштовхують її до наближення до Творця. Тобто спало їй на думку: якщо вона прийме на себе тягар Тори та заповідей, Творець врятує її від горя. Виходить, що страждання були причиною наближення до Творця. І про це слід сказати, що оскільки людина перебувала в час скрути в стані ницості, і оскільки написано: «Піднесеним є Творець, а ниций побачить», то виходить, те, що людина перебуває в ницості через скруту та страждання, що спіткали її, вона підготовлена до отримання допомоги згори, як написано: «Піднесеним є Творець а ниций побачить». Однак зазвичай ми бачимо, що страждання віддаляють людину від Творця, оскільки вона не може віднести страждання до Того, хто є добрим і добродійним. Тому це й спричинює людині смерть в духовному.

Однак, щодо поняття ницості є багато пояснень на рівні простого сенсу. Тобто те, коли людина принижує себе, то виникає питання – що таке ницість. Інакше кажучи, в чому виражається те, що людина – в ницому стані. Простим поясненням є те, що ницість, це коли людина принижує себе і діє вище за рівень знання, - це зветься ницістю. Тобто, принижує своє знання і каже, що знання її не варте нічого. Інакше кажучи, знання людини зобов’язує вважати, що якщо Творець дає їй все необхідне, те, що бажання отримувати розуміє як таке, що належить йому, тоді вона може любити Творця через те, що Він задовольняє всі її потреби. Тому вона й любить Його. А якщо ні, вона не може принизити себе і сказати, що знання її нічого не варте, і віддаляється тоді людина від Творця і каже, що не варто служити Творцеві, якщо Він не задовольняє її бажання. Виходить, що такий зветься гордієм, тому що він бажає зрозуміти шляхи Творця, щодо чого саме Він зветься добрим та добродійним, якщо тіло не отримує того, чого вимагає. І про цього гордія каже Творець: «Я і він не можемо мешкати в одному осередку».

Тоді як якщо людина принижує себе і каже, що не в моїх силах зрозуміти шляхи Творця, і каже, - те, до чого знання її зобов’язує, не варто нічого, а йде вона вище рівня знання, - це називається ницістю, і про це сказано: «Піднесеним є Творець, а ниций побачить». І тоді заслуговує вона, що Творець наближає її до Себе.

І сказаним слід пояснити те, що казали мудреці: «Кожен, хто упадає за величчю, велич тікає від нього» (трактат «Ірувін», 13). Тобто, людина каже, що можу я бути служителем Творця за умовою, що Творець дасть мені велич, великий стан. Інакше кажучи, якщо я відчую велич Творця, тоді я здатна працювати на користь Творця, інакше я не можу діяти заради небес. Тоді кажуть їй, що велич тікає від неї.

Проте в час, коли людина говорить, - я хочу бути служителем Творця без жодних умов, і я не потребую величі, а бажає вона служити Творцю в крайньому приниженні, тобто попри те, що не має вона відчуття величі Творця, а діє вище рівня знання, що зветься ницістю, тоді вона удостоюється стану величі. Адже вона принизила себе тим, що бажає діяти тільки на благо небес, а не для власної користі. Тому, коли людина каже, що не може працювати інакше як тільки коли відчує велич Творця, виходить, що це бажання отримувати стверджує, що якщо воно не розумітиме велич Творця в рамках знання, воно не здатне діяти на Його благо. Виходить, що лише бажання отримувати, - тільки воно й діє. А на бажання отримувати було скорочення і приховання. Тому немає жодної можливості людині удостоїтися стану величі. А слід їй «тікати від величі». Тоді можна сказати, як говорять: «Той, хто тікає від шаноби, пошана женеться за ним».

І зі сказаного виходить, що є тут порядок роботи з кількох етапів:

Перший, - коли людина спочатку мусить ганятися за величчю й пошаною, а інакше немає в неї взагалі келім для пошани та величі, адже думка людини діє щодо того, що людині необхідно. І якщо немає в людини келім рівня знання, - як вона може просуватися вище за знання? Тому вона, коли починає духовну роботу, повинна думати, як осягається велич Творця, адже напевно, коли буде в неї відчуття величі Творця, тоді не буде в неї протидії з боку тіла, бо є природним те, що малий анулюється перед великим. І над цим не треба й працювати, бо існує правило: все, що приходить з боку природи, тіло не протидіє цьому.

У той час як коли немає в людини прагнення до знання, тобто щоби було в неї бажання служити великому Цареві, тоді її робота – тільки в плані дії. І не потребує вона, щоби Творець допоміг їй, бо тоді вона діє лише задля отримання винагороди. А в тій мірі, якою вона вірить у винагороду й покарання, в цій мірі вже вона може діяти, і немає в неї потреби у величі Творця, тобто навіть коли Цар не такий вже й великий, її це мало обходить, тому що вона дивиться на оплату, а не на Того, хто дає оплату.

Тоді як коли людина починає працювати заради небес, тоді вже є в неї потреба у величі Царя. Виходить, якщо людина не прагне до величі Царя, це є ознакою, що вона не діє заради небес. Виходить, що саме тоді, коли упадає за величчю, це є ознакою, що вона хоче прийти до стану, коли зможе сказати, що всі її діяння будуть на благо небес. А потім, коли є вже в неї відчуття, що потрібно знати, що є в неї великий і важливий Цар, і бачить вона, що це для неї є основною перешкодою, тим, чого їй бракує, аби мати силу подолати бажання отримувати, тоді вона переходить до другого етапу. Тобто коли їй потрібно вже тікати від величі, бо бажає вона працювати заради небес без будь-яких умов, і це зветься вище рівня знання.

Тобто, попри те, що знання каже людині, - чи ти не бачиш, що віриш тільки в малого царя, - все одно людині слід сказати: для мене Ти, Творцю, – великий Цар, настільки, що начебто я відчувала б це, - і я вірю вище рівня знання, що Ти – великий Цар, наче це вже в моїх відчуттях. Тому на цьому етапі вона тікає від величі та шаноби, і тоді велич та пошана женуться за нею і хапають її, хоч людина й не бажає приймати велич для того, щоб лише тоді була в неї тотожність з Творцем.

І це так, як ми вивчаємо в темі про зівуґ де-акаа: про міру, якою екран відштовхує світло, хоч і є в ньому авіют, тобто бажання і прагнення до світла, - і все одно не приймає його, оскільки хоче бути тим, хто віддає, а не отримувачем. Тому, завдяки відштовхуванню екрана народжується в ньому відбите світло. І в цьому відбитому світлі він вже має нове клі для отримання світла.

Так само й тут. Спочатку людина повинна дістати бажання і прагнення до осягнення величі Творця, а потім має дістати силу відштовхувати цю велич і не бажатиме приймати її тому, що бажає тотожності властивостей. І тоді людина досягає відбите світло, і в це відбите світло вона отримує велич і силу. Виходить, що є тут три етапи:

1) Прагнути саме до величі Творця;

2) Відштовхувати ідею прагнення, тобто попри те, що вона розуміє, - якщо матиме й насправді відчуття величі Творця, тоді тіло підкориться і виконуватиме духовну роботу. І все одно людина тікає від шаноби та величі, кажучи, що вона бажає працювати на благо Творця, хоча й немає в неї жодного відчуття, але вона просить у Нього, щоби дав їй сили аби мала вона змогу перемогти бажання отримувати, хоча й не згодна з цим.

3) Тоді, коли людина не потребує відчуття величі Творця, а працює в ім’я небес, без жодних умов, тоді вона удостоюється і величі Творця, і шани Творця. І тоді реалізується «Той, хто тікає від шаноби та величі, шаноба женеться за ним і хоче приліпитися до нього», тому що вже є в людини тотожність властивостей, тобто вона хоче діяти заради віддачі.

І зі сказаного: після того, як людина розуміє, що варто було б їй дістати відчуття величі Творця, бо тоді тіло згодиться служити Цареві. І після того, як вже є в неї вимога до цього, адже вона вже хоче працювати на користь Творця, а тіло протидіє цьому тому, що весь той час, коли воно не відчуває величі Творця, не бажає воно вірити вище рівня знання, - і тоді приходить стан, коли людина має тікати від цього, тому що це є лише претензіями бажання отримувати.

Тоді як коли людина не відчуває величі Творця, тіло не згоджується з цією роботою, тоді вона має сказати, що мовлено вже мудрецями: «Кожен, хто женеться за величчю, велич тікає від нього», тому що людина повинна працювати на благо Творця, навіть коли тіло не радіє цій роботі, бо «на благо Творця» означає «не дивитися абсолютно на власну користь».

І це як написано в «Передмові книги Зоар» (стор. 189 і в коментарі «Сулам» п. 199), написано так: «Повна любов, вона є досконалою з двох сторін: як з боку суду так і з боку добра, і навіть коли Він забирає твою душу, хай буде твоя любов до Нього в повній досконалості, як в той час, коли дає тобі повне благо. Є такий, хто любить Його через те, що має багатство, довголіття, сини навколо нього, володарює над ненависниками своїми, шляхи його налаштовані. І через це любить Його. А якщо буде назворот цьому, і Творець поверне до нього долю суворим судом, - ненавидітиме Його. І не любитиме Його зовсім. І тому це не є любов’ю, що має основу.

Любов, що зветься досконалою, це та любов, що охоплює обидві сторони, як суд, так і хесед, і успіх в житті, щоби любила людина Творця, як ми вивчали: «Навіть коли Він забирає в тебе твою душу», - це є досконалою любов’ю».

І маємо пояснити те, що людина повинна любити Творця і в стані підйому, тобто коли відчуває, що Творець управляє світом властивістю «добрий і добродійний», бо під час підйому людина хоче скасувати себе перед Творцем без ніяких умов, подібно до свічки перед смолоскипом, і анулюється вона без ніяких розуму та знання, - це зветься, що людина служить Творцеві в час, коли є в неї душа.

Адже «підйомом» зветься те, коли людина жива, і є в неї душа життя, і тоді є в неї любов до Творця. Це називається «стороною добра» в духовній роботі. А також повинна людина любити Творця тоді, коли забирає від неї душу. Тобто коли Творець бере в неї душу життя, і це називається періодом падіння, коли немає в неї жодного відчуття життєвої сили, бо забрана в неї душа і немає в неї ніякого духу життя. То якщо і в такому стані є в людини любов до Творця, - це називається досконалою любов’ю.

І таке може відбуватися тільки вище рівня знання, бо в рамках знання немає в людини ніякої життєвої сили, щоб була в неї сила подолання. Тому вона повинна працювати в період підготовки, перш ніж досягне якогось наближення з боку Творця, щоб тікати від величі та шаноби. Тобто, щоб не казала людина, що тільки якщо Творець дасть мені душу живу, тоді я зможу працювати заради віддачі. Тоді як без життєвої сили, тобто без духу життя, не здатна діяти на благо Творця. Це не є позицією Тори.

А повинна людина просити у Творця, щоби дав їй силу любити Його, навіть коли Він забирає її душу. І вона залишається без духу життя, не маючи в собі сил подолання і не маючи можливості любити Творця в усіх аспектах.

І зі сказаного слід пояснити те, що написано: «Зробив темряву прихованням Своїм», і це означає, що коли Творець бажає приховати Себе від людини, і ясно, що це на добро людині, тому що поки що не гідна вона Його розкриття, тоді Він дає людині стан темряви. Тобто, забирає в неї душу, дух життя, і само собою, людина падає в пітьму, де не світить світло святості.

А людині слід вірити, що це є прихованням. І приховання означає що людина вірить, що існує великий Творець, і що Він управляє світом властивістю «добрий і добродійний», тільки від неї це утаєно. І вона має вірити, що це тільки лиш приховання. І якщо буде людина спроможна вірити, що це лише приховання, але насправді все не так як вона бачить, тоді вона удостоюється того, що світло світить на цей «престол», тобто світло світитиме в цій пітьмі.

І згідно зі сказаним, людині слід навчатися і зі стану падіння, і зі стану підйому. Тобто стан падіння, що приходить до людини тоді, коли вона бажає докладати величезних зусиль щоби прийти до злиття з Творцем. І все одно бачить вона зовсім інше, - наче нічого й не зробила, і залишається в тому ж стані, як і до того, як узялася за роботу заради віддачі. Тоді повинна людина вірити вірою мудреців, у те, що вони кажуть, а не в те, що вона сама говорить і думає, оскільки ці падіння дають їй можливість піднятися й наблизитися до Творця.